Пане Кучмо! Панове опозиціонери! Не чіпайте Конституцію!
Четвер, 10 квітня 2003, 15:43
Останні півроку тема конституційної реформи перетворилася на якусь модну пошесть. Радикальність пропозицій і проектів змін Конституції свідчить, що український політикум заразився вірусом реформаторської лихоманки, спровокованої наближенням президентської кампанії 2004 року.
Діючу Конституцію, звичайно, навряд чи можна назвати досконалим документом, але чи варто її піддавати такому радикальному оновленню? Можливо питання не стільки у Конституції, скільки в особливостях практичної політики, яка провадиться певними політичними групами в певних інтересах.
За своєю фундаментальною сутністю Конституція - є результатом суспільного договору стосовно загальних цінностей і "правил гри" - правил політичної взаємодії для вироблення необхідних рішень і вирішення конфліктів. Конституція, по-суті, оформлює базові засади політичної системи, модель співіснування держави й суспільства.
Діюча Конституція встановлює демократичний тип політичної системи, і взаємовідносин держави й суспільства. Однак у процесі реалізації конституційні норми часто-густо виявляються далекими від задекларованих, передусім це стосується норм демократичної конкуренції й змінюваності влади. Дане правило закріплене де-юре - де-факто регулярно зневажається, особливо в умовах виборчих кампаній. Феномен "адміністративного ресурсу" став головним "обвинуваченим" у списку порушень виборчого законодавства: кандидати або партії "від влади" незмінно виявляються рівніші за інших, й отримують підтримку від держави. Чому так відбувається?
Опозиційні політики відповідають - причина у суперповноваженнях президента і пропонують їх істотно обрізати.
Чи дійсно це так? Чи, можливо посилити повноваження й роль парламенту у політичній системі, як пропонується у проекті Мороза, Симоненка, Головатого і т.д., і обрізавши повноваження президента, вирішити проблему демократизації політичної системи? Не думаю, що все так просто.
Не можу погодитися з тим, що масштаб повноважень, який отримав президент згідно з Конституцією 1996 року де-юре робить його авторитарним лідером. Швидше проблема у тому, що фактично відбулося після вступу у дію Основного закону. Чому реальної влади й впливу у президента виявилося набагато більше, ніж передбачалося за Конституцією. Чому у Кучми, вийшло використати існуючі можливості для збирання повноважень, посилення свого впливу на політичний процес? Чому конституційний процес після 1996 року був немовби заморожений, а через 7 років знову постав на порядку денному, але вже як політичний лозунг?
Нинішні вимоги конституційних реформ звучать вже як заклик до конституційної революції. За логікою речей конституційна реформа з прийняттям Основного закону у 1996-му тільки входила у нову стадію, а не закінчувалася. Конституція - тільки вершина, пік масиву конституційних законів, на які повинна спиратися вся конституційна система. Так чи інакше необхідно було побудувати цей масив продовжити роботу з відтворення конституційної системи, тобто продовжити конституційну реформу. Однак цього не сталося.
Реформа перейшла у стадію безсистемного прийняття окремих законопроектів. Оскільки так чи інакше вона розглядалася у напрямі трансформацій системи влади, а це стосувалося інтересів двох головних конкуруючих центрів влади - президента й парламенту. Насилу таки досягнутий у 1996 році конституційний компроміс між цими центрами так і залишився компромісом. Він не переріс у стійку систему демократичної взаємодії і співіснування політичних інститутів. Чому?
По-перше, конституційний дизайн давав певні переваги президенту. Передбачалося, що президент буде більш ефективним у ролі ініціатора й провідника реформ, ніж парламент (на той момент слабо політично структурований і з фактично лівою більшістю).
Добре відомо, що у президентських системах, де президент володіє широкими повноваженнями - легше ініціювати необхідні рішення, змінювати порядок денний, просувати новий політичний курс і завжди більш складно імплементувати їх на рівні парламенту. Така колізія відбулася і в Україні. З одним але… Політична активність Кучми виражалася у створенні політики з надто різновекторним, суперечливим характером, що не могло не позначитися на результатах.
Персоналістський характер президентської влади, при чому на етапі радикальних соціально-політичних трансформацій, висував більш високі стандарти ("президент-реформатор, команди-реформаторів") до особистості глави держави, його команди. Те що з цим в Україні не склалося - це не проблема інституту президента - швидше це драматична проблема особистості в історії.
Високий політичний статус президента за Конституцією цілком виправданий, якщо він служить інтересам політичного й економічного прогресу країни. Однак прогресу не спостерігалося, спостерігалося інше - колосальна соціальна поляризація, утворення сильних олігархічних груп замість сильного середнього класу, низький рівень життя і т.д.
Президент різко критикував за невдачі Верховну Раду, уряд і вимагав… посилення своїх повноважень, впливу за рахунок ослаблення повноважень і ролі парламенту. Спроби 2000 року активізувати конституційну реформу у сценарії Кучми на користь посилення повноважень президента, спровокували політичну кризу 2000-2002 рр.
Тепер опозиція вимагає посилення позицій парламенту за рахунок ослаблення повноважень президента, вбачаючи у цьому розв'язання ключового питання - ефективності й стабільності політичної системи. Така ось зворотна реакція на сценарій конституційної реформи 2000 р.
Треба зазначити, що ані посилення повноважень президента, ані простий їх перерозподіл на користь парламенту не вирішує проблему. Вирішення задачі збалансування системи влади в Україні, ефективності політики лежить в іншій площині, яку не бачать або не хочуть бачити.
Питання не у розподілі повноважень, не у слабкості парламенту або у силі президента. Діюча Конституція дає досить цивілізований базис для побудови демократичної системи влади. Чому цього немає? Чому ми спостерігаємо перманентний системний конфлікт між президентом і парламентом за вплив? Чому президенту вдалося посилити свої фактичні переваги у системі влади?
Відповідь проста - вплив президентського інституту випливає не стільки з його конституційних повноважень президента, скільки є результат слабкості і колосального дефіциту всіх інших політичних інститутів, які виявлялися нездібними врівноважувати силу і вплив президента.
Хотілося б нагадати, що ці інститути не могли бути відтворені самі по собі - в їх створенні і полягала суть конституційної реформи, яка повинна була піти за прийняттям Основного Закону у 1996 році. Передбачалося, що Конституція повинна бути доповнена десятками конституційних законів. Тільки так могло бути завершене будівництво політичної системи у демократичному форматі. Однак, і на жаль, цього не сталося…
Відтоді задачі не змінилися, змінилися тільки політичні умови. У результаті конституційний процес розвивався у логіці конфлікту між парламентом і президентом і зайшов у глухий кут - закінчившись жорсткою політичною кризою 2000-2002 рр.
Конституція залишилася оголеною перед небажаними політичними впливами, а політична практика виявилася далекою від ідеальної теорії. Саме тому всі повноваження, функції, механізми прийняття рішень і контролю, які повинні були бути розподілені, збалансовані і роз'яснені у конституційних законах між різними політичним інститутам - виявилися на практиці зосереджені в одному владному полюсі - президентському.
Не дивно, що так великий рівень зобов'язань ліг важким тягарем політичної відповідальності на президента Кучму. Особливо негативно така практика позначилася у нереалізованості принципу розділення влади на рівні конституційних законів.
Насамперед, це стосувалося законодавчого з'ясування характеру відносин між президентом і урядом. Невизначеність у цьому питанні довго й завзято зберігалася за допомогою багаторазового ветування Кучмою "Закону про Кабінет Міністрів України" і довгострокової неконституційності існування такого "важливого" інституту як адміністрація президента.
Незавершеність конституційної реформи, і як результат, демократичної трансформації системи влади в Україні виявляється в акцентованій політичній ролі Конституційного суду. Останній активно займається заповненням "дір" у конституційному законодавстві, намагаючись дозволити складні колізії у відносинах між центрами влади, увести формальні обмеження у сферу політичного безладу. Такі зусилля Конституційного суду не завжди виглядають цілком адекватними, з огляду на природу становлення політичних інститутів, що вимагає досягнення політичного консенсусу як фундаменту для закріплення статус-кво цих інститутів. Обійти цей момент неможливо.
На невдалу долю української конституційної реформи вплинула ще одна політична складова – протистояння прихильників і супротивників президента і президентського інституту.
Перші дотримувалися лінії на домінування президентського інституту в політичній системі, виділяючи функції президента як арбітра – і у вузькому, і в широкому розумінні слова, другі - радикально заперечували будь-яку його позитивну роль. Конфлікт навколо питання про роль і місце інституту президента був природним – в Україні не було традиції сильної персональної (одноосібної) влади (ні монархічної, ні президентської).
Багато в чому це протистояння було похідним від проблеми наступності влади, у залежності від рішення якої можна говорити про зрілість демократії в Україні. Найбільш сильним індикатором цієї зрілості можуть служити вибори.
Якщо в демократичній системі вибори служать єдиним легітимним шляхом переходу влади від однієї політичної сили до іншої, від одного президента до іншого, то недемократичні системи відрізняє саме прагнення діючої владної команди будь-якими способами залишитися при владі, не допустити приходу інших політичних сил. Можна пояснювати такі зусилля чим завгодно – необхідністю політичних реформ, небезпечним радикалізмом конкурентів, неготовністю громадянського суспільства до демократичного вибору і навіть задач конституційних реформ – суть не міняється. Бажання зберегти владу робить більше, ніж прагнення зберегти політичну стабільність і шанс на політичне майбутнє
В Україні оголошений новий етап конституційних реформ. Однак є один момент, що відрізняє задачі конституційних реформ від задач наступності влади. Завдання конституційної реформи – досягти стійкості політичної системи і для цього немає необхідності змінювати Конституцію, модель влади в Україні.
Для цього досить активізувати процес створення конституційних законів, більшість із яких давно лежить у надрах Верховної Ради. Це закони "Про регламент Верховної Ради України", "Закон про Президента (включаючи процедуру імпічменту)", "Закон про Кабінет Міністрів України", "Закон про вибори народних депутатів" (на пропорційній основі і з відкритим списком) і т.д.
Без цих законів Конституція не зможе запрацювати повною мірою. У свою чергу завдання наступності влади – це питання про "правила гри", про те чи готова політична еліта України погодитися на демократичний формат зміни влади, чи готова ця еліта прийняти суспільний вибір як єдиний мандат на право панувати.
Політики, політичні групи, партії можуть не сприймати один одного, критикувати один одного, навіть бути ворогами, їм може бути важко домовитися, але головний принцип демократії говорить – ті, що програли зобов'язані визнати вибір суспільства на користь переможця (як результат чесних виборів). Визнати, щоб мати можливість перемогти на наступних виборах і гарантовано одержати владу з рук конкурента, що програв. Це суть демократичних "правил гри", що не вимагають змін Конституції, але вимагають згоди й зрілості еліти.
Характерно, що конституційна реформа проголошується як рух до демократії, але як точно відзначив у відомій роботі про природу демократії Адам Пшеворський: "Демократія – це система вирішення протиріч, у якій результати залежать від того, як діють сторони, але жодна сила не контролює те, що відбувається".
Нинішня президентська команда хоче контролювати усе – уряд, парламент, більшість, ЗМІ, вибори, конституційну реформу. При чому контролювати винятково у своїх інтересах, незважаючи на відсутність суспільної згоди на зміни Конституції.
Особливо помітний цей процес зараз, коли мова йде про спробу зв'язати воєдино задачі президентських виборів і конституційної реформи. Проект конституційних змін, запропонований діючою президентською командою відрізняє насамперед прагнення вирішити питання наступності влади, обійшовши і фатальну дату кінця - листопад 2004 (президентські вибори) і фатальний кінець. Довіра суспільства явно не на боці представників діючої влади.
У цьому проекті не спостерігається спроби збалансувати систему, згладити конфліктні кути і ввести правила, що були б схвалені більшістю політичних сил. Президент і його команда продовжують, на жаль, грати до "переможного кінця" – не звужуючи конфлікт, що викликав політичну кризу, а розширюючи його.
Замість того, щоб розморозити конституційні реформи, і нарешті вийти із ситуації політичної кризи президент пропонує черговий конституційний "реванш". Пропозиція – продовжити дистанцію для діючої команди і її лідера – не виглядає переконливою. Оскільки не має під собою не тільки конституційних підстав, але й суспільної згоди. Чинна команда не може запропонувати якісно нову політику Україні.
Що справді необхідно Україні – так це політичні реформи. Ці реформи не зав'язані на перекроюванні Конституції, їхній зміст в іншому – у реальній демократизації. Мова йде про цілий ряд напрямків, результати яких і могли б бути закріплені в конституційних законах. Це – реформа виборчої системи, місцевого самоврядування, розвиток системи парламентського контролю, демократизація медіа-системи і багато чого іншого.
Політичні реформи охоплюють значно більш широке коло проблем, ніж зміни в трикутнику влади, тому вони здатні якісно змінити ситуацію, не допустити повторення пройденого – узурпації влади в руках однієї особи або вузької групи осіб, ким би вони не були (колишніми опозиціонерами, представниками однієї партії, демократами або прихильниками сильної влади).
І останнє, про що я хотів сказати, я не проти конституційних змін узагалі, я проти радикальних змін Основного закону. Конституція занадто важливий документ, щоб його змінювали в режимі політичного авралу, роздираючи між конкуруючими політичними силами.
Необхідно змінити в цілому підхід до конституційної реформи. Замість революційного крою Конституції – доцільніше проводити еволюційні зміни, поступово удосконалювати окремі конституційні положення.
Для реалізації такого підходу необхідно створити постійно діючу парламентську комісію (або комітет) з конституційної реформи, який і буде уповноважений відстежувати тенденції у політичній системі, обробляти всі пропозиції щодо конституційних змін і вносити на розгляд Верховної Ради обґрунтовані пропозиції щодо змін в Основний закон.
Ця комісія могла б виконувати подвійну задачу – з одного боку – сприяти удосконалюванню Конституції, з іншої виконувати роль інституту, що захищає Конституцію від перманентних і радикальних змін. Успішність і демократичність такого підходу перевірена практикою наших прибалтійських сусідів – такий підхід прийнятий у Литві.
Автор - Народний депутат України, фракція "Наша Україна, заступник глави комітету з правової політики
"Українська правда" запрошує й інших експертів, політологів та політиків висловитися щодо політичної реформи
Діючу Конституцію, звичайно, навряд чи можна назвати досконалим документом, але чи варто її піддавати такому радикальному оновленню? Можливо питання не стільки у Конституції, скільки в особливостях практичної політики, яка провадиться певними політичними групами в певних інтересах.
За своєю фундаментальною сутністю Конституція - є результатом суспільного договору стосовно загальних цінностей і "правил гри" - правил політичної взаємодії для вироблення необхідних рішень і вирішення конфліктів. Конституція, по-суті, оформлює базові засади політичної системи, модель співіснування держави й суспільства.
Діюча Конституція встановлює демократичний тип політичної системи, і взаємовідносин держави й суспільства. Однак у процесі реалізації конституційні норми часто-густо виявляються далекими від задекларованих, передусім це стосується норм демократичної конкуренції й змінюваності влади. Дане правило закріплене де-юре - де-факто регулярно зневажається, особливо в умовах виборчих кампаній. Феномен "адміністративного ресурсу" став головним "обвинуваченим" у списку порушень виборчого законодавства: кандидати або партії "від влади" незмінно виявляються рівніші за інших, й отримують підтримку від держави. Чому так відбувається?
Опозиційні політики відповідають - причина у суперповноваженнях президента і пропонують їх істотно обрізати.
Чи дійсно це так? Чи, можливо посилити повноваження й роль парламенту у політичній системі, як пропонується у проекті Мороза, Симоненка, Головатого і т.д., і обрізавши повноваження президента, вирішити проблему демократизації політичної системи? Не думаю, що все так просто.
Не можу погодитися з тим, що масштаб повноважень, який отримав президент згідно з Конституцією 1996 року де-юре робить його авторитарним лідером. Швидше проблема у тому, що фактично відбулося після вступу у дію Основного закону. Чому реальної влади й впливу у президента виявилося набагато більше, ніж передбачалося за Конституцією. Чому у Кучми, вийшло використати існуючі можливості для збирання повноважень, посилення свого впливу на політичний процес? Чому конституційний процес після 1996 року був немовби заморожений, а через 7 років знову постав на порядку денному, але вже як політичний лозунг?
Нинішні вимоги конституційних реформ звучать вже як заклик до конституційної революції. За логікою речей конституційна реформа з прийняттям Основного закону у 1996-му тільки входила у нову стадію, а не закінчувалася. Конституція - тільки вершина, пік масиву конституційних законів, на які повинна спиратися вся конституційна система. Так чи інакше необхідно було побудувати цей масив продовжити роботу з відтворення конституційної системи, тобто продовжити конституційну реформу. Однак цього не сталося.
Реформа перейшла у стадію безсистемного прийняття окремих законопроектів. Оскільки так чи інакше вона розглядалася у напрямі трансформацій системи влади, а це стосувалося інтересів двох головних конкуруючих центрів влади - президента й парламенту. Насилу таки досягнутий у 1996 році конституційний компроміс між цими центрами так і залишився компромісом. Він не переріс у стійку систему демократичної взаємодії і співіснування політичних інститутів. Чому?
По-перше, конституційний дизайн давав певні переваги президенту. Передбачалося, що президент буде більш ефективним у ролі ініціатора й провідника реформ, ніж парламент (на той момент слабо політично структурований і з фактично лівою більшістю).
Добре відомо, що у президентських системах, де президент володіє широкими повноваженнями - легше ініціювати необхідні рішення, змінювати порядок денний, просувати новий політичний курс і завжди більш складно імплементувати їх на рівні парламенту. Така колізія відбулася і в Україні. З одним але… Політична активність Кучми виражалася у створенні політики з надто різновекторним, суперечливим характером, що не могло не позначитися на результатах.
Персоналістський характер президентської влади, при чому на етапі радикальних соціально-політичних трансформацій, висував більш високі стандарти ("президент-реформатор, команди-реформаторів") до особистості глави держави, його команди. Те що з цим в Україні не склалося - це не проблема інституту президента - швидше це драматична проблема особистості в історії.
Високий політичний статус президента за Конституцією цілком виправданий, якщо він служить інтересам політичного й економічного прогресу країни. Однак прогресу не спостерігалося, спостерігалося інше - колосальна соціальна поляризація, утворення сильних олігархічних груп замість сильного середнього класу, низький рівень життя і т.д.
Президент різко критикував за невдачі Верховну Раду, уряд і вимагав… посилення своїх повноважень, впливу за рахунок ослаблення повноважень і ролі парламенту. Спроби 2000 року активізувати конституційну реформу у сценарії Кучми на користь посилення повноважень президента, спровокували політичну кризу 2000-2002 рр.
Тепер опозиція вимагає посилення позицій парламенту за рахунок ослаблення повноважень президента, вбачаючи у цьому розв'язання ключового питання - ефективності й стабільності політичної системи. Така ось зворотна реакція на сценарій конституційної реформи 2000 р.
Треба зазначити, що ані посилення повноважень президента, ані простий їх перерозподіл на користь парламенту не вирішує проблему. Вирішення задачі збалансування системи влади в Україні, ефективності політики лежить в іншій площині, яку не бачать або не хочуть бачити.
Питання не у розподілі повноважень, не у слабкості парламенту або у силі президента. Діюча Конституція дає досить цивілізований базис для побудови демократичної системи влади. Чому цього немає? Чому ми спостерігаємо перманентний системний конфлікт між президентом і парламентом за вплив? Чому президенту вдалося посилити свої фактичні переваги у системі влади?
Відповідь проста - вплив президентського інституту випливає не стільки з його конституційних повноважень президента, скільки є результат слабкості і колосального дефіциту всіх інших політичних інститутів, які виявлялися нездібними врівноважувати силу і вплив президента.
Хотілося б нагадати, що ці інститути не могли бути відтворені самі по собі - в їх створенні і полягала суть конституційної реформи, яка повинна була піти за прийняттям Основного Закону у 1996 році. Передбачалося, що Конституція повинна бути доповнена десятками конституційних законів. Тільки так могло бути завершене будівництво політичної системи у демократичному форматі. Однак, і на жаль, цього не сталося…
Відтоді задачі не змінилися, змінилися тільки політичні умови. У результаті конституційний процес розвивався у логіці конфлікту між парламентом і президентом і зайшов у глухий кут - закінчившись жорсткою політичною кризою 2000-2002 рр.
Конституція залишилася оголеною перед небажаними політичними впливами, а політична практика виявилася далекою від ідеальної теорії. Саме тому всі повноваження, функції, механізми прийняття рішень і контролю, які повинні були бути розподілені, збалансовані і роз'яснені у конституційних законах між різними політичним інститутам - виявилися на практиці зосереджені в одному владному полюсі - президентському.
Не дивно, що так великий рівень зобов'язань ліг важким тягарем політичної відповідальності на президента Кучму. Особливо негативно така практика позначилася у нереалізованості принципу розділення влади на рівні конституційних законів.
Насамперед, це стосувалося законодавчого з'ясування характеру відносин між президентом і урядом. Невизначеність у цьому питанні довго й завзято зберігалася за допомогою багаторазового ветування Кучмою "Закону про Кабінет Міністрів України" і довгострокової неконституційності існування такого "важливого" інституту як адміністрація президента.
Незавершеність конституційної реформи, і як результат, демократичної трансформації системи влади в Україні виявляється в акцентованій політичній ролі Конституційного суду. Останній активно займається заповненням "дір" у конституційному законодавстві, намагаючись дозволити складні колізії у відносинах між центрами влади, увести формальні обмеження у сферу політичного безладу. Такі зусилля Конституційного суду не завжди виглядають цілком адекватними, з огляду на природу становлення політичних інститутів, що вимагає досягнення політичного консенсусу як фундаменту для закріплення статус-кво цих інститутів. Обійти цей момент неможливо.
На невдалу долю української конституційної реформи вплинула ще одна політична складова – протистояння прихильників і супротивників президента і президентського інституту.
Перші дотримувалися лінії на домінування президентського інституту в політичній системі, виділяючи функції президента як арбітра – і у вузькому, і в широкому розумінні слова, другі - радикально заперечували будь-яку його позитивну роль. Конфлікт навколо питання про роль і місце інституту президента був природним – в Україні не було традиції сильної персональної (одноосібної) влади (ні монархічної, ні президентської).
Багато в чому це протистояння було похідним від проблеми наступності влади, у залежності від рішення якої можна говорити про зрілість демократії в Україні. Найбільш сильним індикатором цієї зрілості можуть служити вибори.
Якщо в демократичній системі вибори служать єдиним легітимним шляхом переходу влади від однієї політичної сили до іншої, від одного президента до іншого, то недемократичні системи відрізняє саме прагнення діючої владної команди будь-якими способами залишитися при владі, не допустити приходу інших політичних сил. Можна пояснювати такі зусилля чим завгодно – необхідністю політичних реформ, небезпечним радикалізмом конкурентів, неготовністю громадянського суспільства до демократичного вибору і навіть задач конституційних реформ – суть не міняється. Бажання зберегти владу робить більше, ніж прагнення зберегти політичну стабільність і шанс на політичне майбутнє
В Україні оголошений новий етап конституційних реформ. Однак є один момент, що відрізняє задачі конституційних реформ від задач наступності влади. Завдання конституційної реформи – досягти стійкості політичної системи і для цього немає необхідності змінювати Конституцію, модель влади в Україні.
Для цього досить активізувати процес створення конституційних законів, більшість із яких давно лежить у надрах Верховної Ради. Це закони "Про регламент Верховної Ради України", "Закон про Президента (включаючи процедуру імпічменту)", "Закон про Кабінет Міністрів України", "Закон про вибори народних депутатів" (на пропорційній основі і з відкритим списком) і т.д.
Без цих законів Конституція не зможе запрацювати повною мірою. У свою чергу завдання наступності влади – це питання про "правила гри", про те чи готова політична еліта України погодитися на демократичний формат зміни влади, чи готова ця еліта прийняти суспільний вибір як єдиний мандат на право панувати.
Політики, політичні групи, партії можуть не сприймати один одного, критикувати один одного, навіть бути ворогами, їм може бути важко домовитися, але головний принцип демократії говорить – ті, що програли зобов'язані визнати вибір суспільства на користь переможця (як результат чесних виборів). Визнати, щоб мати можливість перемогти на наступних виборах і гарантовано одержати владу з рук конкурента, що програв. Це суть демократичних "правил гри", що не вимагають змін Конституції, але вимагають згоди й зрілості еліти.
Характерно, що конституційна реформа проголошується як рух до демократії, але як точно відзначив у відомій роботі про природу демократії Адам Пшеворський: "Демократія – це система вирішення протиріч, у якій результати залежать від того, як діють сторони, але жодна сила не контролює те, що відбувається".
Нинішня президентська команда хоче контролювати усе – уряд, парламент, більшість, ЗМІ, вибори, конституційну реформу. При чому контролювати винятково у своїх інтересах, незважаючи на відсутність суспільної згоди на зміни Конституції.
Особливо помітний цей процес зараз, коли мова йде про спробу зв'язати воєдино задачі президентських виборів і конституційної реформи. Проект конституційних змін, запропонований діючою президентською командою відрізняє насамперед прагнення вирішити питання наступності влади, обійшовши і фатальну дату кінця - листопад 2004 (президентські вибори) і фатальний кінець. Довіра суспільства явно не на боці представників діючої влади.
У цьому проекті не спостерігається спроби збалансувати систему, згладити конфліктні кути і ввести правила, що були б схвалені більшістю політичних сил. Президент і його команда продовжують, на жаль, грати до "переможного кінця" – не звужуючи конфлікт, що викликав політичну кризу, а розширюючи його.
Замість того, щоб розморозити конституційні реформи, і нарешті вийти із ситуації політичної кризи президент пропонує черговий конституційний "реванш". Пропозиція – продовжити дистанцію для діючої команди і її лідера – не виглядає переконливою. Оскільки не має під собою не тільки конституційних підстав, але й суспільної згоди. Чинна команда не може запропонувати якісно нову політику Україні.
Що справді необхідно Україні – так це політичні реформи. Ці реформи не зав'язані на перекроюванні Конституції, їхній зміст в іншому – у реальній демократизації. Мова йде про цілий ряд напрямків, результати яких і могли б бути закріплені в конституційних законах. Це – реформа виборчої системи, місцевого самоврядування, розвиток системи парламентського контролю, демократизація медіа-системи і багато чого іншого.
Політичні реформи охоплюють значно більш широке коло проблем, ніж зміни в трикутнику влади, тому вони здатні якісно змінити ситуацію, не допустити повторення пройденого – узурпації влади в руках однієї особи або вузької групи осіб, ким би вони не були (колишніми опозиціонерами, представниками однієї партії, демократами або прихильниками сильної влади).
І останнє, про що я хотів сказати, я не проти конституційних змін узагалі, я проти радикальних змін Основного закону. Конституція занадто важливий документ, щоб його змінювали в режимі політичного авралу, роздираючи між конкуруючими політичними силами.
Необхідно змінити в цілому підхід до конституційної реформи. Замість революційного крою Конституції – доцільніше проводити еволюційні зміни, поступово удосконалювати окремі конституційні положення.
Для реалізації такого підходу необхідно створити постійно діючу парламентську комісію (або комітет) з конституційної реформи, який і буде уповноважений відстежувати тенденції у політичній системі, обробляти всі пропозиції щодо конституційних змін і вносити на розгляд Верховної Ради обґрунтовані пропозиції щодо змін в Основний закон.
Ця комісія могла б виконувати подвійну задачу – з одного боку – сприяти удосконалюванню Конституції, з іншої виконувати роль інституту, що захищає Конституцію від перманентних і радикальних змін. Успішність і демократичність такого підходу перевірена практикою наших прибалтійських сусідів – такий підхід прийнятий у Литві.
Автор - Народний депутат України, фракція "Наша Україна, заступник глави комітету з правової політики
"Українська правда" запрошує й інших експертів, політологів та політиків висловитися щодо політичної реформи
