Свято радянської номенклатури

17 лютого країна відзначила досить своєрідний ювілей – 85-річчя головного комуніста Української РСР Володимира Васильовича Щербицького. Урочисті збори в Київській філармонії, документальний фільм, вінки від уряду, у перспективі – будівництво пам'ятників, перейменування вулиць. Усе в кращих (точніше – гірших) радянських традиціях. Утім, з деяким навіть перехльостом: адже 85 років - дата не ювілейна, далеко не всі радянські вожді удостоювалися особливої честі відзначати її всенародно. А от Щербицький удостоївся. За що? За які такі подвиги?

Можливо, він був гарним сім'янином, і непогано ставився до своїх підлеглих. От і відзначали б вони його "ювілей" у тісному сімейному й товариському колі. Але до чого тут Україна? А до того, скажуть мені, що Володимир Васильович керував Українською республікою майже чверть століття – спочатку як глава уряду, а з 72-го як перший секретар ЦК КПУ. Україна в ці роки жила і будувалася. Питання в тім, як жила. З погляду радпартдержноменклатури, жила добре, а тому для них цей "ювілей" - дійсно свято.

Для них, можливо, це і так, але якщо Щербицького віншують як би від імені народу, значить горезвісна радпартдержноменклатура - як і раніше господар у моїй країні. І мене це лякає. Тому що мої змучені в умовах важкої економічної кризи співгромадяни сьогодні добром згадують радянське минуле й готові пробачити цій самій номенклатурі всі злочини застійних часів. А їх було зовсім не мало.

Прихід Щербицького до влади в Україні (з волі прихильних до нього Брежнєва і Суслова) супроводжувався масовими репресіями проти інакомислячих. Під час погрому української інтелігенції в січні 72-го Петро Шелест формально ще зберігав посаду першого секретаря ЦК КПУ, але доля його вже була вирішена. Шелеста замінили на Щербицького аж ніяк не випадково, а тому, що той обіцяв розправитися з дисидентами і завжди слухатися наказів із Кремля.

І своєї обіцянки Щербицький дотримався. У табори на довгі роки відправили Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, Івана й Надію Світличних, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Семена Глузмана, ... - усіх тих, хто насмілився любити свій народ не по-совєтськи і хто не хотів жити рабським життям. Так почався культурний застій в Україні, що перетворив нашу країну в глуху провінцію радянської імперії.

Та про що це ви? - обуряться ті, хто святкує в ці дні "ювілей", - Щербицький відремонтував оперний театр, перебудовував стадіони, допомагав випускати книги з історії України (спотворюючи історичну правду!). Українська культура йому багато чим зобов'язана. Ось що писав з цього приводу у своєму табірному зошиті видатний український поет, лицар без страху й докору, Василь Стус:

"Тільки божевільний може сподіватися, що офіційна форма національного життя може щось дати. Усе, створене на Україні за останні десятиліття, сточено бацилою недуги. Як може розвиватися національне дерево, якщо в нього обрубали півкрони? Що таке українська історія – без істориків, коли немає ні козачих літописів, ні "Історії України – Руси", ні Марковича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського? Яка може бути література, якщо в ній не дістає доброї половини авторів – і авторів першокласних?… Київ – це така прекрасна флора, але вже фауна... - жартував Віктор Некрасов. І як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркитанток естетики, що з національної трагедії шиють собі розмальовані шаровари блазнів-танцюристів і на трупі України танцюють удалого гопака". І це все про час, коли Україною правив Щербицький.

Одних цих слів справжнього, а не увішаного "соціалістичними зірочками" героя України, на мій погляд, досить для того, щоб обвинуватити Щербицького в злочині проти свого народу. Але Василь Стус загинув у таборі, Віктора Некрасова виштовхнули з країни, а ті, хто має нести за все це відповідальність, помпезно відзначають "ювілей" свого колишнього шефа. "Маркитантки ж естетики", здебільшого, якими були, такими і залишилися: знімають, щоб підзаробити, ювілейний фільм про тих, хто їх ні в копійку не ставив, хто перетворював письменників, режисерів, художників, як вони самі зізнаються, у гвинтики імперської пропагандистської машини. Та й сам Щербицький був одним з таких гвинтиків, нехай і більшим за розміром.

Успішною провінціалізацією України заслуги Щербицького, на жаль, не обмежуються. Були ще й арешти членів Гельсінської групи й інших дисидентів наприкінці 70-х. Був Чорнобиль, від якого Щербицький не зумів захистити український народ. Була першотравнева демонстрація 86-го – у Києві, під радіоактивним дощиком. Був опір демократичним реформам за Горбачова... Багато чого було, чого не можна забути й пробачити, якщо ми хочемо жити в демократичній Україні.

Боюся тільки, що багато хто з тих, хто сьогодні крутиться при владі або ходить у лідерах опозиції, зовсім не хоче демократії і каятися в гріхах радянських часів не має наміру. Вони непогано адоптувалися до нових пострадянських умов, з комуністів і комсомольців перефарбувалися в народних, національних і соціальних демократів, а тепер вирішили, що пора і реабілітувати своє номенклатурне минуле. Переконаний: святкування "ювілею" Володимира Васильовича Щербицького – офіційна спроба такої реабілітації. Тому й 85-річчя – дата ювілейна. Питання в тім, чи потрібні Україні такі експерименти. Якщо ми змовчимо, мені буде соромно за свою країну.

Володимир Малинкович, учасник правозахисного руху в часи Щербицького, голова Комісії сприяння демократизації й розвитку громадянського суспільства в Україні