Війна біг-мака з козячою перепічкою

Інтерв'ю з відомим політологом Дмитром Видріним, де він проявляє себе в якості експерта з глобальних зовнішньополітичних питань

– Дмитро Ігнатійович, світ сьогодні, у зв'язку з іракськими подіями, як би розколовся. Одні вважають військову акцію коаліції цілком обґрунтованою, у всьому, начебто, винуватий Хусейн, який своєю жорстокістю, підступами й агресивністю сам спровокував війну у своїй країні. Інші називають дії коаліції агресією, обвинувачують США у всіх гріхах: починаючи з порушення міжнародних законів і закінчуючи геноцидом проти мирного населення в Іраку, включаючи і жінок, і дітей.

Ви часто буваєте й у США, і на Близькому Сході, знаєте політичну і військову еліту і тієї, і іншої сторони. Як Ви оцінюєте нинішню ситуацію – хто, на Вашу думку, більше в ній винуватий?

– На жаль, у політиці, у геополітиці, дуже рідко виникають однозначні, безперечні ситуації, коли можна локалізувати і конкретно назвати винуватців. Як це не банально звучить, значно частіше тут ми стикаємось з випадками, коли всі учасники конфлікту у певному сенсі винуваті, або усі невинні. Колись я вже казав, що гола правда ще більш огидна, ніж голий депутат. Напевно, тому часто ніхто просто не хоче оголювати всю правду, а тим більше дивитися на неї – неприкриту, непривабливу, незвичну.

– Усе це абстракції. Але ж Ви не можете сказати, що, наприклад, Хусейн не гідний покарання, або що можна виправдати убивство іракських дітей, забороненими кульковими бомбами?

– Одна справа - обвинувачувати, а зовсім інша справа - розуміти. Я, наприклад, як мені здається, розумію, чому в принципі достатньо пересічний іракський офіцер став тим міфічно грізним, тим демонічно жахливим диктатором Хусейном, проти якого так дружно згуртувалися всі "сили добра".

"Гола правда" у даному випадку звучить приблизно так – жоден інший тип правителя не зміг би за існуючих умов забезпечити єдність, незалежність і суверенітет Іраку. Тому, у принципі, Хусейн і єдиний Ірак – це майже те ж саме. Ось побачите, після "звільнення", а точніше завоювання Іраку силами коаліції, ця країна розпадеться, як мінімум на три анклави. На її місці виникнуть: північний Курдистан; якась південна Шиїтська Республіка, що можливо зіллється з Кувейтом, і центральний Суїтський анклав...

– Так хіба це погано? Якщо на цих територіях будуть нормальні, демократичні режими...

– Як завжди, для когось це буде добре, і навіть дуже добре, наприклад, для курдів, які століттями мріяли про власну країну, а для когось це стане ледве не трагедією – для тих, хто все життя прагнув до єдиного, могутнього Іраку, як свого роду сакрального центру арабського світу.

До речі, я нещодавно поставив запитання тим депутатам з націонал-демократичних фракцій, що голосували за відправлення нашого батальйону до Кувейту, як би вони вчинили, якби стояли перед вибором: єдина соборна неподільна Україна, але під керівництвом диктатора, або утворення на її території трьох-чотирьох абсолютно демократичних республік.

Всі одноголосно сказали, що краще терпіти диктатора, ніж піти на розпад країни. В Іраку є свої націонал-демократи, які міркують точно так само – так, Хусейн негідник, так, кривавий диктатор, але саме він забезпечив єдність країни, придушив у свій час сепаратизм курдів, і тому, борючись за Хусейна, ми боремося за свою країну.

– А невже немає сценарію єдиної, але демократичної країни?

– Я думаю, що в даному регіоні з його специфічними традиціями, де тільки сила й жорстокість є головними державотворчими скріпами, інших сценаріїв, мабуть, немає. Подивиться, що стало з "демократичним" Афганістаном. Тут "гола правда", на яку відмовляються дивитися політики й журналісти, така, що ця країна зараз існує тільки на паперовій карті. А в реальності є північний узбецький анклав, під керівництвом генерала Дустума, який більше прислухається до Ташкенту, ніж Кабулу.

Є східний Афганістан, що фактично керується з Карачі, і є купа інших дрібних утворень під керівництвом польових наркокомандирів. Тобто в Афганістані одночасно відбулася і "югославізація", тобто втрата політичного центру, контролю над національними й релігійними анклавами, і "колумбізація" – захоплення великих територій владою людей, в яких консолідуються великі фінансові ресурси, зароблені на наркотиках, торгівлі зброєю і живим товаром. Повторюю, абсолютно теж саме буде через півроку в Іраку.

До речі, наші американські друзі якоюсь мірою це розуміють, точніше це розуміли сильні експерти попередніх адміністрацій США. Тому вони у свій час і постачали тому ж Хусейну зброю. Зараз, наприклад, часто згадують, що Хусейн десять років тому труїв курдів хімічною зброєю. Але чомусь забувають, що на цю хімію посадили його ті ж американці. Сьогодні просто ситуація змінилася. І тепер вже американці в коаліції з прокомуністичними курдами громлять антикомуністичного Хусейна.

– Так що, виходить, американцям просто перестав бути потрібний єдиний і суверенний Ірак?

– Так справа взагалі ж не в Іраку! Ірак - це просто перша перешкода, що трапилася на шляху глобального процесу. Хусейну, чесно говорячи, просто не поталанило. Він виявився в ідеологічному плані ідеальною мішенню, хоча з таким же успіхом на його місці міг виявитися Асад, Кадафі або навіть керівництво їхнього союзника Саудівської Аравії. За таким собі коефіцієнтом диктатури усі вони варті один одного, і за своїми "заслугами" практично не відрізняються.

– Так що це за таємничий процес?

– Навпаки, не таємничий, а найбільш висвітлюваний у світі за назвою глобалізація. Мабуть глобалізація перейшла у нову фазу як у кількісному плані – тут вона уже вийшла за межі християнської цивілізації, так і в якісному – вона переходить з "холодної" фази (де інструментом є в основному фінанси) у "гарячу" (де головний інструментарій – війська і зброя).

Чомусь експерти мало говорять про те, що глобалізація - це чисто американський феномен. Сполучені Штати, як будь-яка імперія, не може стабільно існувати, якщо, по-перше, постійно не розширює сферу свого впливу, а по-друге, якщо постійно не підтверджує свою життєздатність і силу – неважливо в якій сфері - в економічній, політичній або військовій. У житті імперії є навіть своя ритміка.

Колись цю ритміку перший відчув і висловив ще Радянський Союз. Не випадково він усе своє життя розбив на п'ятирічки. Для імперії мабуть необхідно хоча б раз на п'ять років доводити свою силу, хоча б у вигляді переможних рапортів про виконання п'ятирічок. Той же Союз раз на п'ять років влізав у якусь військову інтригу.

Подивіться, теж саме сьогодні відбувається в Штатах. За останні 55 років рівно одинадцять воєн (Корея, В'єтнам, Ліван, Гренада, Панама, Ірак, Сомалі, Гаїті, Югославія, Афганістан і знову Ірак). Можу посперечатися, що завтра буде Сирія, Лівія, можливо Північна Корея...

Повторюю, це не тому, що Америка погана, це, мабуть, найкраща сьогодні країна, а просто такий модус і ритміка життя її як імперії. Скоріше це навіть інстинкт її життя. Як кішка інстинктивно знаходить потрібну траву, якщо в неї проблеми зі здоров'ям, так Штати інстинктивно, всупереч бажанню її лідерів і воєначальників, починають війну, щоб зберегти себе як світовий центр сили і наддержаву.

Знов-таки, мало хто помітив, що у вересні минулого року США поміняли концепцію національної безпеки. Раніш ця концепція базувалася на принципі наступності, тобто завдання випереджальних ударів по джерелах небезпеки. Нова ж концепція базується на принципі превентивності, тобто завдання ударів попереджувальних.

Інакше кажучи, раніше передбачалося бити тільки тих, хто приготував вже якусь бяку проти Штатів, а сьогодні вже можна бити тих, у кого, можливо, незабаром з'являться наміри приготувати Штатам якусь гидоту. Ще раз повторюю – глобалізація перейшла у нову фазу.

– І що, альтернативи подібній глобалізації немає?

– А яка може бути альтернатива? Глобалізація за своєю суттю - це тотальна уніфікація. Поширювати свої інтереси, ефективно керувати можна тільки тим, що однорідне. Чому, наприклад, Макдональдс найуспішніша у світі мережа швидкого харчування?

Тому що система Макдональдса від Арізони до Токіо, від Техасу до Сінгапуру абсолютно однакова. Приблизно так само з політичної точки зору Америці необхідно уніфікувати політичні режими, політичні системи, політичних лідерів у всій зоні свого впливу. А такою зоною є увесь світ.

– Якась просто апокаліптична картина. Вам не здається, що це просто жахливо?

– Чому жахливо? Якщо в усьому світі буде чисто, світло й однаково, як у Макдональдсі – хіба це погано? А те що буде трошки смердіти підгорілою картоплею й олією – так це питання смаку. Багатьом, наприклад, цей запах подобається більше, ніж запах натуральних, так би мовити, козячих перепічок в іракських духанах.

– Ну а як же така, як Ви кажете, політика загальної уніфікації, узгоджується з хваленою американською демократією, з їхнім правом особистості на вибір?

– А де Ви бачили в Америці демократію? Якщо вона є, то дуже вибірково застосовувана і по-аптекарськи дозована. Пам'ятаю, я був у гостях в пана Пауелла, коли він ще був начальником Кабінету штабів збройних сил США (в мене дотепер зберігається десь краваткова шпилька з його вигравіруваним підписом). І от до нього в кабінет під час нашої розмови заходить ординарець. По-американськи бравий такий, вимуштруваний, молодецький хлопець. І в цього блискучого офіцера розв'язані шнурки на обох черевиках і бовтаються за ним на відстані з півметра.

Я потім не утримався й запитав у генерала, що це означає і чому він дозволяє своєму ординарцеві такі вольності. На що він дещо зніяковіло відповів, що зараз у молоді модно носити незашнуровані черевики, а у демократичній країні моду заборонити не можна. Але хотів би я бачити, що зробили б з цим ординарцем, якби він дозволив собі будь-яке вільне висловлення щодо політики своєї країни, про її збройні сили. Під час іракської кампанії все це проявилося з усією наочністю: будь-яке слово, неузгоджене з офіційною точкою зору, – і наймаститіші американські журналісти теж позбавляються роботи.

От це і є суть будь-якої сучасної демократії, до речі, не тільки американської. Черевики ти можеш не зашнуровувати, але рот краще тримати на шнурках, щоб не бовкнути чого-небудь зайвого проти свого начальства, тим більше країни.

– Так по-вашому виходить, що в нас в Україні чи не більша демократія, ніж у західному світі?

– Не заледве, а у десятки разів більше. От увійдемо цілком у цивілізований світ і тоді довідаємось, яка справжня ціна демократії. Адже демократія – розкіш, а в усьому світі розкіш коштує дуже дорого.

– Давайте повернемося до нашої головної теми. Якщо я правильно зрозуміла, то Ви вважаєте, що в іракському конфлікті, якщо можна так м'яко його назвати, немає винних. Що в одних це інстинкт і воля до збереження не стільки Хусейна, скільки цілісності держави, в інших інстинкт збереження головного світового полюса сили.

– Саме так.

– Але все ж таки, кому більш вигідний конфлікт? Торгівцям нафтою, борцям із тоталітарними режимами, "старій" Європі (що намагається показати свій гуманізм на тлі неосвячених міжнародними законами дій коаліції), кому саме?

– За великим рахунком, усім. Американці неминуче виграють, розширять сферу свого впливу і заразом зміцнять долар. Європа консолідується, почне посилено створювати свої власні структури безпеки, непідконтрольні США. Китай і Росія зможуть провести через парламенти додаткові бюджетні асигнування на розвиток ядерної зброї й реформу військ. Навіть Україна зможе вставити свої п'ять копійок і спробувати взяти участь у відновленні Іраку, тим більше там головним товаром найближчим часом стануть труби, особливо великого діаметру.

І вигідно звичайно арабському світові. Іракська війна вже дала колосальний поштовх до консолідації арабського світу – ніщо так не прискорює, як я вже казав, визрівання імперії, як війни, особливо оборонні. Уже з'явилися нові арабські святі. Перший камікадзе в Іраку Алі Хаммаді Аль-Намані вже став національним арабським героєм, і він згуртує десятки арабських країн швидше і міцніше, ніж політики й дипломати.

– А те, що народ гине?

– А народ завжди за будь-яких режимів – тоталітарних чи демократичних – є або "будівельним матеріалом" різних політичних проектів, або "гарматним м'ясом" для проектів військових.