Третій дракон і вибір опозиції
Середа, 5 березня 2003, 12:33
Много месяцев плыли мы, много недель.
Нам бывало и мокро, и жарко,
Но нигде не видали - ни разу досель! -
Ни малейшего проблеска Снарка.
"Ничего! - предводитель сказал. - Не робей!
Мы покуда еще накануне
Главных дел. Вот как встретится нам Хворобей -
Да, тогда интереснее будет!"
Льюїс Керролл, "Полювання на Снарка"
Можливо, дехто буде розчарований. Минулої неділі Всеукраїнський з'їзд опозиційних депутатів усіх рівнів не висунув Віктора Ющенка кандидатом у президенти від опозиції. Розчарування, ймовірно, буде ще більшим - оскільки на З'їзді питання про єдиного кандидата взагалі не розглядалося.
Воно і не повинно було розглядатися. З будь-якої точки зору, на сьогоднішній день це було б, як мінімум, несвоєчасно. Абсолютно очевидно, що питання штучно роздувалося. Його нав'язували, або, як любив висловлюватися у роки свого президентства М.С.Горбачов, "підкидали" опози-цій-но-му форуму. Проте, у довгостроковому, стратегічному плані лідерам провідних опозиційних сил (СПУ, КПУ і БЮТ), так чи інакше, доведеться вирішувати проблеми єдиного кандидата і визначатися у взаємостосунках із Віктором Ющенком.
Передусім, про єдиного кандидата. У принципі, немає нічого неможливого і нічого особливо поганого у тому, щоб, коли справа реально дійде до виборів, опозиція делегувала на боротьбу свого єдиного представника. Однак це рішення було б виправданим лише у виключно несприятливій, майже трагічній ситуації. Тому що, насправді, опозиція - дуже різна - за ідеологією, за системою пріоритетів і т.д. І саме їх різниця робить надзвичайно важливим і значущим їх сьогоднішнє об'єднання. Тому що означає ясне розуміння того, що (прошу вибачення за цитату з самого себе) - "вимога усунення Кучми і стала тією дієвою політичною програмою, що об'єднала такі різні організації. Яка об'єднала у розумінні того, що при Кучмі всі їх політичні, економічні та інші розбіжності (дуже серйозні й глибокі) - лише тіні на ширмі, яка прикриває безконтрольне правління гаранта".
У більш широкому значенні, мова йде про те, що головним, стратегічним завданням опозиції на президентських виборах є не допустити обрання Кучми-3 - того самого, порівняно з яким навіть сьогоднішній "оновлений" Кучма-2 виглядає демократом, інтелігентом і просто душечкою. Причому, очевидно, мова повинна йти про всі варіанти "третього" Кучми - чи то про спробу протягнути на третій термін самого Леоніда Кучму (останнім часом розмови про це поновилися), чи то у варіанті приведення до влади призначеного наступника, який з успіхом замінить Леоніда Даниловича у його ще більш "оновленій" якості.
Можливо, оптимальною моделлю недопущення "Кучми-3" була б серйозна конституційна реформа, яка обмежує повноваження голови держави і, головне, - що встановлює реальний й ефективний контроль над його діяльністю з боку громадянського суспільства. Але, як кажуть, - "не у цьому житті". Передусім, тому, що, якби у нас уже склалися традиції та інститути "громадянського суспільства", то не існувало б навіть проблеми "Кучми-2". Тому і з багатьох інших причин, особливих надій на благотворне політичне реформування покладати не доводиться. Проект "Кучма-3" є абсолютно реальною небезпекою. У випадку якщо кандидат-"наступник" буде так само неприйнятний для опозиції, як сам Леонід Кучма, й якщо його перемога буде виглядати невідворотною - тоді три лідери опозиції, можливо, висунуть єдиного кандидата - щоб дати "останній і рішучий бій".
І тут неминуче встає питання про Віктора Ющенка. Саме вождя "Нашої України" якось наполегливо і навіть нав'язливо з усіх сторін "підкидають" як ледве чи не єдиного претендента на роль об'єднувача опозиційних сил. Яке відношення має Ющенко до опозиції - залишається загадкою. Сам він, принаймні, у цьому відношенні ще не визначився. Абсолютно зрозумілою була ситуація у січні-лютому 2001 року, коли опозиція звертала погляди до прем'єра-реформатора. Тоді одне його слово могло ознаменувати швидкий і безкровний кінець правління Кучми. Ющенко всі свої слова тоді сказав - за його власним висловом, "підставив плече" гаранту.
Тобто, серцем-то він, як пізніше з'ясувалося, був на вулиці, із тими, хто мітингував, але рукою своєю підписував сумнозвісну "Заяву трьох", обізвавши мітингуючих "фашистами". Де при всьому цьому була його голова, невідомо. Ймовірно, думала про реформи, або про що-небудь інше, таке ж піднесене і жахливо далеке. Іноді, як у минулому вересні, Ющенко, ображений пригнобленням своїх соратників, бочком-бочком приєднувався до опозиції, але загалом уся політична лінія Віктора Андрійовича протягом двох років зводиться до того, щоб стати саме тим щасливим "наступником", який прийме владу з рук Леоніда Кучми.
Не буду стверджувати, що це був би для країни найбільш жахливий зі всіх можливих варіантів. Але, - питається, - до чого тут статус єдиного кандидата від опозиції? Для посилення позицій Ющенка у торгах із Кучмою? Правда, у Ющенка страшенно високий рейтинг. Це - істотний аргумент. Однак, за даними останніх опитувань, із вождем "НУ" на виборах може конкурувати якийсь неназваний політик, той, кого умовно описують "такий, як Путін". Якщо рейтинг є визначальним чинником при виборі вождя опозиції - то чому б не запросити на цю роль самого Володимира Володимировича? (До речі, ця пропозиція зовсім не така вже й смішна, як виглядає на перший погляд. Саме таким чином дунайські князівства у 1859 році подолали заборону на об'єднання Румунії - обравши Олександра Іона Кузу одночасно на престоли Молдови і Валахії.)
Якщо говорити про опозицію, то у них (у Ющенка і Путіна) досить багато спільного. У вирішальний момент Путін, як і Ющенко "підставив плече" Кучмі. Як і Ющенко, Путін не солідаризувався з українською опозицією. Правда (і це істотно), на відміну від Ющенка, від Путіна цього ніхто і не чекав.
Проте, жарти убік. Немає ні можливості, ні необхідності заглиблюватися у нетрі політичного портрета нашого "месії". Принципово важливо, що багато проявів його політичного "характеру" (наскільки взагалі можливо говорити про його наявність) дають серйозні підстави побоюватися, що у вигляді Ющенка Україна може отримати саме "третього Кучму".
Численні народні легенди стверджують, що найбільш безглуздий і небезпечний спосіб боротьби з драконами - це допомогти молодому й сильному Дракону перемогти старого і немічного. Але навіть у витонченій східній міфології не зустрічається такого оригінального випадку, коли повсталі самостійно скидали б старого Дракона тільки для того, щоб вимостити шлях Дракону молодому.
Можливо, ці побоювання - передчасні і зовсім марні. Однак очевидно, що, будуючи свої взаємостосунки з "месією", лідери опозиції повинні заручитися серйозними гарантіями демократизації держави. Гарантіями більш солідними, ніж благодушні покладання надій на те, що темні сторони тонкої й заплутаної натури Віктора Ющенка не візьмуть гору над її світлими сторонами (такі, напевно, також є).
Нам бывало и мокро, и жарко,
Но нигде не видали - ни разу досель! -
Ни малейшего проблеска Снарка.
"Ничего! - предводитель сказал. - Не робей!
Мы покуда еще накануне
Главных дел. Вот как встретится нам Хворобей -
Да, тогда интереснее будет!"
Льюїс Керролл, "Полювання на Снарка"
Можливо, дехто буде розчарований. Минулої неділі Всеукраїнський з'їзд опозиційних депутатів усіх рівнів не висунув Віктора Ющенка кандидатом у президенти від опозиції. Розчарування, ймовірно, буде ще більшим - оскільки на З'їзді питання про єдиного кандидата взагалі не розглядалося.
Воно і не повинно було розглядатися. З будь-якої точки зору, на сьогоднішній день це було б, як мінімум, несвоєчасно. Абсолютно очевидно, що питання штучно роздувалося. Його нав'язували, або, як любив висловлюватися у роки свого президентства М.С.Горбачов, "підкидали" опози-цій-но-му форуму. Проте, у довгостроковому, стратегічному плані лідерам провідних опозиційних сил (СПУ, КПУ і БЮТ), так чи інакше, доведеться вирішувати проблеми єдиного кандидата і визначатися у взаємостосунках із Віктором Ющенком.
Передусім, про єдиного кандидата. У принципі, немає нічого неможливого і нічого особливо поганого у тому, щоб, коли справа реально дійде до виборів, опозиція делегувала на боротьбу свого єдиного представника. Однак це рішення було б виправданим лише у виключно несприятливій, майже трагічній ситуації. Тому що, насправді, опозиція - дуже різна - за ідеологією, за системою пріоритетів і т.д. І саме їх різниця робить надзвичайно важливим і значущим їх сьогоднішнє об'єднання. Тому що означає ясне розуміння того, що (прошу вибачення за цитату з самого себе) - "вимога усунення Кучми і стала тією дієвою політичною програмою, що об'єднала такі різні організації. Яка об'єднала у розумінні того, що при Кучмі всі їх політичні, економічні та інші розбіжності (дуже серйозні й глибокі) - лише тіні на ширмі, яка прикриває безконтрольне правління гаранта".
У більш широкому значенні, мова йде про те, що головним, стратегічним завданням опозиції на президентських виборах є не допустити обрання Кучми-3 - того самого, порівняно з яким навіть сьогоднішній "оновлений" Кучма-2 виглядає демократом, інтелігентом і просто душечкою. Причому, очевидно, мова повинна йти про всі варіанти "третього" Кучми - чи то про спробу протягнути на третій термін самого Леоніда Кучму (останнім часом розмови про це поновилися), чи то у варіанті приведення до влади призначеного наступника, який з успіхом замінить Леоніда Даниловича у його ще більш "оновленій" якості.
Можливо, оптимальною моделлю недопущення "Кучми-3" була б серйозна конституційна реформа, яка обмежує повноваження голови держави і, головне, - що встановлює реальний й ефективний контроль над його діяльністю з боку громадянського суспільства. Але, як кажуть, - "не у цьому житті". Передусім, тому, що, якби у нас уже склалися традиції та інститути "громадянського суспільства", то не існувало б навіть проблеми "Кучми-2". Тому і з багатьох інших причин, особливих надій на благотворне політичне реформування покладати не доводиться. Проект "Кучма-3" є абсолютно реальною небезпекою. У випадку якщо кандидат-"наступник" буде так само неприйнятний для опозиції, як сам Леонід Кучма, й якщо його перемога буде виглядати невідворотною - тоді три лідери опозиції, можливо, висунуть єдиного кандидата - щоб дати "останній і рішучий бій".
І тут неминуче встає питання про Віктора Ющенка. Саме вождя "Нашої України" якось наполегливо і навіть нав'язливо з усіх сторін "підкидають" як ледве чи не єдиного претендента на роль об'єднувача опозиційних сил. Яке відношення має Ющенко до опозиції - залишається загадкою. Сам він, принаймні, у цьому відношенні ще не визначився. Абсолютно зрозумілою була ситуація у січні-лютому 2001 року, коли опозиція звертала погляди до прем'єра-реформатора. Тоді одне його слово могло ознаменувати швидкий і безкровний кінець правління Кучми. Ющенко всі свої слова тоді сказав - за його власним висловом, "підставив плече" гаранту.
Тобто, серцем-то він, як пізніше з'ясувалося, був на вулиці, із тими, хто мітингував, але рукою своєю підписував сумнозвісну "Заяву трьох", обізвавши мітингуючих "фашистами". Де при всьому цьому була його голова, невідомо. Ймовірно, думала про реформи, або про що-небудь інше, таке ж піднесене і жахливо далеке. Іноді, як у минулому вересні, Ющенко, ображений пригнобленням своїх соратників, бочком-бочком приєднувався до опозиції, але загалом уся політична лінія Віктора Андрійовича протягом двох років зводиться до того, щоб стати саме тим щасливим "наступником", який прийме владу з рук Леоніда Кучми.
Не буду стверджувати, що це був би для країни найбільш жахливий зі всіх можливих варіантів. Але, - питається, - до чого тут статус єдиного кандидата від опозиції? Для посилення позицій Ющенка у торгах із Кучмою? Правда, у Ющенка страшенно високий рейтинг. Це - істотний аргумент. Однак, за даними останніх опитувань, із вождем "НУ" на виборах може конкурувати якийсь неназваний політик, той, кого умовно описують "такий, як Путін". Якщо рейтинг є визначальним чинником при виборі вождя опозиції - то чому б не запросити на цю роль самого Володимира Володимировича? (До речі, ця пропозиція зовсім не така вже й смішна, як виглядає на перший погляд. Саме таким чином дунайські князівства у 1859 році подолали заборону на об'єднання Румунії - обравши Олександра Іона Кузу одночасно на престоли Молдови і Валахії.)
Якщо говорити про опозицію, то у них (у Ющенка і Путіна) досить багато спільного. У вирішальний момент Путін, як і Ющенко "підставив плече" Кучмі. Як і Ющенко, Путін не солідаризувався з українською опозицією. Правда (і це істотно), на відміну від Ющенка, від Путіна цього ніхто і не чекав.
Проте, жарти убік. Немає ні можливості, ні необхідності заглиблюватися у нетрі політичного портрета нашого "месії". Принципово важливо, що багато проявів його політичного "характеру" (наскільки взагалі можливо говорити про його наявність) дають серйозні підстави побоюватися, що у вигляді Ющенка Україна може отримати саме "третього Кучму".
Численні народні легенди стверджують, що найбільш безглуздий і небезпечний спосіб боротьби з драконами - це допомогти молодому й сильному Дракону перемогти старого і немічного. Але навіть у витонченій східній міфології не зустрічається такого оригінального випадку, коли повсталі самостійно скидали б старого Дракона тільки для того, щоб вимостити шлях Дракону молодому.
Можливо, ці побоювання - передчасні і зовсім марні. Однак очевидно, що, будуючи свої взаємостосунки з "месією", лідери опозиції повинні заручитися серйозними гарантіями демократизації держави. Гарантіями більш солідними, ніж благодушні покладання надій на те, що темні сторони тонкої й заплутаної натури Віктора Ющенка не візьмуть гору над її світлими сторонами (такі, напевно, також є).
