Тарас Шевченко як лідер опозиції?
Понеділок, 10 березня 2003, 14:42
Про перебіг акції "Повстань, Україно!" 9 березня, читайте тут:
АКЦІЯ "ПОВСТАНЬ, УКРАЇНО!" Мітинг біля пам'ятника Шевченку
9 березня 2003 року за багатьма ознаками можна назвати віхою у політичному житті пострадянської України.
День народження Тараса Шевченка - знаменний день в житті українства. Фігура геніального Шевченка є, без сумніву, об'єднавчим чинником різних прошарків українства у культурі, суспільстві, політиці уже понад сто років.
Шевченко став сприйматися уже не лише як геніальний поет і видатний громадський діяч, а як головний ідеолог консолідації української ідентичності, формування та самовизначення української нації. Він надихав лідерів різноманітних політичних течій і сил України і став політичним прапором та символом українства у процесі національно-визвольних змагань різних політичних сил і течій, політиків і громадських діячів різних часів і різних форматів, починаючи від "правого націоналіста" Міхновського до "комуніста-націоналіста" Скрипника.
В радянські тоталітарні часи Шевченко був єдиною легітимною постаттю, до якого можна було апелювати, звертатися, цитувати і отримувати духовну та інтелектуальну підтримку. А пам'ятник поету в Києві був чи не єдиним місцем, де з ризиком для власної кар'єри, і навіть для життя традиційно збирався цвіт української нації - поети, письменники, художники, науковці, студенти, які у такий спосіб засвідчували свій спротив тодішньому комуністичному режиму.
На початку набуття Україною Незалежності День 9 березня став втрачати свій традиційний зміст. Фактично він перетворився на звичайний День народження Кобзаря, до того ж офіційно приватизований як і інші символи української нації пострадянською номенклатурою задля власної ідеологічної легітимізації.
Перша спроба реанімації традиції чи "реприватизація" Шевченка відбулася на початку століття нинішнього – 9 березня 2001 року.
Касетний скандал, смерть журналіста Георгія Гонгадзе та інші події стали розвінчувальним фактором нинішнього політичного режиму, в результаті чого в Україні почала формуватися системна політична опозиція.
По суті, два роки тому 9 березня став переломним днем політичного розвитку України. Саме біля пам'ятника Тарасу відбулася перша публічна й жорстока сутичка між представниками влади й опозиції, жертвами якої стали десятки людей, частина яких опинилася за ґратами.
До Шевченка знову почали апелювати як до духовного визволителя та захисника. Драматичні події 2001 року, які стали початком системної кризи нинішнього політичного режиму в Україні мали широкий резонанс у світі, і виокремили в суспільній свідомості владу від Тараса Шевченка, який знову став сприйматися як уособлення опозиційності і дисидентства.
Знаменно, що цього року президент Кучма "проігнорував" День народження Кобзаря, віддавши перевагу покладанню квітів символам нації словацької.
Натомість 9 березня 2003 року став певним імпульсом інституціалізації опозиції, лідери якої у повному складі – Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко, Олександр Мороз, Петро Симоненко та їхні прихильники з усіх регіонів України зайняли місце у підніжжі Шевченка.
За різними даними у недільному мітингу біля пам'ятника Кобзарю брало участь від 60 до 150 тисяч громадян.
За свідченнями експертів та очевидців, з часів "Горбачовської перебудови" українська столиця вперше зібрала таку кількість людей.
Але річ не тільки в безпрецедентній кількості учасників мітингу, хоча цей момент завжди є елементом спекуляцій з боку влади, яка завжди намагається применшити рівень спротиву щодо себе через державні та олігархічні мас-медіа.
І річ навіть не в текстах виступів, які можуть бути уразливі для критики, чим, до речі, скористалися деякі провладні ЗМІ. (Цікаво, що багатотисячний мітинг 9 березня подавався переважною більшістю телевізійників як другорядна подія, здебільшого вкінці програм. Головними сюжетами продовжувало бути телезвернення Кучми з приводу політичної реформи).
Прикметним і безпрецедентним для політичної України стало те, що вперше за період Незалежності Кобзарю "вдалося зібрати" представників найширшого політико-ідеологічного спектру політичної опозиції – від комуністів до правих націонал-демократів. Колір прапорів на цьому мітингу для його учасників не мав суттєвого значення. А вірші Шевченка з однаковим ентузіазмом цитували і лідер "Нашої України" і лідер українських комуністів. При чому останній в своєму пафосі, схоже, намагався перевершити першого.
Окремі ж учасники мітингу, слухаючи промовців, вдавалися навіть до певних асоціативних паралелей політиків нинішніх з політиками доби колишньої: Ющенко-Грушевський, Мороз-Винниченко, Тимошенко-Петлюра, Симоненко-Скрипник…
Характерним був і такий факт: колона комуністів, прямуючи Хрещатиком до парку Шевченка, навіть не зупинилася біля пам'ятника свого ідеологічного кумира,
"вождя світового пролетаріату В.І.Леніна".
Духовним лідером для комуністів цього дня був Тарас Шевченко.
Небезпека торжества номенклатурно-олігархічного режиму і політична реформа а ля Кучма - як було зазначено в ухваленій мітингом резолюції - виявилася вагомішою, ніж ідеологічні розбіжності.
Ідея об'єднання ідеологічно різновекторних опозиційних сил була визначальною і серед рядових учасників мітингу, які у своїх записках та вигуках до лідерів вимагали реальної консолідації і конкретних дій у цьому напрямку.
Ідеологічна толерантність і неагресивність десятків тисяч людей різних орієнтацій та політичних культур, на думку багатьох, певною мірою спростовують міф про приреченість українців на цілковиту роз'єднаність та розбрат нації.
Однак сказане вище - один бік медалі. У політичному повсякденні тяжіння до сакральності політичних явищ і подій, до появи нових бовванів та кумирів є природним і почасти кон'юнктурним, як і радикальний нігілізм щодо розвінчаних старих. Така риса притаманна багатьом спільнотам, але, схоже, надто українцям. Насправді інституціалізація істини не відбувається у швидкоплинному перебігу політичного часу, тим більше під час мітингів.
За лаштунками справжніх намірів змінити щось на краще часом може критися щось примарне й меркантильне.
Мітинг і місце його проведення лише артикулює бажане чи позірне, конфронтаційне чи нігілістичне (Кучму геть!). Часом, що найгірше, мітинг є елементом маніпулювання спритних політиків суспільною свідомістю задля досягнення особистого політичного успіху. У цьому випадку це так само можна кваліфікувати як політичне свавілля й ошукування людей.
Водночас, і це напевно важливо, такі зібрання як мітинги дають змогу
"підглянути" зародження нового суспільного ідеалу, відчути зміну суспільних настроїв на користь більш раціонального ніж нині облаштування спільного життя. І в цьому випадку можливий консенсус між організаторами-вождями і рядовими учасниками мітингу. При цьому гучні апеляції до кумирів можуть стати рушієм політичних змін, а самі мітинги - формою і публічним засобом декларування спільних намірів "вождів" і мас.
Тому маси, і зокрема учасники мітингу, підтримкою яких заручилися політики, мають право на головне запитання: з якими намірами нас "зібрали"?
Отже, чи стануть лідери української опозиції виразниками нових суспільних настроїв, чи зреалізують вони демократичні очікування суспільства задля кращого облаштування життя? Зрештою, чи спроможні вони (лідери) реально об'єднати свої зусилля саме на опозиційних засадах, поступившись власними амбіціями і розрахунками, у подоланні злочинного, за їхнім визначенням, нинішнього політичного режиму, і збудувати Україну, про яку мріяв Шевченко, і якому вони сповідалися і поклонялися на мітингу як своєму національному кумирові й лідерові?
АКЦІЯ "ПОВСТАНЬ, УКРАЇНО!" Мітинг біля пам'ятника Шевченку
9 березня 2003 року за багатьма ознаками можна назвати віхою у політичному житті пострадянської України.
День народження Тараса Шевченка - знаменний день в житті українства. Фігура геніального Шевченка є, без сумніву, об'єднавчим чинником різних прошарків українства у культурі, суспільстві, політиці уже понад сто років.
Шевченко став сприйматися уже не лише як геніальний поет і видатний громадський діяч, а як головний ідеолог консолідації української ідентичності, формування та самовизначення української нації. Він надихав лідерів різноманітних політичних течій і сил України і став політичним прапором та символом українства у процесі національно-визвольних змагань різних політичних сил і течій, політиків і громадських діячів різних часів і різних форматів, починаючи від "правого націоналіста" Міхновського до "комуніста-націоналіста" Скрипника.
В радянські тоталітарні часи Шевченко був єдиною легітимною постаттю, до якого можна було апелювати, звертатися, цитувати і отримувати духовну та інтелектуальну підтримку. А пам'ятник поету в Києві був чи не єдиним місцем, де з ризиком для власної кар'єри, і навіть для життя традиційно збирався цвіт української нації - поети, письменники, художники, науковці, студенти, які у такий спосіб засвідчували свій спротив тодішньому комуністичному режиму.
На початку набуття Україною Незалежності День 9 березня став втрачати свій традиційний зміст. Фактично він перетворився на звичайний День народження Кобзаря, до того ж офіційно приватизований як і інші символи української нації пострадянською номенклатурою задля власної ідеологічної легітимізації.
Перша спроба реанімації традиції чи "реприватизація" Шевченка відбулася на початку століття нинішнього – 9 березня 2001 року.
Касетний скандал, смерть журналіста Георгія Гонгадзе та інші події стали розвінчувальним фактором нинішнього політичного режиму, в результаті чого в Україні почала формуватися системна політична опозиція.
По суті, два роки тому 9 березня став переломним днем політичного розвитку України. Саме біля пам'ятника Тарасу відбулася перша публічна й жорстока сутичка між представниками влади й опозиції, жертвами якої стали десятки людей, частина яких опинилася за ґратами.
До Шевченка знову почали апелювати як до духовного визволителя та захисника. Драматичні події 2001 року, які стали початком системної кризи нинішнього політичного режиму в Україні мали широкий резонанс у світі, і виокремили в суспільній свідомості владу від Тараса Шевченка, який знову став сприйматися як уособлення опозиційності і дисидентства.
Знаменно, що цього року президент Кучма "проігнорував" День народження Кобзаря, віддавши перевагу покладанню квітів символам нації словацької.
Натомість 9 березня 2003 року став певним імпульсом інституціалізації опозиції, лідери якої у повному складі – Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко, Олександр Мороз, Петро Симоненко та їхні прихильники з усіх регіонів України зайняли місце у підніжжі Шевченка.
За різними даними у недільному мітингу біля пам'ятника Кобзарю брало участь від 60 до 150 тисяч громадян.
За свідченнями експертів та очевидців, з часів "Горбачовської перебудови" українська столиця вперше зібрала таку кількість людей.
Але річ не тільки в безпрецедентній кількості учасників мітингу, хоча цей момент завжди є елементом спекуляцій з боку влади, яка завжди намагається применшити рівень спротиву щодо себе через державні та олігархічні мас-медіа.
І річ навіть не в текстах виступів, які можуть бути уразливі для критики, чим, до речі, скористалися деякі провладні ЗМІ. (Цікаво, що багатотисячний мітинг 9 березня подавався переважною більшістю телевізійників як другорядна подія, здебільшого вкінці програм. Головними сюжетами продовжувало бути телезвернення Кучми з приводу політичної реформи).
Прикметним і безпрецедентним для політичної України стало те, що вперше за період Незалежності Кобзарю "вдалося зібрати" представників найширшого політико-ідеологічного спектру політичної опозиції – від комуністів до правих націонал-демократів. Колір прапорів на цьому мітингу для його учасників не мав суттєвого значення. А вірші Шевченка з однаковим ентузіазмом цитували і лідер "Нашої України" і лідер українських комуністів. При чому останній в своєму пафосі, схоже, намагався перевершити першого.
Окремі ж учасники мітингу, слухаючи промовців, вдавалися навіть до певних асоціативних паралелей політиків нинішніх з політиками доби колишньої: Ющенко-Грушевський, Мороз-Винниченко, Тимошенко-Петлюра, Симоненко-Скрипник…
Характерним був і такий факт: колона комуністів, прямуючи Хрещатиком до парку Шевченка, навіть не зупинилася біля пам'ятника свого ідеологічного кумира,
"вождя світового пролетаріату В.І.Леніна".
Духовним лідером для комуністів цього дня був Тарас Шевченко.
Небезпека торжества номенклатурно-олігархічного режиму і політична реформа а ля Кучма - як було зазначено в ухваленій мітингом резолюції - виявилася вагомішою, ніж ідеологічні розбіжності.
Ідея об'єднання ідеологічно різновекторних опозиційних сил була визначальною і серед рядових учасників мітингу, які у своїх записках та вигуках до лідерів вимагали реальної консолідації і конкретних дій у цьому напрямку.
Ідеологічна толерантність і неагресивність десятків тисяч людей різних орієнтацій та політичних культур, на думку багатьох, певною мірою спростовують міф про приреченість українців на цілковиту роз'єднаність та розбрат нації.
Однак сказане вище - один бік медалі. У політичному повсякденні тяжіння до сакральності політичних явищ і подій, до появи нових бовванів та кумирів є природним і почасти кон'юнктурним, як і радикальний нігілізм щодо розвінчаних старих. Така риса притаманна багатьом спільнотам, але, схоже, надто українцям. Насправді інституціалізація істини не відбувається у швидкоплинному перебігу політичного часу, тим більше під час мітингів.
За лаштунками справжніх намірів змінити щось на краще часом може критися щось примарне й меркантильне.
Мітинг і місце його проведення лише артикулює бажане чи позірне, конфронтаційне чи нігілістичне (Кучму геть!). Часом, що найгірше, мітинг є елементом маніпулювання спритних політиків суспільною свідомістю задля досягнення особистого політичного успіху. У цьому випадку це так само можна кваліфікувати як політичне свавілля й ошукування людей.
Водночас, і це напевно важливо, такі зібрання як мітинги дають змогу
"підглянути" зародження нового суспільного ідеалу, відчути зміну суспільних настроїв на користь більш раціонального ніж нині облаштування спільного життя. І в цьому випадку можливий консенсус між організаторами-вождями і рядовими учасниками мітингу. При цьому гучні апеляції до кумирів можуть стати рушієм політичних змін, а самі мітинги - формою і публічним засобом декларування спільних намірів "вождів" і мас.
Тому маси, і зокрема учасники мітингу, підтримкою яких заручилися політики, мають право на головне запитання: з якими намірами нас "зібрали"?
Отже, чи стануть лідери української опозиції виразниками нових суспільних настроїв, чи зреалізують вони демократичні очікування суспільства задля кращого облаштування життя? Зрештою, чи спроможні вони (лідери) реально об'єднати свої зусилля саме на опозиційних засадах, поступившись власними амбіціями і розрахунками, у подоланні злочинного, за їхнім визначенням, нинішнього політичного режиму, і збудувати Україну, про яку мріяв Шевченко, і якому вони сповідалися і поклонялися на мітингу як своєму національному кумирові й лідерові?
