Кучма..їди або грантоїди-2
Понеділок, 10 лютого 2003, 15:28
Грант, грантоїди…
Шкода тільки спаскудженого образу позитивного дитячого героя - капітана Гранта. Проте, самі гранти не настільки й погані. Нещодавно, наприклад, "правильні" гранти вручав сам президент.
Кучма. Кучма...їди? "Грант від Кучми – "харашо", від некучми - "плохо"?
Погані-хороші гроші і ЗМІ
Справа не у грантах як явищі. Чергове лицемірство "Кучмо...їдів від журналістики" саме і полягає у тому, що західні (європейські, американські) гроші для українських засобів масової інформації ніби "зло", а українські (гранти, підвищення зарплати особливо обдарованим - підгодованим журналістам від вдячних олігархів-власників) - "добро в абсолюті".
Кривда породжує ще більшу кривду - українського читача починають лякати журналістами-запроданцями, які прагнуть догодити Заходу. Далі гірше - "американська загроза" і "втручання у внутрішні справи України". Коротше кажучи, журналісти, які не бажають працювати "за гранти від української влади", сприяють… розв'язанню третьої світової війни та допомагають американцям її розв'язати. Абсурд, геніальний у своїй неповторності.
А проте, щось він все ж нагадує.
Пам'ятаю, як закінчивши радянську школу, я дивувалася, чому однокласник-відмінник не міг вступити до жодного престижного технічного вузу, тоді як міцні трієчники ставали студентами на ура. "Правильне" пояснення цього нонсенсу, отримане від моєї вчительки, - глибоко порядної людини - мене шокувало. Вона сказала приблизно ось що: "Він єврей, а євреї масово зрадили Батьківщину". Ось так тоді без суду і слідства 17-річного хлопчину завалювали на всіх вступних екзаменах, заздалегідь перетворивши на "зрадника Батьківщини". Ось так тепер автоматично у "зрадники Батьківщини" намагаються записувати всіх "неправильних" журналістів взагалі, і тих із них, хто посмів поїхати до ПАРЄ і розповісти про "свободу слова" по-українськи.
Ще раніше "правильні журналісти" на хороші гроші "внутрішньодержавних" олігархів почали ганьбити тих колег, які посміли заявити про небажання писати під диктовку АП "правильні пасквілі". Ці "неправильні грантоїди", у тому числі і мої колеги по УНІАН, насправді не отримували жодного гранта. Ми просто хотіли і далі (наївні) продовжувати писати без елею про владу і без бруду про інших. Але виявилося, за "хороші" гроші українських олігархів і "правильні гранти української влади" так працювати вже не виходить.
Отже, якщо журналіст відмовляється дивитися на те, що відбувається так, як нав'язує влада, він наражає на небезпеку інтереси Батьківщини? Елементарна підміна понять. Журналіст і не повинен піклуватися й охороняти інтереси влади - він несе відповідальність перед суспільством. А якщо влада обороняється від неугодних, шукає собі журналістів - "вартових псів", отже, проблема у ній самій - у владі. Оскільки вона - влада, що воює з представниками соціуму, якими є і журналісти, не виконує основної своєї функції – обслуговування інтересів цього суспільства. Вона діє з точністю до навпаки – відстоюючи свої інтереси на шкоду нації.
Мені заперечать: чи потрібно суспільству на західні гроші слухати від українських журналістів про те, яка погана у нас влада? Щоб відповісти, уявімо, що мрії "українських грантодавців збулися, - є тільки українські гроші в абсолютно українських ЗМІ. Журналісти, природно, зможуть тільки всіляко дякувати своїм годувальникам і жодної критики (саме такий тип стосунків описують "правильні журналісти" у "правильних газетах" між грантодавцями і "грантоїдами", аналогічно саме такий він між олігархами і "Кучмо...їдами"). Адже і це вже теж було. Називалося правда інакше - марксистсько-ленінська преса.
Екстраполюючи ситуацію, неважко уявити реакцію нинішнього суспільства на такий поворот подій: у ті "правильні" часи радянські громадяни заслуховувалися західними "ворожими голосами". Правда, шкоди від них практично не було, оскільки не так уже багато співвітчизників могли собі дозволити слухати й чути. Але потреба була.
Чому ж зараз раптом суспільство намагаються переконати, що альтернативний погляд на події шкодить українцям? Просто влада знову намагається подати свої інтереси як інтереси суспільства, стверджуючи через підконтрольні їй ЗМІ, що українському читачеві не потрібна преса, створена на гроші західних грантодавців. Але якщо потреби немає, чого ж тоді боятися? Нехай читач сам зробить свідомий громадянський вибір, що читати і чому вірити.
Саме це найбільше і лякає - право вибору.
Право вибору журналіста - працювати на владу чи на суспільство.
Право вибору читача, який може бути зроблений не на користь "прирученого" ЗМІ.
Все це нагадує спробу відтворити радянську систему роботи ЗМІ в окремо взятій Україні, де не було двох думок, а тільки "правильна", де обласна газета компартії могла критикувати тільки низові парторганізації (згідно з нормативними документами 37-го року). Безумовно, будь-яка влада, керуючись інстинктом самозбереження, намагається захищатися від критики, але коли страх зашкалює всі допустимі норми, такий тип поведінки звичайно підпадає під тип психічного захворювання і вимагає лікування.
Звідси і страх "західної загрози", й образ ворога у вигляді журналістів, із якими владі знадобилося воювати (термін чиновника АП). А спроби позбутися будь-якої критики нагадують безпорадні дії психічнохворого, який забивається у кут, щоб відмежуватися від будь-яких зовнішніх звуків.
Але якщо влада хвора, інші представники соціуму зовсім не зобов'язані заражати себе тим же вірусом із почуття уявного патріотизму.
Як "Кучма...їди" допомагають "грантоїдам"
Для тих українських журналістів, які не хочуть працювати на українських олігархів, опозицію або ставати "вірними кучмівцями", вибір невеликий.
Наприклад, змінити професію або, скажімо, писати у журнал "Все про садівництво", або - стати "грантоїдом" і спробувати на західні гроші віддалити повний розквіт абсолютно "української журналістики".
Наївно? Очевидно. Легко спрогнозувати, з якими простягнутими обіймами державні структури зареєструють новий ЗМІ, створять йому всі умови для роботи, із радістю видадуть акредитації і под. і под.
Але відчуття, що так жити більше не можна присутнє у колег із досить різними "політичними симпатіями", часом - діаметрально протилежними.
Як це не парадоксально, але українська влада сама спровокувала "хвилю грантоїдства" (за визначенням "правильної преси"). Чим "правильнішою" стає редакційна політика у ЗМІ, чим зримішою стає аномалія, коли власник хоче, але не може захистити свою медіа-власність від переляканої, влади, що захищається, тим менше вибору залишається.
І тоді відбуваються осінні метаморфози, коли тихі й скромні колеги стають "радикалами" непримиренними. Дійсно, хто міг очікувати, що разом з журналістами і редактори, і перекладачі, і навіть оператори набору, завантажені цілодобовим випуском новин інформагентства, перетворяться на "революціонерів"! На відміну від журналістів їх важко запідозрити у спробі "створити власний імідж" або у підступних задумах отримати західні гранти.
Та ніхто з нас тоді і не встиг подумати про можливості майбутніх переваг: мова йшла про те, чи відстоїмо ми своє право працювати, намагаючись бути об'єктивними. І що ж із вигодами? Так ми їх отримали - можемо писати так, як вважаємо за потрібне, але працюємо практично "за ідею". Нам пояснюють, що самі, мовляв, винні, не треба було виступати.
Отже, нас знов заганяють у кут, забуваючи, що при цьому навіть найбільш тихі люди починають захищатися.
Сьогодні західні гранти - це той самий куток, в якому можна спробувати вижити. Хотілося б, щоб він не став глухим. Мова йде про те, чи виживуть нові ЗМІ, чи зможуть подолати труднощі становлення, нечесну конкуренцію і стати впливовими, чи не обмежиться все це декількома сайтами в інтернеті та десятком семінарів про свободу слова?
Побоювання ці пояснюються ще й тим, що багато хто з журналістів, які могли б спробувати створити "неправильний" ЗМІ, не мають достатнього досвіду, оскільки не належать до категорії топ-менеджерів, і до того ж, всупереч запевненням "Кучма...їдів", багато хто тільки лише пробує стати "грантоїдами".
А працювати доведеться з сильними конкурентами, які окрім всього іншого, судячи з публікацій у "правильних" виданнях, чудово обізнані і про механізми отримання західних грантів, і про суми, що виділяються. Чи не звідти такі глибокі пізнання, що ті ж "Кучма...їди" родом з "досвідчених грантоїдів" вийшли?
Хоч, це тільки підтверджує можливість трансформації поглядів. Іноді - на грані нез'ясованого. Так, ще на минулих президентських виборах мої погляди дозволили проголосувати у другому турі виборів за нині діючого гаранта. Але якби цю ситуацію повернути назад, вчинила б навпаки, незважаючи на "загрозу комунізму" в особі другого кандидата.
Спрацьовує принцип "меншого зла", і вже не сприймається як незаперечний аргумент той факт, що лежать у землі рідні, ті, хто постраждав від радянських репресій. Контраргументом є тільки бажання і далі жити у цій країні і при цьому все ще мати право вибору - бути "грантоїдом" або "Кучма...їдом". Третього не дано.
Шкода тільки спаскудженого образу позитивного дитячого героя - капітана Гранта. Проте, самі гранти не настільки й погані. Нещодавно, наприклад, "правильні" гранти вручав сам президент.
Кучма. Кучма...їди? "Грант від Кучми – "харашо", від некучми - "плохо"?
Погані-хороші гроші і ЗМІ
Справа не у грантах як явищі. Чергове лицемірство "Кучмо...їдів від журналістики" саме і полягає у тому, що західні (європейські, американські) гроші для українських засобів масової інформації ніби "зло", а українські (гранти, підвищення зарплати особливо обдарованим - підгодованим журналістам від вдячних олігархів-власників) - "добро в абсолюті".
Кривда породжує ще більшу кривду - українського читача починають лякати журналістами-запроданцями, які прагнуть догодити Заходу. Далі гірше - "американська загроза" і "втручання у внутрішні справи України". Коротше кажучи, журналісти, які не бажають працювати "за гранти від української влади", сприяють… розв'язанню третьої світової війни та допомагають американцям її розв'язати. Абсурд, геніальний у своїй неповторності.
А проте, щось він все ж нагадує.
Пам'ятаю, як закінчивши радянську школу, я дивувалася, чому однокласник-відмінник не міг вступити до жодного престижного технічного вузу, тоді як міцні трієчники ставали студентами на ура. "Правильне" пояснення цього нонсенсу, отримане від моєї вчительки, - глибоко порядної людини - мене шокувало. Вона сказала приблизно ось що: "Він єврей, а євреї масово зрадили Батьківщину". Ось так тоді без суду і слідства 17-річного хлопчину завалювали на всіх вступних екзаменах, заздалегідь перетворивши на "зрадника Батьківщини". Ось так тепер автоматично у "зрадники Батьківщини" намагаються записувати всіх "неправильних" журналістів взагалі, і тих із них, хто посмів поїхати до ПАРЄ і розповісти про "свободу слова" по-українськи.
Ще раніше "правильні журналісти" на хороші гроші "внутрішньодержавних" олігархів почали ганьбити тих колег, які посміли заявити про небажання писати під диктовку АП "правильні пасквілі". Ці "неправильні грантоїди", у тому числі і мої колеги по УНІАН, насправді не отримували жодного гранта. Ми просто хотіли і далі (наївні) продовжувати писати без елею про владу і без бруду про інших. Але виявилося, за "хороші" гроші українських олігархів і "правильні гранти української влади" так працювати вже не виходить.
Отже, якщо журналіст відмовляється дивитися на те, що відбувається так, як нав'язує влада, він наражає на небезпеку інтереси Батьківщини? Елементарна підміна понять. Журналіст і не повинен піклуватися й охороняти інтереси влади - він несе відповідальність перед суспільством. А якщо влада обороняється від неугодних, шукає собі журналістів - "вартових псів", отже, проблема у ній самій - у владі. Оскільки вона - влада, що воює з представниками соціуму, якими є і журналісти, не виконує основної своєї функції – обслуговування інтересів цього суспільства. Вона діє з точністю до навпаки – відстоюючи свої інтереси на шкоду нації.
Мені заперечать: чи потрібно суспільству на західні гроші слухати від українських журналістів про те, яка погана у нас влада? Щоб відповісти, уявімо, що мрії "українських грантодавців збулися, - є тільки українські гроші в абсолютно українських ЗМІ. Журналісти, природно, зможуть тільки всіляко дякувати своїм годувальникам і жодної критики (саме такий тип стосунків описують "правильні журналісти" у "правильних газетах" між грантодавцями і "грантоїдами", аналогічно саме такий він між олігархами і "Кучмо...їдами"). Адже і це вже теж було. Називалося правда інакше - марксистсько-ленінська преса.
Екстраполюючи ситуацію, неважко уявити реакцію нинішнього суспільства на такий поворот подій: у ті "правильні" часи радянські громадяни заслуховувалися західними "ворожими голосами". Правда, шкоди від них практично не було, оскільки не так уже багато співвітчизників могли собі дозволити слухати й чути. Але потреба була.
Чому ж зараз раптом суспільство намагаються переконати, що альтернативний погляд на події шкодить українцям? Просто влада знову намагається подати свої інтереси як інтереси суспільства, стверджуючи через підконтрольні їй ЗМІ, що українському читачеві не потрібна преса, створена на гроші західних грантодавців. Але якщо потреби немає, чого ж тоді боятися? Нехай читач сам зробить свідомий громадянський вибір, що читати і чому вірити.
Саме це найбільше і лякає - право вибору.
Право вибору журналіста - працювати на владу чи на суспільство.
Право вибору читача, який може бути зроблений не на користь "прирученого" ЗМІ.
Все це нагадує спробу відтворити радянську систему роботи ЗМІ в окремо взятій Україні, де не було двох думок, а тільки "правильна", де обласна газета компартії могла критикувати тільки низові парторганізації (згідно з нормативними документами 37-го року). Безумовно, будь-яка влада, керуючись інстинктом самозбереження, намагається захищатися від критики, але коли страх зашкалює всі допустимі норми, такий тип поведінки звичайно підпадає під тип психічного захворювання і вимагає лікування.
Звідси і страх "західної загрози", й образ ворога у вигляді журналістів, із якими владі знадобилося воювати (термін чиновника АП). А спроби позбутися будь-якої критики нагадують безпорадні дії психічнохворого, який забивається у кут, щоб відмежуватися від будь-яких зовнішніх звуків.
Але якщо влада хвора, інші представники соціуму зовсім не зобов'язані заражати себе тим же вірусом із почуття уявного патріотизму.
Як "Кучма...їди" допомагають "грантоїдам"
Для тих українських журналістів, які не хочуть працювати на українських олігархів, опозицію або ставати "вірними кучмівцями", вибір невеликий.
Наприклад, змінити професію або, скажімо, писати у журнал "Все про садівництво", або - стати "грантоїдом" і спробувати на західні гроші віддалити повний розквіт абсолютно "української журналістики".
Наївно? Очевидно. Легко спрогнозувати, з якими простягнутими обіймами державні структури зареєструють новий ЗМІ, створять йому всі умови для роботи, із радістю видадуть акредитації і под. і под.
Але відчуття, що так жити більше не можна присутнє у колег із досить різними "політичними симпатіями", часом - діаметрально протилежними.
Як це не парадоксально, але українська влада сама спровокувала "хвилю грантоїдства" (за визначенням "правильної преси"). Чим "правильнішою" стає редакційна політика у ЗМІ, чим зримішою стає аномалія, коли власник хоче, але не може захистити свою медіа-власність від переляканої, влади, що захищається, тим менше вибору залишається.
І тоді відбуваються осінні метаморфози, коли тихі й скромні колеги стають "радикалами" непримиренними. Дійсно, хто міг очікувати, що разом з журналістами і редактори, і перекладачі, і навіть оператори набору, завантажені цілодобовим випуском новин інформагентства, перетворяться на "революціонерів"! На відміну від журналістів їх важко запідозрити у спробі "створити власний імідж" або у підступних задумах отримати західні гранти.
Та ніхто з нас тоді і не встиг подумати про можливості майбутніх переваг: мова йшла про те, чи відстоїмо ми своє право працювати, намагаючись бути об'єктивними. І що ж із вигодами? Так ми їх отримали - можемо писати так, як вважаємо за потрібне, але працюємо практично "за ідею". Нам пояснюють, що самі, мовляв, винні, не треба було виступати.
Отже, нас знов заганяють у кут, забуваючи, що при цьому навіть найбільш тихі люди починають захищатися.
Сьогодні західні гранти - це той самий куток, в якому можна спробувати вижити. Хотілося б, щоб він не став глухим. Мова йде про те, чи виживуть нові ЗМІ, чи зможуть подолати труднощі становлення, нечесну конкуренцію і стати впливовими, чи не обмежиться все це декількома сайтами в інтернеті та десятком семінарів про свободу слова?
Побоювання ці пояснюються ще й тим, що багато хто з журналістів, які могли б спробувати створити "неправильний" ЗМІ, не мають достатнього досвіду, оскільки не належать до категорії топ-менеджерів, і до того ж, всупереч запевненням "Кучма...їдів", багато хто тільки лише пробує стати "грантоїдами".
А працювати доведеться з сильними конкурентами, які окрім всього іншого, судячи з публікацій у "правильних" виданнях, чудово обізнані і про механізми отримання західних грантів, і про суми, що виділяються. Чи не звідти такі глибокі пізнання, що ті ж "Кучма...їди" родом з "досвідчених грантоїдів" вийшли?
Хоч, це тільки підтверджує можливість трансформації поглядів. Іноді - на грані нез'ясованого. Так, ще на минулих президентських виборах мої погляди дозволили проголосувати у другому турі виборів за нині діючого гаранта. Але якби цю ситуацію повернути назад, вчинила б навпаки, незважаючи на "загрозу комунізму" в особі другого кандидата.
Спрацьовує принцип "меншого зла", і вже не сприймається як незаперечний аргумент той факт, що лежать у землі рідні, ті, хто постраждав від радянських репресій. Контраргументом є тільки бажання і далі жити у цій країні і при цьому все ще мати право вибору - бути "грантоїдом" або "Кучма...їдом". Третього не дано.
