Пряма і крива демократія. Відгук на заклик президента
Вівторок, 18 березня 2003, 13:30
Якщо раніше у нас була найкраща в Європі Конституція, то тепер до списку демократичних досягнень України можна сміливо додати ще і тонке відчуття часу. Принаймні, саме таке враження залишив черговий приступ конституційного реформаторства Банкової.
Судіть самі: останні кілька років західні політологи активно обговорюють неминучість переходу інформаційного суспільства від представницької моделі демократії до прямої. Тобто гарант української Конституції з реанімованими ідеями про пряму дію референдумів і всенародним обговоренням президентських ініціатив як в око вліпив. Тільки ось не зовсім зрозуміло в чиє.
Фіктивно-демонстративна демократія
Загалом-то, не секрет, що характерною рисою нинішніх розвинених демократичних суспільств є зниження політичної активності громадян в традиційному розумінні цього словосполучення. Люди не вступають в партії, забувають сходити проголосувати, а замість політичних новин віддають перевагу розважальним передачам. Ймовірно, найяскравіший приклад політичних лінощів останнього часу – вибори президента Франції минулого року, коли у другий тур несподівано для всіх пройшов одіозний Жан-Марі Ле Пен.
Деякий час вважалося, що поява нових інформаційних технологій, і, насамперед, поширення і доступність Інтернету, поверне людям інтерес до політики й проблем управління державою. Однак, скільки б сайтів місцевої та національної влади і політичних партій не з'являлося в мережі, відвідують їх в основному ті, хто і так цікавиться політикою.
Однак, разом з тим, новий час приніс нові тенденції: незважаючи на падіння загальної політичної активності, в багатьох країнах світу все більшої популярності набувають методи прямої демократії – насамперед "всенародні" і локальні референдуми. Наприклад, в США понад половину штатів щорічно ухвалюють важливі політичні рішення за допомогою такого волевиявлення народу. І це не рахуючи плебісцитів на рівні міст і громад. У Європі референдуми проводяться для ухвалення найважливіших рішень в житті країни, наприклад, схвалення Конституції. А в країні, відомій своїми традиціями фіксувати всі закони референдумами, - Швейцарії - останнім часом відзначається різке збільшення їх числа.
Крім того, саме підсумки національних референдумів стають умовою для розширення Євросоюзу. Так, перед недавнім раундом розширення "добро" на вступ до ЄС нових держав давали жителі всіх дійсних членів – причому не обійшлося без курйозів: абсолютно несподівано з першого разу ірландці проголосували проти. Як писали потім газети, уряду країни довелося провести додаткову роз'яснювальну роботу, щоб отримати згоду своїх громадян хоч би з другого разу. Тепер відповідні референдуми проходять в країнах-кандидатах.
Власне, захопленість демократичних країн референдумами дозволила аналітикам з британського журналу The Economist спрогнозувати, що в недалекому майбутньому практично всі найважливіші рішення для життя суспільства будуть прийматися не законодавчими органами, обраними за представницькою моделлю, а прямими референдумами. Причому можливі два варіанти: або – "всім світом" щодня голосувати щодо всіх законотворчих ініціатив, або для кожного законопроекту відбирати декілька сотень найбільш компетентних громадян.
Плюси такої прямої демократії досить очевидні: по-перше, кожна людина знов може відчути солодке почуття причетності, що доля його батьківщини – у нього в руках. А, по-друге, при референдумі фактично зводиться на нанівець традиція "лобіювання" будь-чиїх інтересів. Як пише журнал, підкупити таку масу людей просто нікому не під силу.
Підводні камені прямої демократії також виглядають не страшно. Основний докір референдумам – відсутність спеціальних знань у громадян і висока імовірність того, що без вищого нагляду будуть прийматися суперечливі рішення. Про те, як вирішити першу проблему, ми писали вище, а протиріччя завжди можна розв'язати за допомогою ще одного додаткового референдуму.
Однак все це можливе тільки за однієї простої умови, про яку навіть згадувати сумно, - референдум як метод прямої демократії ефективний тільки за умови свободи слова в ЗМІ і рівного доступу до інформації всіх громадян країни. З приводу України, очевидно, коментарі будуть зайві. Чесний референдум і Україна – поняття несумісні.
У розвинених країнах, крім звичайних демократичних гарантій свободи слова в мас-медіа (робочих гарантій, а не задекларованих), своєрідною підстраховкою виступає доступний 40-60% громадян Інтернет. Причому не тільки як джерело альтернативної інформації, скільки як місце, де будь-яку інформацію можна обговорити, перевірити, уточнити – за своїм власним вибором. Недаремно американський політолог Піппа Норріс вважає, що всесвітня павутина стає умовою існування нової – низової – соціальної і політичної активності: у форумах, конференціях і чатах незадоволені чимсь люди готують, а потім беруть участь в локальних і національних акціях протесту, пишуть скарги й петиції, і под. Що, до речі, також є виявом прямої демократії. В Україні ж, як ми знаємо, активно користуються Інтернетом від сили 2% громадян…
Далі. Під час виборів за симпатії виборців (навіть в Україні) завжди борються кілька політичних сил – і з прямого спілкування народу з політиками вимальовується якщо не об'єктивна картина, то хоча б "плюралізм думок". У ситуації референдуму, ініційованого владою, на яку альтернативну точку зору можна сподіватися?
Тут є сенс зупинитися ще на декількох каменях спотикання, породжених деформованою "демократією по-українськи". Як відомо, недостача інформації або знань – краща основа для маніпуляції тим, що зазвичай називають громадською думкою. А при проведенні всенародних референдумів простір для творчості "маніпуляторів" просто не обмежений. З одного боку, є питання, які виносяться на всенародне обговорення, – чим складніше вони закручені, тим краще (згадаємо горезвісний референдум-2000).
З іншого боку, "правильний" інформаційний супровід референдуму у ЗМІ при відсутності справжньої дискусії дає практично 100% гарантію потрібного результату. Багато хто, напевно, пам'ятає ще один "сплеск" демократії 10 років тому у Росії – у квітні 1993 року проводився референдум про довіру Борису Єльцину, який увійшов в історію як референдум "Да-да-нет-да". Пізніше досить відомий московський психолог Віктор Петренко (до речі, у 1999 році працював з одним із кучмівських штабів) відзначав, що дуже простий хід – використовувати рекламні ролики, в яких телеглядачам 20 разів у день показували, як потрібно відповідати на винесені питання, - практично вирішив результат справи.
Фарс-мажор: народ і конституційна реформа
Й останній момент – власне всенародне обговорення ініціатив президента. Хто і де їх буде обговорювати? Ну, із місцем начебто зрозуміло – оскільки ані ЗМІ, ані Інтернет (якщо не рахувати офіційне представництво президента України у мережі, яке завалене листами доярок), із причин, викладених вище, не готові стати майданчиком для виру громадської думки, то, мабуть, залишається останній притулок – кухні.
Великі проблеми з тим, ХТО буде обговорювати реформу державної системи. Чотири роки тому авторові цієї статті довелось зіштовхнутися з роботою одного з проектів, розгорнутих під президентські вибори-1999. Мова йде про "Вуличне телебачення" (далі по тексту "ВТ"), яке в один прекрасний момент вирішили зробити майданчиком для обговорення питань конституційної реформи. Нагадаю, що за офіційною версією державницька сверблячка напала на ініціативну групу громадян з Житомира, і вони побажали провести референдум про зміну деяких розділів головного закону країни. На той момент "ВТ" благополучно показало, що відкрите обговорення кандидатів у президенти "очок" Кучмі, м'яко кажучи, не додає, тому у жовтні, прямо напередодні виборів, "вуличники" стали активно "виїжджати" з темою "референдум" (по ходу справи ненав'язливо збираючи підписи для його проведення).
Оскільки більшість питань того референдуму перетинається з нинішніми ініціативами президента, варто нагадати, як саме громадяни України висловлювалися щодо двопалатного парламенту й повноважень президента. "Розстріляти", "випалити напалмом", "посадити на наші пенсії", "всі вони злодії", "працювати не дають" – от далеко не повний перелік коментарів літніх і не дуже, тверезих і не дуже киян, які виявили інтерес до обговорення. Якщо ж ведучий все-таки запитував про те, чи потрібен країні двопалатний парламент, у відповідь, як правило, летіло, щось на зразок: "Кучма і Лазаренко і так вже все вкрали".
Окремий номер сесії "ВТ" починався тоді, коли на майданчик приходили спеціально підготовлені "представники" групи ініціативних громадян. "Агітатори", як правило, за рівнем правової підготовки не відрізнялася від рівня перехожих, іноді від них смерділо перегаром (справа була восени – на вулиці холодно) у кращому випадку авторитетно говорили, що "для країни це буде корисно", та й "президент підтримує нашу ініціативу". Люди "ініціативним" громадянам не вірили і не слухали їх.
Чи варто говорити, що найбільш осмислена дискусія виходила тільки під час обговорення питання про скасування депутатської недоторканності? Як виявилося, звичайні перехожі – той самий народ, з яким так хоче порадитися гарант – рідко відрізняють виконавчу гілку влади від законодавчої, а вже повноваження, права й обов'язки президента, прем'єра і спікера – узагалі темний ліс. Не думаю, що за чотири роки ситуація радикально змінилася. Які вже тут конституційні реформи і фарсове всенародне обговорення?
Судіть самі: останні кілька років західні політологи активно обговорюють неминучість переходу інформаційного суспільства від представницької моделі демократії до прямої. Тобто гарант української Конституції з реанімованими ідеями про пряму дію референдумів і всенародним обговоренням президентських ініціатив як в око вліпив. Тільки ось не зовсім зрозуміло в чиє.
Фіктивно-демонстративна демократія
Загалом-то, не секрет, що характерною рисою нинішніх розвинених демократичних суспільств є зниження політичної активності громадян в традиційному розумінні цього словосполучення. Люди не вступають в партії, забувають сходити проголосувати, а замість політичних новин віддають перевагу розважальним передачам. Ймовірно, найяскравіший приклад політичних лінощів останнього часу – вибори президента Франції минулого року, коли у другий тур несподівано для всіх пройшов одіозний Жан-Марі Ле Пен.
Деякий час вважалося, що поява нових інформаційних технологій, і, насамперед, поширення і доступність Інтернету, поверне людям інтерес до політики й проблем управління державою. Однак, скільки б сайтів місцевої та національної влади і політичних партій не з'являлося в мережі, відвідують їх в основному ті, хто і так цікавиться політикою.
Однак, разом з тим, новий час приніс нові тенденції: незважаючи на падіння загальної політичної активності, в багатьох країнах світу все більшої популярності набувають методи прямої демократії – насамперед "всенародні" і локальні референдуми. Наприклад, в США понад половину штатів щорічно ухвалюють важливі політичні рішення за допомогою такого волевиявлення народу. І це не рахуючи плебісцитів на рівні міст і громад. У Європі референдуми проводяться для ухвалення найважливіших рішень в житті країни, наприклад, схвалення Конституції. А в країні, відомій своїми традиціями фіксувати всі закони референдумами, - Швейцарії - останнім часом відзначається різке збільшення їх числа.
Крім того, саме підсумки національних референдумів стають умовою для розширення Євросоюзу. Так, перед недавнім раундом розширення "добро" на вступ до ЄС нових держав давали жителі всіх дійсних членів – причому не обійшлося без курйозів: абсолютно несподівано з першого разу ірландці проголосували проти. Як писали потім газети, уряду країни довелося провести додаткову роз'яснювальну роботу, щоб отримати згоду своїх громадян хоч би з другого разу. Тепер відповідні референдуми проходять в країнах-кандидатах.
Власне, захопленість демократичних країн референдумами дозволила аналітикам з британського журналу The Economist спрогнозувати, що в недалекому майбутньому практично всі найважливіші рішення для життя суспільства будуть прийматися не законодавчими органами, обраними за представницькою моделлю, а прямими референдумами. Причому можливі два варіанти: або – "всім світом" щодня голосувати щодо всіх законотворчих ініціатив, або для кожного законопроекту відбирати декілька сотень найбільш компетентних громадян.
Плюси такої прямої демократії досить очевидні: по-перше, кожна людина знов може відчути солодке почуття причетності, що доля його батьківщини – у нього в руках. А, по-друге, при референдумі фактично зводиться на нанівець традиція "лобіювання" будь-чиїх інтересів. Як пише журнал, підкупити таку масу людей просто нікому не під силу.
Підводні камені прямої демократії також виглядають не страшно. Основний докір референдумам – відсутність спеціальних знань у громадян і висока імовірність того, що без вищого нагляду будуть прийматися суперечливі рішення. Про те, як вирішити першу проблему, ми писали вище, а протиріччя завжди можна розв'язати за допомогою ще одного додаткового референдуму.
Однак все це можливе тільки за однієї простої умови, про яку навіть згадувати сумно, - референдум як метод прямої демократії ефективний тільки за умови свободи слова в ЗМІ і рівного доступу до інформації всіх громадян країни. З приводу України, очевидно, коментарі будуть зайві. Чесний референдум і Україна – поняття несумісні.
У розвинених країнах, крім звичайних демократичних гарантій свободи слова в мас-медіа (робочих гарантій, а не задекларованих), своєрідною підстраховкою виступає доступний 40-60% громадян Інтернет. Причому не тільки як джерело альтернативної інформації, скільки як місце, де будь-яку інформацію можна обговорити, перевірити, уточнити – за своїм власним вибором. Недаремно американський політолог Піппа Норріс вважає, що всесвітня павутина стає умовою існування нової – низової – соціальної і політичної активності: у форумах, конференціях і чатах незадоволені чимсь люди готують, а потім беруть участь в локальних і національних акціях протесту, пишуть скарги й петиції, і под. Що, до речі, також є виявом прямої демократії. В Україні ж, як ми знаємо, активно користуються Інтернетом від сили 2% громадян…
Далі. Під час виборів за симпатії виборців (навіть в Україні) завжди борються кілька політичних сил – і з прямого спілкування народу з політиками вимальовується якщо не об'єктивна картина, то хоча б "плюралізм думок". У ситуації референдуму, ініційованого владою, на яку альтернативну точку зору можна сподіватися?
Тут є сенс зупинитися ще на декількох каменях спотикання, породжених деформованою "демократією по-українськи". Як відомо, недостача інформації або знань – краща основа для маніпуляції тим, що зазвичай називають громадською думкою. А при проведенні всенародних референдумів простір для творчості "маніпуляторів" просто не обмежений. З одного боку, є питання, які виносяться на всенародне обговорення, – чим складніше вони закручені, тим краще (згадаємо горезвісний референдум-2000).
З іншого боку, "правильний" інформаційний супровід референдуму у ЗМІ при відсутності справжньої дискусії дає практично 100% гарантію потрібного результату. Багато хто, напевно, пам'ятає ще один "сплеск" демократії 10 років тому у Росії – у квітні 1993 року проводився референдум про довіру Борису Єльцину, який увійшов в історію як референдум "Да-да-нет-да". Пізніше досить відомий московський психолог Віктор Петренко (до речі, у 1999 році працював з одним із кучмівських штабів) відзначав, що дуже простий хід – використовувати рекламні ролики, в яких телеглядачам 20 разів у день показували, як потрібно відповідати на винесені питання, - практично вирішив результат справи.
Фарс-мажор: народ і конституційна реформа
Й останній момент – власне всенародне обговорення ініціатив президента. Хто і де їх буде обговорювати? Ну, із місцем начебто зрозуміло – оскільки ані ЗМІ, ані Інтернет (якщо не рахувати офіційне представництво президента України у мережі, яке завалене листами доярок), із причин, викладених вище, не готові стати майданчиком для виру громадської думки, то, мабуть, залишається останній притулок – кухні.
Великі проблеми з тим, ХТО буде обговорювати реформу державної системи. Чотири роки тому авторові цієї статті довелось зіштовхнутися з роботою одного з проектів, розгорнутих під президентські вибори-1999. Мова йде про "Вуличне телебачення" (далі по тексту "ВТ"), яке в один прекрасний момент вирішили зробити майданчиком для обговорення питань конституційної реформи. Нагадаю, що за офіційною версією державницька сверблячка напала на ініціативну групу громадян з Житомира, і вони побажали провести референдум про зміну деяких розділів головного закону країни. На той момент "ВТ" благополучно показало, що відкрите обговорення кандидатів у президенти "очок" Кучмі, м'яко кажучи, не додає, тому у жовтні, прямо напередодні виборів, "вуличники" стали активно "виїжджати" з темою "референдум" (по ходу справи ненав'язливо збираючи підписи для його проведення).
Оскільки більшість питань того референдуму перетинається з нинішніми ініціативами президента, варто нагадати, як саме громадяни України висловлювалися щодо двопалатного парламенту й повноважень президента. "Розстріляти", "випалити напалмом", "посадити на наші пенсії", "всі вони злодії", "працювати не дають" – от далеко не повний перелік коментарів літніх і не дуже, тверезих і не дуже киян, які виявили інтерес до обговорення. Якщо ж ведучий все-таки запитував про те, чи потрібен країні двопалатний парламент, у відповідь, як правило, летіло, щось на зразок: "Кучма і Лазаренко і так вже все вкрали".
Окремий номер сесії "ВТ" починався тоді, коли на майданчик приходили спеціально підготовлені "представники" групи ініціативних громадян. "Агітатори", як правило, за рівнем правової підготовки не відрізнялася від рівня перехожих, іноді від них смерділо перегаром (справа була восени – на вулиці холодно) у кращому випадку авторитетно говорили, що "для країни це буде корисно", та й "президент підтримує нашу ініціативу". Люди "ініціативним" громадянам не вірили і не слухали їх.
Чи варто говорити, що найбільш осмислена дискусія виходила тільки під час обговорення питання про скасування депутатської недоторканності? Як виявилося, звичайні перехожі – той самий народ, з яким так хоче порадитися гарант – рідко відрізняють виконавчу гілку влади від законодавчої, а вже повноваження, права й обов'язки президента, прем'єра і спікера – узагалі темний ліс. Не думаю, що за чотири роки ситуація радикально змінилася. Які вже тут конституційні реформи і фарсове всенародне обговорення?
