Записки американського імперіаліста
Понеділок, 31 березня 2003, 15:47
Перефразую і Володимира Леніна, і Наума Коржавіна, і нагадаю, що у XIX столітті декабристи розбудили Герцена. Герцен розпочав революційну агітацію і розбудив революціонерів різночинців. А вже ті влаштували таку всесвітню порохову побудку у XX столітті, що розбудили Усаму бен Ладена, який на початку XXI століття (а саме 11 вересня 2001 року) підняв з ліжка дрімаючого з бурепустельного 1991-го Саддама Хусейна.
Мужикам не давати!
В останні місяці не залишає відчуття, що я став пентагонівським яструбом. Розпалювачем війни у Перській затоці. Окупантом Іраку. І, можливо (страшно вимовити!) навіть підручним Дядечка Сема. Якби я ставився до себе менш цинічно, то, напевно, уявив би, що вже, мабуть, потрібно замовляти Кукриніксам карикатуру для газети "Правда". Приблизно таку. По близькосхідних пісках повз смугастого стовпа з табличкою "На Багдад" тягнеться, скажімо, Наполеон у трирогатівці і з шаблею у руці, який символізує собою невгамовні військові амбіції. За ним - як символ поганого наполеонівського окупанта - шкандибає Джордж Буш у кайзерівський касці з металевим шишаком і з автоматичною гвинтівкою М-16 у руці. Ну, а далі, зрозуміло, тягнуся я як американський приспішник, тримаючись за весь зім'ятий і місцями пропалений зоряно-смугастий шлейф президента США.
І все це тому, що я підтримую війну в Іраку. При цьому, на жаль, опинившись в абсолютній меншості. Більш того, стало абсолютно очевидно, що Україні не загрожує демографічна катастрофа, якщо хтось з наших депутаток підтримає ініціативу литовської парламентарки Біруте Весайте, яка виступила на засіданні Сейму із закликом до жінок Литви… відмовляти у ліжку у задоволенні тим чоловікам, "які схвалюють військову акцію західної коаліції проти Багдада". Бо, згідно з опитуваннями громадської думки, більше 90 процентів моїх співгромадян виступають категорично проти війни в Іраку. Так що в частині сексуального задоволення українським чоловікам, здається, нічого не бракуватиме.
А я тим часом не те щоб не спалив американський прапор перед іракським консульством, яке розмістилося у Києві у колишньому овочевому магазині на вулиці Предславинський, а навіть жодного разу не подзвонив о третій годині ночі за вашингтонським часом по телефону у столицю США у Білий Дім, щоб сказати піднятому з ліжка напівсонному Джорджу Бушу що-небудь надзвичайно для нього образливе типу: "Сам ти Саддам Хусейн, а тато твій - ну вилитий Тарік Азіз, тільки без вусів!"
Більш того, ідучи на поводу у заокеанського капіталу, декілька років тому я точно так само підтримував й американські ракетно-бомбові удари по Слободану Мілошевичу (які, до речі, у кінцевому результаті привели до падіння диктаторського режиму у центрі Європи і побудови у колишній Югославії демократичного суспільства). Будучи православним християнином, проте, я щиро вважав, що серби – хай вони тричі мої брати по вірі - не повинні вирізати косовських албанців лише тому, що ті сповідують іслам. І, здається, також був у переважній меншості. Я вже не кажу про те, що у мене, майже фізичну огиду викликали після 11 вересня 2001 року розмови представників антиамериканської більшості про те, що простих, мовляв, людей у Нью-Йорку, які загинули внаслідок терористичної атаки на Всесвітній торговий центр, звичайно шкода, але мовляв, Америка цілком цього заслужила: не слід було їй зображати з себе світового жандарма!..
Про "впихання невпихуваного"
Зізнаюся, що мені і раніше траплялося бувати у добровільнообраній для себе меншості. Серед тих, хто у часи СРСР рішуче виступав… на домашніх кухнях передусім проти підвищення цін на горілку, а також проти радянської окупації Афганістану, висилки у Горький Андрія Сахарова і за кордон - "літературного власівця" Олександра Солженіцина, переслідування владою російських дисидентів, єврейських "отказніков", православних священиків, українських "буржуазних націоналістів", нелегальних кримськотатарських "возвращєнцев" і т.д. Але тоді я перебував у тій самому кухонній меншості разом з переважною більшістю інтелігентів Радянського Союзу. Ми, члени цього таємного співтовариства незгідних з владою, яка брязкає орденами, легко упізнавали один одного на всій колишній шостій частині суші планети - по відкритому в тролейбусі томику віршів Ганни Ахматової, по "абалаківському" рюкзаку з пустими пляшками у черзі на пункті прийому склотари, на конкурсах так званої "самодіяльної пісні" і т.д.
Сьогодні ж грані мовчазної меншості, в якій виявився я, підтримавши у власній душі англо-американську війну в Іраку, звузилися до грані гранчастої склянки. Немолодий журналіст-культуролог, очевидно, також прихований найманець американського, а, може, навіть і ізраїльського капіталу, приходячи у нашу редакцію, розповідає мені, що в його сім'ї всі, включаючи 8-річну онуку, підтримують Джорджа Буша. Але він міркує про це, понизивши голос, оскільки розуміє: переважна більшість газетної братії дотримується з приводу цього іншої думки.
У мене немає відчуття, неначе ми разом з моїм старшим колегою культурологом, а також з його 8 річною онукою складаємо погану компанію. Але ось з друзями обговорювати проблему Іраку стало просто неможливо: вони непохитні. Мій найближчий друг і колега у Німеччині - проти цієї війни. І мій друг продюсер-документаліст з США - також проти. Ще один мій близький з Чехії, найкласніший газетяр, до думки якого я завжди прислухаюся, також засуджує "Шок і тріпотіння". А моя московська приятелька-поетеса, також не остання ідіотка, докоряє мені, що, мовляв, я, як людина, яка була свого часу кореспондентом "Літературної газети" у зонах збройних конфліктів і у Нагірному Карабаху, і в Абхазії, взагалі не маю права говорити про будь-яку війну зі знаком "плюс".
Ось і виходить у результаті ілюстрація до старої приказки: тільки я, який став приспішником американського імперіалізму, по-єфрейторськи крокую у ногу, якщо, звичайно, передбачити, що всі мої антиамериканськи налаштовані друзі вчащають під час ротного проходження урочистим маршем і не втрапляють "лівою" у ритм ударів полкового барабана...
Про єдність українських протилежностей
Разючим є і те єднання, яке відбулося в Україні у лавах антиамериканської більшості. Підвищення тарифів на оплату житла, тепла, електрики й продуктів харчування жодного разу за без малого 12 років нашої незалежності не спричинили загального протестно маніфестаційного єднання. А ось підготовка антиіракської коаліції до війни з Багдадом і сама війна зуміли об'єднати в Україні те, що не об'єднується. Націонал-патріоти і комуністи, літні люди і молодь, селяни і робочі, банкіри і водії сміттєвозів, викладачі вузів і шахтарі, студенти і відставні, а також діючі військові, опозиційні політики та їх пропрезидентськи налаштовані колеги, вчені й люмпени (яким, проте, непомірна любов до іракців аж ніяк не заважає іменувати їх єдиновірців "кавказької національності", які торгують на українських ринках, "чорножопими") - здавалося б, швидше кіплінгівські Захід зі Сходом зійдуться разом, ніж вони.
Але - зійшлися! І, схоже, сприймають американське вторгнення в Ірак так, немов нічого іншого, крім світловської "Гренади" ні за якої погоди ніколи у житті не читали, а тому цілими загонами і батальйонами готові і хату покинути, і піти воювати, щоб землю у Багдаді іракцям віддати.
Уявляєте: коли ще нещодавно Росія влаштовувала коврові бомбометання у Чечні, коли і сьогодні з регулярністю зміни дня вночі російські війська проводять там криваві "зачистки" у селах і у містах, коли тамтешній конституційний референдум проводився Путіним точно так само "під автоматами", як у 1946 році Сталіним проводився так званий Львівський собор УГКЦ (внаслідок якого, як відомо, греко-католицька церква була "саморозпущена"), коли ціна життя мирних чеченських жителів рівнялася з вартістю банки пива, головна прогресивна українська соціалістка Наталія Вітренко не йде протестувати з цього приводу під російське посольство у Києві! І публічно не обіцяє відправитися в якій-небудь там Ачхой-Мартан, щоб стати у цьому чеченському населеному пункті живим щитом проти російського федерального бомбардування. Але ось їхати в Ірак – от тут і отримайте ласкаво!
І головна БЮТ-опозиціонерка Юлія Тимошенко, яка перебуває з Наталею Вітренко у принципово різних політичних таборах, також публічно не засуджує російську агресію у Чечні. Зате обидві пані, нетерпимість яких одна до одної, як трохи більше за рік тому засвідчили передвиборні парламентські теледебати, дорівнює несумісності води й натрію зі шкільного хімічного досвіду, проте, з однаковою шаленістю виступають проти війни в Іраку. І це, вважаю, за певних обставин може надалі їх зблизити до такої міри, як здатні з'єднати людей, які різняться поглядами, соціальним походженням, а також життєвим досвідом, лише три речі: приналежність до однієї релігійної деномінації, загальна парилка у районній бані або з дитинства прищеплений в сім'ї антисемітизм.
Про національну гордість великоукраїнців
Що ж до мене як приспішника американського неоколоніалізму, то я порадувався відправці у Кувейт українських військових. Говорити про це нормальному журналісту начебто якось навіть не з руки. Але, враховуючи той факт, що мені вельми важко докорити у тому, що начальство я коли-небудь любив до такої міри, що навіть плутав його з батьківщиною, ризикну зізнатися: можливо, вперше у житті я мовчазно підтримав президента моєї країни, який ініціював відправку батальйону РХБ у Кувейт.
Я оцінив, що якими б причинами він при цьому не керувався, проте, заради того, щоб 532 українських військовослужбовця вирушили з гуманітарною місією туди, де вони будуть - що б там хто не говорив - днювати й ночувати в обіймах з війною, лідер держави, громадянином якої я є, зустрівся з не дуже симпатичним йому Віктором Ющенком. І зумів заручитися його підтримкою при голосуванні у Верховній Раді. Хоч навряд чи дане рандеву принесло Леоніду Кучмі задоволення. Проте, як, очевидно, і Віктору Ющенку.
Більше того. Коли у 1997 році Леонід Каденюк з тими ж американцями полетів у шатлі "Колумбія" у космос з безглуздою місією по нагляду в умовах невагомості за такою важливою для українського сільського господарства рослиною, як рапс, я (на відміну від все тієї ж більшості) не відчував ані найменшої гордості на предмет того, що Україна, яка виплачувала старим 12 доларові пенсії, нарешті, прорвалася у космос. Тепер же ми, як би, помінялися місцями: на відміну від антиамериканської більшості, я відчуваю гордість за свою країну, військові якої прямо чи непрямо будуть у зоні Перської затоки разом зі своїми колегами з США, Великобританії, Іспанії, Австралії, Данії, Польщі, Словаччини, Чехії, Румунії, Болгарії та іншими займатися запобіганням третій світовій війні: цього разу між ісламом з одного боку, і християнством у парі з іудаїзмом - з іншого.
Нагадаю у зв'язку з цим, що США у рамках програми НАТО "Партнерство заради миру" на гроші американських платників податків роками проводили з українською армією спільні вчення "Щит миру" і "Миротворча місія морської піхоти" на українських полігонах "Яворівський" і "Широкий Лан", а також "Сі Бриз" і "Класика" - в українських територіальних водах в акваторії Чорного моря. Причому американці відпрацьовували з українськими бойовими підрозділами саме ті сценарії по деблокуванню, а потім придушенню терористичного режиму й захисту мирного населення у певній вигаданій країні Лімонія, з якими пізніше реально зіткнулися і у колишній Югославії, і в Афганістані, і нині в Іраку.
Сполучені Штати, повторюся, вклали в обороноздатність незалежної України стільки грошей, що, вважаю, вже за одне це у непростих для себе ситуаціях могли б розраховувати хоч би на офіційно виражені українське стороною співчуття і моральну підтримку. А - аж ніяк не на обтічні офіційні формулювання нашого МЗСу типу: "Україна виступає за розв'язання конфлікту в Югославії мирним шляхом". Або (з приводу ракетно-бомбових ударів США по афганських талібах): Україна, мовляв, пропонує пошуки "виходу з військової акції й переходу до виключно дипломатичних засобів, економічних і гуманітарних важелів для виходу з цієї світової кризи". Або (це вже у день початку нинішньої війни з Іраком): "МЗС заявляє, що Україна підтверджує свою принципову позицію про важливість недопущення дестабілізації ситуації на Близькому Сході, порушення міжнародного гуманітарного права й необхідності збереження територіальної цілісності Іраку".
І якщо сьогодні українське зовнішньополітичне відомство вдає, неначе всі ці міжнародні військові вчення під егідою і на гроші США проводилися виключно для того, щоб українським генералам не було сумно, а український МЗС міг обмінюватися вітальними різдвяними листівками з американським Державним департаментом, то, на мій погляд, невдачі у зовнішній політиці нашої країни будуть, на жаль, лише рости, поширюватися, множитися й поглиблюватися.
Чому Києву вигідна війна в Іраку
Не треба бути ані великим дипломатом типу Перікла, ані видатним економістом, схожим на Адама Сміта, щоб не розібратися: знищення антиіракською коаліцією диктаторського режиму Саддама Хусейна призведе до різкого падіння на світовому ринку цін на нафту. А, отже, Україні це вигідно точно так само, як і США. Росії – тій ні. Їй не потрібен викид іракської нафти на світовий ринок, оскільки вона сама є великим нафтодобувачем і великим нафтоторгівцем. А тому скасування нинішніх санкцій ООН, які заморозили експорт іракської нафти, боляче вдарить по російських нафтодоларах.
Зате Україна після закінчення війни у Перській затоці, швидше за все, буде імпортувати ті ж російські енергоносії за значно нижчими цінам, ніж зараз. Крім того, нова влада Іраку, як передбачається, здатна відмовитися від контракту з Росією на розробку нафтових родовищ на своїй території. А ось Україні у подібній ситуації може дещо і обламатися.
Напевно, на такий розвиток подій і повинна була б бути націлена українська дипломатія - принаймні так вважають деякі вітчизняні політологи. І пропагандистська машина повинна була б закликати до підтримки українцями саме антиіракської коаліції. А не тиражувати багато разів у мас-медіа, що Америка, йде в Ірак виключно за нафтою. Я розумію, чому для багатьох російських електронних ЗМІ головним постачальником інформації з Іраку став нині катарський телеканал Al-Jazeera. А головним ньюсмейкером і коментатором подій з театру військових дій у Перській затоці - посол Іраку в Росії Аббас Халаф, який розповідає напівфантастичні історії про те, як іракський селянин по-тьоркінськи збив із гвинтівки американський броньований високошвидкісний атакуючий вертоліт AH-64 Apache Longbow, а проста іракська дівчина підбила три американських БМП.
Але коли українські телеканали із захопленням розповідають, що в "американських окупантів" в Іраку провалився "бліцкриг", подібні пропагандистські екзерсиси більш за все нагадують ситуацію, коли авіапасажири з економ-класу, які сидять у хвості літака, який падає, радіють, що при зіткненні із землею багаті пасажири з носового бізнесу-салону, загинуть миттю раніше.
Звичайно, можна сміятися над наївно-романтичними уявленнями американців про можливість побудови демократичної держави в одному, окремо взятому близькосхідному регіоні, де, як висловлюються у відомій передачі російської служби "Радіо "Свобода", стрілки годинника вже давно переведені на середньовіччя. Але при цьому пересмішникам варто частіше згадувати, що середній вік американських солдат, які прибули воювати в Ірак, щоб із ризиком для життя, а то і ціною свого життя навести там демократичний режим, становить 20 років. Так що українському телебаченню, може, і не варто так вже радіти, демонструючи чужі відеозаписи, на яких показано, як на батьківщину у США і у Великобританію з Перської затоки американські й англійські солдати відправляються у трунах.
Представникам антиамериканської більшості, які живуть за подвійними стандартами (бо любити свою дитину більше, ніж свого сусіда по сходовій клітці - це, погодьтеся, з точки зору високої моралі також подвійний стандарт!), легко й просто докоряти американцям за те, що ракетно бомбові удари по Багдаду призводять до численних жертв серед мирного населення. Але якщо комусь відомі безкровні способи ведення війни, нехай він поділиться ними з тими ж Джорджем Бушем і Тоні Блером.
Нове покоління вибирає рембо
Історія, яка не терпить умовного способу і, на жаль, нічому нікого не вчить, все ж дозволяє провести деякі паралелі. І хоч вони звичайно страждають елементами кон'юнктурності і суб'єктивізму, проте, ризикну передбачити: коли б війська Антанти зберегли свою "злагоду" (як і перекладається з французької назва цієї коаліції Entente) і в 1919-1920 рр.. не махнули рукою на "революційні перетворення у Росії", якби вони ще трохи напружилися і все-таки добили владу більшовиків-ленінців, то, виконавши таким чином свої зобов'язання перед російським союзником, зберегли б мільйони життів громадян великої країни. Тих самих, які потім були убиті у сталінських застінках і у таборах.
Проте, не знаю чи проводять цю паралель ті, хто планує просування до Багдада військ антиіракської коаліції. Але точно знаю про іншу паралель і про тих, хто у зв'язку з операцією у Перській затоці проводить її безсумнівно. Мова йде про те, що в Україні підростає незгідне з антиамериканською доктриною дорослої більшості покоління дітей, які виховувалися вже не на "Білому сонці пустелі", а на кінофільмах про Рембо. І для них американські морпіхи, які сьогодні зав'язли в "іракській пісочниці" під Багдадом, - це не "товариш Сухов", а той самий колективний Рембо: безстрашний, справедливий і чесний. І впевнений: коли ці діти виростуть, аж ніяк не кожний з них захоче маніфестувати перед американським посольством з транспарантами типу "Рембо - дурень!"
P.S. Редакція не завжди поділяє позиції і погляди авторів матеріалів, що публікуються. Разом з тим, "Українська правда" дає можливість всім висловити свою позицію щодо військового конфлікту в Іраку, продовживши тим самим дискусію. Вважаємо своїм обов'язком надати слово представникам як однієї, так і іншої точки зору.
Мужикам не давати!
В останні місяці не залишає відчуття, що я став пентагонівським яструбом. Розпалювачем війни у Перській затоці. Окупантом Іраку. І, можливо (страшно вимовити!) навіть підручним Дядечка Сема. Якби я ставився до себе менш цинічно, то, напевно, уявив би, що вже, мабуть, потрібно замовляти Кукриніксам карикатуру для газети "Правда". Приблизно таку. По близькосхідних пісках повз смугастого стовпа з табличкою "На Багдад" тягнеться, скажімо, Наполеон у трирогатівці і з шаблею у руці, який символізує собою невгамовні військові амбіції. За ним - як символ поганого наполеонівського окупанта - шкандибає Джордж Буш у кайзерівський касці з металевим шишаком і з автоматичною гвинтівкою М-16 у руці. Ну, а далі, зрозуміло, тягнуся я як американський приспішник, тримаючись за весь зім'ятий і місцями пропалений зоряно-смугастий шлейф президента США.
І все це тому, що я підтримую війну в Іраку. При цьому, на жаль, опинившись в абсолютній меншості. Більш того, стало абсолютно очевидно, що Україні не загрожує демографічна катастрофа, якщо хтось з наших депутаток підтримає ініціативу литовської парламентарки Біруте Весайте, яка виступила на засіданні Сейму із закликом до жінок Литви… відмовляти у ліжку у задоволенні тим чоловікам, "які схвалюють військову акцію західної коаліції проти Багдада". Бо, згідно з опитуваннями громадської думки, більше 90 процентів моїх співгромадян виступають категорично проти війни в Іраку. Так що в частині сексуального задоволення українським чоловікам, здається, нічого не бракуватиме.
А я тим часом не те щоб не спалив американський прапор перед іракським консульством, яке розмістилося у Києві у колишньому овочевому магазині на вулиці Предславинський, а навіть жодного разу не подзвонив о третій годині ночі за вашингтонським часом по телефону у столицю США у Білий Дім, щоб сказати піднятому з ліжка напівсонному Джорджу Бушу що-небудь надзвичайно для нього образливе типу: "Сам ти Саддам Хусейн, а тато твій - ну вилитий Тарік Азіз, тільки без вусів!"
Більш того, ідучи на поводу у заокеанського капіталу, декілька років тому я точно так само підтримував й американські ракетно-бомбові удари по Слободану Мілошевичу (які, до речі, у кінцевому результаті привели до падіння диктаторського режиму у центрі Європи і побудови у колишній Югославії демократичного суспільства). Будучи православним християнином, проте, я щиро вважав, що серби – хай вони тричі мої брати по вірі - не повинні вирізати косовських албанців лише тому, що ті сповідують іслам. І, здається, також був у переважній меншості. Я вже не кажу про те, що у мене, майже фізичну огиду викликали після 11 вересня 2001 року розмови представників антиамериканської більшості про те, що простих, мовляв, людей у Нью-Йорку, які загинули внаслідок терористичної атаки на Всесвітній торговий центр, звичайно шкода, але мовляв, Америка цілком цього заслужила: не слід було їй зображати з себе світового жандарма!..
Про "впихання невпихуваного"
Зізнаюся, що мені і раніше траплялося бувати у добровільнообраній для себе меншості. Серед тих, хто у часи СРСР рішуче виступав… на домашніх кухнях передусім проти підвищення цін на горілку, а також проти радянської окупації Афганістану, висилки у Горький Андрія Сахарова і за кордон - "літературного власівця" Олександра Солженіцина, переслідування владою російських дисидентів, єврейських "отказніков", православних священиків, українських "буржуазних націоналістів", нелегальних кримськотатарських "возвращєнцев" і т.д. Але тоді я перебував у тій самому кухонній меншості разом з переважною більшістю інтелігентів Радянського Союзу. Ми, члени цього таємного співтовариства незгідних з владою, яка брязкає орденами, легко упізнавали один одного на всій колишній шостій частині суші планети - по відкритому в тролейбусі томику віршів Ганни Ахматової, по "абалаківському" рюкзаку з пустими пляшками у черзі на пункті прийому склотари, на конкурсах так званої "самодіяльної пісні" і т.д.
Сьогодні ж грані мовчазної меншості, в якій виявився я, підтримавши у власній душі англо-американську війну в Іраку, звузилися до грані гранчастої склянки. Немолодий журналіст-культуролог, очевидно, також прихований найманець американського, а, може, навіть і ізраїльського капіталу, приходячи у нашу редакцію, розповідає мені, що в його сім'ї всі, включаючи 8-річну онуку, підтримують Джорджа Буша. Але він міркує про це, понизивши голос, оскільки розуміє: переважна більшість газетної братії дотримується з приводу цього іншої думки.
У мене немає відчуття, неначе ми разом з моїм старшим колегою культурологом, а також з його 8 річною онукою складаємо погану компанію. Але ось з друзями обговорювати проблему Іраку стало просто неможливо: вони непохитні. Мій найближчий друг і колега у Німеччині - проти цієї війни. І мій друг продюсер-документаліст з США - також проти. Ще один мій близький з Чехії, найкласніший газетяр, до думки якого я завжди прислухаюся, також засуджує "Шок і тріпотіння". А моя московська приятелька-поетеса, також не остання ідіотка, докоряє мені, що, мовляв, я, як людина, яка була свого часу кореспондентом "Літературної газети" у зонах збройних конфліктів і у Нагірному Карабаху, і в Абхазії, взагалі не маю права говорити про будь-яку війну зі знаком "плюс".
Ось і виходить у результаті ілюстрація до старої приказки: тільки я, який став приспішником американського імперіалізму, по-єфрейторськи крокую у ногу, якщо, звичайно, передбачити, що всі мої антиамериканськи налаштовані друзі вчащають під час ротного проходження урочистим маршем і не втрапляють "лівою" у ритм ударів полкового барабана...
Про єдність українських протилежностей
Разючим є і те єднання, яке відбулося в Україні у лавах антиамериканської більшості. Підвищення тарифів на оплату житла, тепла, електрики й продуктів харчування жодного разу за без малого 12 років нашої незалежності не спричинили загального протестно маніфестаційного єднання. А ось підготовка антиіракської коаліції до війни з Багдадом і сама війна зуміли об'єднати в Україні те, що не об'єднується. Націонал-патріоти і комуністи, літні люди і молодь, селяни і робочі, банкіри і водії сміттєвозів, викладачі вузів і шахтарі, студенти і відставні, а також діючі військові, опозиційні політики та їх пропрезидентськи налаштовані колеги, вчені й люмпени (яким, проте, непомірна любов до іракців аж ніяк не заважає іменувати їх єдиновірців "кавказької національності", які торгують на українських ринках, "чорножопими") - здавалося б, швидше кіплінгівські Захід зі Сходом зійдуться разом, ніж вони.
Але - зійшлися! І, схоже, сприймають американське вторгнення в Ірак так, немов нічого іншого, крім світловської "Гренади" ні за якої погоди ніколи у житті не читали, а тому цілими загонами і батальйонами готові і хату покинути, і піти воювати, щоб землю у Багдаді іракцям віддати.
Уявляєте: коли ще нещодавно Росія влаштовувала коврові бомбометання у Чечні, коли і сьогодні з регулярністю зміни дня вночі російські війська проводять там криваві "зачистки" у селах і у містах, коли тамтешній конституційний референдум проводився Путіним точно так само "під автоматами", як у 1946 році Сталіним проводився так званий Львівський собор УГКЦ (внаслідок якого, як відомо, греко-католицька церква була "саморозпущена"), коли ціна життя мирних чеченських жителів рівнялася з вартістю банки пива, головна прогресивна українська соціалістка Наталія Вітренко не йде протестувати з цього приводу під російське посольство у Києві! І публічно не обіцяє відправитися в якій-небудь там Ачхой-Мартан, щоб стати у цьому чеченському населеному пункті живим щитом проти російського федерального бомбардування. Але ось їхати в Ірак – от тут і отримайте ласкаво!
І головна БЮТ-опозиціонерка Юлія Тимошенко, яка перебуває з Наталею Вітренко у принципово різних політичних таборах, також публічно не засуджує російську агресію у Чечні. Зате обидві пані, нетерпимість яких одна до одної, як трохи більше за рік тому засвідчили передвиборні парламентські теледебати, дорівнює несумісності води й натрію зі шкільного хімічного досвіду, проте, з однаковою шаленістю виступають проти війни в Іраку. І це, вважаю, за певних обставин може надалі їх зблизити до такої міри, як здатні з'єднати людей, які різняться поглядами, соціальним походженням, а також життєвим досвідом, лише три речі: приналежність до однієї релігійної деномінації, загальна парилка у районній бані або з дитинства прищеплений в сім'ї антисемітизм.
Про національну гордість великоукраїнців
Що ж до мене як приспішника американського неоколоніалізму, то я порадувався відправці у Кувейт українських військових. Говорити про це нормальному журналісту начебто якось навіть не з руки. Але, враховуючи той факт, що мені вельми важко докорити у тому, що начальство я коли-небудь любив до такої міри, що навіть плутав його з батьківщиною, ризикну зізнатися: можливо, вперше у житті я мовчазно підтримав президента моєї країни, який ініціював відправку батальйону РХБ у Кувейт.
Я оцінив, що якими б причинами він при цьому не керувався, проте, заради того, щоб 532 українських військовослужбовця вирушили з гуманітарною місією туди, де вони будуть - що б там хто не говорив - днювати й ночувати в обіймах з війною, лідер держави, громадянином якої я є, зустрівся з не дуже симпатичним йому Віктором Ющенком. І зумів заручитися його підтримкою при голосуванні у Верховній Раді. Хоч навряд чи дане рандеву принесло Леоніду Кучмі задоволення. Проте, як, очевидно, і Віктору Ющенку.
Більше того. Коли у 1997 році Леонід Каденюк з тими ж американцями полетів у шатлі "Колумбія" у космос з безглуздою місією по нагляду в умовах невагомості за такою важливою для українського сільського господарства рослиною, як рапс, я (на відміну від все тієї ж більшості) не відчував ані найменшої гордості на предмет того, що Україна, яка виплачувала старим 12 доларові пенсії, нарешті, прорвалася у космос. Тепер же ми, як би, помінялися місцями: на відміну від антиамериканської більшості, я відчуваю гордість за свою країну, військові якої прямо чи непрямо будуть у зоні Перської затоки разом зі своїми колегами з США, Великобританії, Іспанії, Австралії, Данії, Польщі, Словаччини, Чехії, Румунії, Болгарії та іншими займатися запобіганням третій світовій війні: цього разу між ісламом з одного боку, і християнством у парі з іудаїзмом - з іншого.
Нагадаю у зв'язку з цим, що США у рамках програми НАТО "Партнерство заради миру" на гроші американських платників податків роками проводили з українською армією спільні вчення "Щит миру" і "Миротворча місія морської піхоти" на українських полігонах "Яворівський" і "Широкий Лан", а також "Сі Бриз" і "Класика" - в українських територіальних водах в акваторії Чорного моря. Причому американці відпрацьовували з українськими бойовими підрозділами саме ті сценарії по деблокуванню, а потім придушенню терористичного режиму й захисту мирного населення у певній вигаданій країні Лімонія, з якими пізніше реально зіткнулися і у колишній Югославії, і в Афганістані, і нині в Іраку.
Сполучені Штати, повторюся, вклали в обороноздатність незалежної України стільки грошей, що, вважаю, вже за одне це у непростих для себе ситуаціях могли б розраховувати хоч би на офіційно виражені українське стороною співчуття і моральну підтримку. А - аж ніяк не на обтічні офіційні формулювання нашого МЗСу типу: "Україна виступає за розв'язання конфлікту в Югославії мирним шляхом". Або (з приводу ракетно-бомбових ударів США по афганських талібах): Україна, мовляв, пропонує пошуки "виходу з військової акції й переходу до виключно дипломатичних засобів, економічних і гуманітарних важелів для виходу з цієї світової кризи". Або (це вже у день початку нинішньої війни з Іраком): "МЗС заявляє, що Україна підтверджує свою принципову позицію про важливість недопущення дестабілізації ситуації на Близькому Сході, порушення міжнародного гуманітарного права й необхідності збереження територіальної цілісності Іраку".
І якщо сьогодні українське зовнішньополітичне відомство вдає, неначе всі ці міжнародні військові вчення під егідою і на гроші США проводилися виключно для того, щоб українським генералам не було сумно, а український МЗС міг обмінюватися вітальними різдвяними листівками з американським Державним департаментом, то, на мій погляд, невдачі у зовнішній політиці нашої країни будуть, на жаль, лише рости, поширюватися, множитися й поглиблюватися.
Чому Києву вигідна війна в Іраку
Не треба бути ані великим дипломатом типу Перікла, ані видатним економістом, схожим на Адама Сміта, щоб не розібратися: знищення антиіракською коаліцією диктаторського режиму Саддама Хусейна призведе до різкого падіння на світовому ринку цін на нафту. А, отже, Україні це вигідно точно так само, як і США. Росії – тій ні. Їй не потрібен викид іракської нафти на світовий ринок, оскільки вона сама є великим нафтодобувачем і великим нафтоторгівцем. А тому скасування нинішніх санкцій ООН, які заморозили експорт іракської нафти, боляче вдарить по російських нафтодоларах.
Зате Україна після закінчення війни у Перській затоці, швидше за все, буде імпортувати ті ж російські енергоносії за значно нижчими цінам, ніж зараз. Крім того, нова влада Іраку, як передбачається, здатна відмовитися від контракту з Росією на розробку нафтових родовищ на своїй території. А ось Україні у подібній ситуації може дещо і обламатися.
Напевно, на такий розвиток подій і повинна була б бути націлена українська дипломатія - принаймні так вважають деякі вітчизняні політологи. І пропагандистська машина повинна була б закликати до підтримки українцями саме антиіракської коаліції. А не тиражувати багато разів у мас-медіа, що Америка, йде в Ірак виключно за нафтою. Я розумію, чому для багатьох російських електронних ЗМІ головним постачальником інформації з Іраку став нині катарський телеканал Al-Jazeera. А головним ньюсмейкером і коментатором подій з театру військових дій у Перській затоці - посол Іраку в Росії Аббас Халаф, який розповідає напівфантастичні історії про те, як іракський селянин по-тьоркінськи збив із гвинтівки американський броньований високошвидкісний атакуючий вертоліт AH-64 Apache Longbow, а проста іракська дівчина підбила три американських БМП.
Але коли українські телеканали із захопленням розповідають, що в "американських окупантів" в Іраку провалився "бліцкриг", подібні пропагандистські екзерсиси більш за все нагадують ситуацію, коли авіапасажири з економ-класу, які сидять у хвості літака, який падає, радіють, що при зіткненні із землею багаті пасажири з носового бізнесу-салону, загинуть миттю раніше.
Звичайно, можна сміятися над наївно-романтичними уявленнями американців про можливість побудови демократичної держави в одному, окремо взятому близькосхідному регіоні, де, як висловлюються у відомій передачі російської служби "Радіо "Свобода", стрілки годинника вже давно переведені на середньовіччя. Але при цьому пересмішникам варто частіше згадувати, що середній вік американських солдат, які прибули воювати в Ірак, щоб із ризиком для життя, а то і ціною свого життя навести там демократичний режим, становить 20 років. Так що українському телебаченню, може, і не варто так вже радіти, демонструючи чужі відеозаписи, на яких показано, як на батьківщину у США і у Великобританію з Перської затоки американські й англійські солдати відправляються у трунах.
Представникам антиамериканської більшості, які живуть за подвійними стандартами (бо любити свою дитину більше, ніж свого сусіда по сходовій клітці - це, погодьтеся, з точки зору високої моралі також подвійний стандарт!), легко й просто докоряти американцям за те, що ракетно бомбові удари по Багдаду призводять до численних жертв серед мирного населення. Але якщо комусь відомі безкровні способи ведення війни, нехай він поділиться ними з тими ж Джорджем Бушем і Тоні Блером.
Нове покоління вибирає рембо
Історія, яка не терпить умовного способу і, на жаль, нічому нікого не вчить, все ж дозволяє провести деякі паралелі. І хоч вони звичайно страждають елементами кон'юнктурності і суб'єктивізму, проте, ризикну передбачити: коли б війська Антанти зберегли свою "злагоду" (як і перекладається з французької назва цієї коаліції Entente) і в 1919-1920 рр.. не махнули рукою на "революційні перетворення у Росії", якби вони ще трохи напружилися і все-таки добили владу більшовиків-ленінців, то, виконавши таким чином свої зобов'язання перед російським союзником, зберегли б мільйони життів громадян великої країни. Тих самих, які потім були убиті у сталінських застінках і у таборах.
Проте, не знаю чи проводять цю паралель ті, хто планує просування до Багдада військ антиіракської коаліції. Але точно знаю про іншу паралель і про тих, хто у зв'язку з операцією у Перській затоці проводить її безсумнівно. Мова йде про те, що в Україні підростає незгідне з антиамериканською доктриною дорослої більшості покоління дітей, які виховувалися вже не на "Білому сонці пустелі", а на кінофільмах про Рембо. І для них американські морпіхи, які сьогодні зав'язли в "іракській пісочниці" під Багдадом, - це не "товариш Сухов", а той самий колективний Рембо: безстрашний, справедливий і чесний. І впевнений: коли ці діти виростуть, аж ніяк не кожний з них захоче маніфестувати перед американським посольством з транспарантами типу "Рембо - дурень!"
P.S. Редакція не завжди поділяє позиції і погляди авторів матеріалів, що публікуються. Разом з тим, "Українська правда" дає можливість всім висловити свою позицію щодо військового конфлікту в Іраку, продовживши тим самим дискусію. Вважаємо своїм обов'язком надати слово представникам як однієї, так і іншої точки зору.
