Російський фактор у планах Януковича
Понеділок, 27 січня 2003, 15:44
Рік України в Росії закінчився кремлівськими оглядинами Януковича. Цікаво чим закінчиться рік Росії в Україні – рік, коли і Путін, і Кучма повинні будуть визначитися зі своїми ставками на кандидатуру нового президента України...
Пальма Мерцалова, визнана нещодавно офіційним символом Донбасу, є "родзинкою" проекту популяризації Донецької області у світі. У яких тільки містах і країнах вона не з'явилася за останні роки, але все одно не змогла домогтися того, що в лічені місяці зробив її хресний батько – Віктор Янукович. Саме він і Ринат Ахметов, своїми політичними успіхами змусили писати й говорити про Донецьк усіх, хто цікавиться українською політикою. Принаймні, аналіз московської преси, навіть, незважаючи на те, що, як писав Висоцький "там на чверть колишній наш народ", показує: ріст публікацій про Донбас зростав паралельно з політичними апетитами донеччан. Зауважимо: не економічними, а політичними.
Це означає, що, або за московськими масштабами розміри донецьких капіталів не здаються такими вже вражаючими, або економіка усе-таки вторинна стосовно політики. Скоріше Росію цікавить можливість політичного впливу на Київ, що автоматично забезпечить росіянам економічну свободу в Україні. Але, якщо інтерес Кремля до донеччан у Києві (не до донеччанам узагалі), поки ще скоріше можна назвати цікавістю, то зацікавленість Донецька в дружбі з Москвою пояснюється, з огляду на близькість президентських виборів, життєвою необхідністю.
І тут уже для всієї України має бути небайдуже, на які жертви може піти Донецьк, щоб догодити Москві й змусити її відчути необхідність у ньому.
Зрозуміло, що Віктору Федоровичу і Ринату Леонідовичу не потрібно змінювати свою свідомість, щоб дивитися на Схід. Це відносно Києва Росія – північна сусідка, а для Донецька вона навіть географічно там, де сходить сонце... Інша справа, що Москва не часто направляла свої промені убік Донбасу. Але і Донецькові, незважаючи на його проросійський імідж, цього було достатньо. Тоді...
Тоді, на початку дев'яностих, коли радянська система звалилася, і почали формуватися нові принципи суспільних і економічних відносин, Україні поталанило, що Росія була занадто великою. Одна шоста суші лежала перед новою буржуазією як солодкий пиріг, на поглинання якого і пішли всі сили "нових" росіян. Завдяки цьому, сусідні країни були залишені на поталу місцевих "нових", що відразу почали захоплювати засіки своїх батьківщин.
У Донецькій області в той період сформувалися спочатку кримінальні групи, що потім переросли у фінансово-промислові, які боролися за виживання з дніпропетровськими й київськими ФПГ.
Росія в цій боротьбі була свого роду знаряддям стримування, отакою ядерною боєголовкою, підірвати яку не можна, але демонструвати ворогам – престижно й необхідно. Саме тому, незважаючи на те, що Москва ніколи не персоніфікувала Донбас як окремий український регіон, Донецьк завжди сам підігрівав тему своєї "проросійськості", у тому числі й у бізнес-контексті.
На минулому в Донецьку в листопаді круглому столі провідний науковий співробітник Російського інституту стратегічних досліджень Тамара Гузенкова сказала так: "Останнім часом у російських ЗМІ Донбас і донбасівці стали згадуватися значно частіше, головним чином, у зв'язку з політико-економічними сюжетами. Прізвища Януковича, Ахметова, Азарова, поняття донбаського клану циркулюють на сторінках московської преси і, треба зауважити, аж ніяк не без допомоги донецьких журналістів і аналітиків".
Мабуть, варто розділяти російський державний і національний фактори в житті Донбасу. Перший є політичним, а другий, скоріше, (візьмемо на себе сміливість увести такий термін) - етно-ментальним. Зрозуміло, що вони нерозривно зв'язані, але перший лежить в області можливостей, а другий – бажань і звичок.
Отож, в українському Донбасі (під Донбасом донеччани звичайно мають на увазі тільки Донецьку область) рівень симпатій населення до російського президента в сім разів перевищує позитив стосовно Леоніда Кучми. Причому це не залежить від особистостей: Єльцин або Путін гарні вже тому, що вони - російські президенти. 97% опитаних у грудні Донецьким інформаційно-аналітичним центром жителів Донецька, на питання "Куди рухатися Україні в зовнішній політиці?" висловилися за розширення культурних і інформаційних зв'язків із Росією. Надання російській мові статусу другої державної на території області підтримали на момент опитування 93% респондентів.
Ці цифри активно експлуатуються місцевими журналістами, і може скластися враження, що російський фактор реально визначає процеси в регіоні, але це не так.
Провал Російського блоку в області на останніх парламентських виборах говорить сам за себе. А серед актуальних проблем, що у ході соцопитувань ДІАЦ називають донеччани, ніхто жодного разу не назвав ні мовне питання, ні якесь інше, пов'язане з Росією. Тобто, симпатії населення до Росії визначаються скоріше ностальгією й приказкою "добре там, де нас нема", але не реальною насущною потребою в зближенні з Москвою.
Коли тебе запитують: чи хочеш ти мільйон доларів, ти, звичайно, скажеш "так", але це зовсім не виходить, що ти збираєшся щось робити для цього. Відповідь природна. А от чому людям задають такі питання – незрозуміло…Не зрозуміло, чому донецькі телеканали транслюють новинні програми російських колег, не зрозуміло чому для багатьох газет – російське питання – це хворе місце. Не зрозуміла природа цієї гри донецьких соціологів, журналістів і політиків. Чи то це просто плач творчих особистостей за втраченою великою країною, здатною оцінити їхні таланти, чи то штучне підігрівання побутового російського питання для того, щоб у потрібний момент зробити його політичним російським питанням? Можливо – і те, і інше. Але це небезпечна гра, особливо якщо раптом Росія для чогось захоче використовувати її у своїх інтересах. А зараз, здається, назріває саме такий момент...
Ситуація змінилася: по-перше, донеччани сьогодні вийшли за рамки свого регіону і впливають на політику всієї України; по-друге, наближаються президентські вибори в Україні і Кремль не випустить можливості узаконити свої інтереси; по-третє, нові росіяни - не ті примітивні ідіоти з анекдотів, а розумні й жорстокі ділки - наїлися Росії і потягли руки до сусідів.
Москва ще не вирішила, який із кланів буде представляти її інтереси в Україні, але ясно одне – ставка буде робитися на найбільш сильний. І якщо такими виявляться донеччани, то нерозділена колись любов може перетворитися на шлюб з розрахунку. Однак, посилення того або іншого клану залежить, знову ж, багато в чому від Росії, і в Донецька є реальні шанси заручитися тією самою, що проклиналася колись, а тепер жаданою всіма групами, що претендують на президентство, "рукою Москви".
Ледь ставши прем'єром, уже 25 листопада в Донецьку Віктор Янукович заявляє про посилення російського вектора в політику нового Кабміну. Нічого іншого з вуст цієї людини в принципі не очікували. Це відповідає його менталітетові, зовнішньополітичному статусу, в якому опинилася Україна, і політичному розрахунку на підтримку Кремля в майбутній президентській гонці. Але, що означає це "посилення" на практиці?
За словами лідера українського "Яблука" Михайла Бродського, росіянам "... чимало нашого добра за цей рік вдалося прибрати до рук... Усупереч росту ВВП в обох країнах, товарообіг між нами скоротився, головним чином, за рахунок витіснення українських експортерів із російського ринку унаслідок свідомих дій уряду Російської Федерації. У перекладі для простих людей це означає – загублені робочі місця".
Той же Бродський пояснив причини, за яких українська влада не захищає інтереси своєї держави - "...вона свідомо йде на невиправдані поступки Росії, щедро розплачується національними інтересами в обмін на політичну підтримку режиму, спілкуватися з яким гидують лідери майже усіх провідних країн Заходу".
Тобто, посилення російського вектора, при будь-яких застереженнях з приводу інтересів України в даних політичних умовах може означати тільки поступки Росії. І перший же закордонний візит Януковича (природно до Москви) показав, що він знайшов спільну мову з Кремлем. Прем'єр Михайло Касьянов заявив, що дав вказівку підготувати проект угоди про створення між двома країнами зони вільної торгівлі вже до лютого. Не відомо які умови цієї угоди, але зрозуміло одне: якщо Віктору Януковичу вдасться його підписати в найближчі місяці, то це і буде означати його підтримку Москвою.
Які його шанси на це?
Відомо, що ідея про зону вільної торгівлі витає між Москвою й Києвом уже не один рік. Однак тільки зараз вона, за словами Касьянова, на 90% оформилася в проект відповідної угоди. Причини цього можна побачити в тім, що спочатку Москва не хотіла віддавати такий козир прозахідному, на її погляд, прем'єру Віктору Ющенку.
Потім прийшов ніякий Кінах і Кучма загнав себе в майже повну дипломатичну ізоляцію. У таких умовах Росія, в обмін на політичну підтримку, і так могла одержати від України усе, що хотіла, приберігаючи свій козир для того, у чиїй перемозі вона буде зацікавлена. І от, зараз, претендентом на "солодку цукерку" назвали Януковича. Відразу після переговорів двох прем'єрів російська "Независимая газета" написала про те, що в 2003 році першою особою на переговорах із Кремлем стане Янукович, а Кучма, у кращому випадку, буде відігравати роль весільного генерала.
Можна припустити, що адміністрація українського президента буде всіляко ставити шпички в колеса цієї угоди. Медведчуку було б вигідніше, щоб його підписав не Янукович, а наступний прем'єр, можливо, соціал-демократ. Однак, адміністрація Медведчука близька до адміністрації російського президента, але не до уряду. Тобто, у цьому питанні важелів впливу в Росії у Медведчука немає. До того ж економічні інтереси Росії в Україні, на думку вашингтонського аналітика Володимира Сокора, лежить у приватизації української енергетичної галузі, а саме в цьому Медведчук є конкурентом для росіян.
Крім того, на думку Сокора, і з цим важко не погодитися, політичний інтерес Кремля в Україні полягає в тому, щоб не допустити до президентської посади Віктора Ющенко. І в цьому теж Росії більш цікавий Янукович, а не Медведчук, оскільки, що не кажи, а останні парламентські вибори Медведчук програв Ющенку, а Янукович – виграв.
У цій боротьбі за російську підтримку Медведчук може спиратися на Олександра Волошина і близькі до Кремля піар-структури, клієнтом яких він був всі останні вибори. Янукович же, якщо втримається на посаді прем'єра хоча б до осені, - на Кабінет Касьянова, а також своїх і Рината Ахметова давніх друзів – депутата Держдуми Йосипа Кобзона і музичного "олігарха" Ігоря Крутого. Крім того, відомі зв'язки Рината Леонідовича з "Альфа-Груп", іншими найбільшими російськими бізнес-структурами, що мають вплив на уряд.
До цього можна також додати, що за час свого донецького губернаторства Янукович заручився підтримкою деяких регіональних лідерів Росії, що створює йому своєрідне лобі в Раді Федерації. Тут доречно буде згадати і про січневий "офіційному візиті" Рината Ахметова і голови Донецької облради Бориса Колесникова в Татарстан, де вони зустрічалися з керівниками республіки і заявляли про необхідність розширення економічного співробітництва з Росією. Сталевій імперії Рината Ахметова потрібні російські ринки збуту, і в Татарстану, на його думку, вони є...
Не даремно і Віктор Федорович, незадовго до висунення на прем'єрську посаду, став головою Донбаського земляцтва, самою численною і впливовою структурою якого, до речі, є московське земляцтво.
Усе це укупі дає Януковичу потенційно більш високі шанси на підтримку Москви в ході української президентської гонки, ніж Медведчуку або Ющенку. Йому б тільки до весни протриматися, так до осені простояти.
Пальма Мерцалова, визнана нещодавно офіційним символом Донбасу, є "родзинкою" проекту популяризації Донецької області у світі. У яких тільки містах і країнах вона не з'явилася за останні роки, але все одно не змогла домогтися того, що в лічені місяці зробив її хресний батько – Віктор Янукович. Саме він і Ринат Ахметов, своїми політичними успіхами змусили писати й говорити про Донецьк усіх, хто цікавиться українською політикою. Принаймні, аналіз московської преси, навіть, незважаючи на те, що, як писав Висоцький "там на чверть колишній наш народ", показує: ріст публікацій про Донбас зростав паралельно з політичними апетитами донеччан. Зауважимо: не економічними, а політичними.
Це означає, що, або за московськими масштабами розміри донецьких капіталів не здаються такими вже вражаючими, або економіка усе-таки вторинна стосовно політики. Скоріше Росію цікавить можливість політичного впливу на Київ, що автоматично забезпечить росіянам економічну свободу в Україні. Але, якщо інтерес Кремля до донеччан у Києві (не до донеччанам узагалі), поки ще скоріше можна назвати цікавістю, то зацікавленість Донецька в дружбі з Москвою пояснюється, з огляду на близькість президентських виборів, життєвою необхідністю.
І тут уже для всієї України має бути небайдуже, на які жертви може піти Донецьк, щоб догодити Москві й змусити її відчути необхідність у ньому.
Зрозуміло, що Віктору Федоровичу і Ринату Леонідовичу не потрібно змінювати свою свідомість, щоб дивитися на Схід. Це відносно Києва Росія – північна сусідка, а для Донецька вона навіть географічно там, де сходить сонце... Інша справа, що Москва не часто направляла свої промені убік Донбасу. Але і Донецькові, незважаючи на його проросійський імідж, цього було достатньо. Тоді...
Тоді, на початку дев'яностих, коли радянська система звалилася, і почали формуватися нові принципи суспільних і економічних відносин, Україні поталанило, що Росія була занадто великою. Одна шоста суші лежала перед новою буржуазією як солодкий пиріг, на поглинання якого і пішли всі сили "нових" росіян. Завдяки цьому, сусідні країни були залишені на поталу місцевих "нових", що відразу почали захоплювати засіки своїх батьківщин.
У Донецькій області в той період сформувалися спочатку кримінальні групи, що потім переросли у фінансово-промислові, які боролися за виживання з дніпропетровськими й київськими ФПГ.
Росія в цій боротьбі була свого роду знаряддям стримування, отакою ядерною боєголовкою, підірвати яку не можна, але демонструвати ворогам – престижно й необхідно. Саме тому, незважаючи на те, що Москва ніколи не персоніфікувала Донбас як окремий український регіон, Донецьк завжди сам підігрівав тему своєї "проросійськості", у тому числі й у бізнес-контексті.
На минулому в Донецьку в листопаді круглому столі провідний науковий співробітник Російського інституту стратегічних досліджень Тамара Гузенкова сказала так: "Останнім часом у російських ЗМІ Донбас і донбасівці стали згадуватися значно частіше, головним чином, у зв'язку з політико-економічними сюжетами. Прізвища Януковича, Ахметова, Азарова, поняття донбаського клану циркулюють на сторінках московської преси і, треба зауважити, аж ніяк не без допомоги донецьких журналістів і аналітиків".
Мабуть, варто розділяти російський державний і національний фактори в житті Донбасу. Перший є політичним, а другий, скоріше, (візьмемо на себе сміливість увести такий термін) - етно-ментальним. Зрозуміло, що вони нерозривно зв'язані, але перший лежить в області можливостей, а другий – бажань і звичок.
Отож, в українському Донбасі (під Донбасом донеччани звичайно мають на увазі тільки Донецьку область) рівень симпатій населення до російського президента в сім разів перевищує позитив стосовно Леоніда Кучми. Причому це не залежить від особистостей: Єльцин або Путін гарні вже тому, що вони - російські президенти. 97% опитаних у грудні Донецьким інформаційно-аналітичним центром жителів Донецька, на питання "Куди рухатися Україні в зовнішній політиці?" висловилися за розширення культурних і інформаційних зв'язків із Росією. Надання російській мові статусу другої державної на території області підтримали на момент опитування 93% респондентів.
Ці цифри активно експлуатуються місцевими журналістами, і може скластися враження, що російський фактор реально визначає процеси в регіоні, але це не так.
Провал Російського блоку в області на останніх парламентських виборах говорить сам за себе. А серед актуальних проблем, що у ході соцопитувань ДІАЦ називають донеччани, ніхто жодного разу не назвав ні мовне питання, ні якесь інше, пов'язане з Росією. Тобто, симпатії населення до Росії визначаються скоріше ностальгією й приказкою "добре там, де нас нема", але не реальною насущною потребою в зближенні з Москвою.
Коли тебе запитують: чи хочеш ти мільйон доларів, ти, звичайно, скажеш "так", але це зовсім не виходить, що ти збираєшся щось робити для цього. Відповідь природна. А от чому людям задають такі питання – незрозуміло…Не зрозуміло, чому донецькі телеканали транслюють новинні програми російських колег, не зрозуміло чому для багатьох газет – російське питання – це хворе місце. Не зрозуміла природа цієї гри донецьких соціологів, журналістів і політиків. Чи то це просто плач творчих особистостей за втраченою великою країною, здатною оцінити їхні таланти, чи то штучне підігрівання побутового російського питання для того, щоб у потрібний момент зробити його політичним російським питанням? Можливо – і те, і інше. Але це небезпечна гра, особливо якщо раптом Росія для чогось захоче використовувати її у своїх інтересах. А зараз, здається, назріває саме такий момент...
Ситуація змінилася: по-перше, донеччани сьогодні вийшли за рамки свого регіону і впливають на політику всієї України; по-друге, наближаються президентські вибори в Україні і Кремль не випустить можливості узаконити свої інтереси; по-третє, нові росіяни - не ті примітивні ідіоти з анекдотів, а розумні й жорстокі ділки - наїлися Росії і потягли руки до сусідів.
Москва ще не вирішила, який із кланів буде представляти її інтереси в Україні, але ясно одне – ставка буде робитися на найбільш сильний. І якщо такими виявляться донеччани, то нерозділена колись любов може перетворитися на шлюб з розрахунку. Однак, посилення того або іншого клану залежить, знову ж, багато в чому від Росії, і в Донецька є реальні шанси заручитися тією самою, що проклиналася колись, а тепер жаданою всіма групами, що претендують на президентство, "рукою Москви".
Ледь ставши прем'єром, уже 25 листопада в Донецьку Віктор Янукович заявляє про посилення російського вектора в політику нового Кабміну. Нічого іншого з вуст цієї людини в принципі не очікували. Це відповідає його менталітетові, зовнішньополітичному статусу, в якому опинилася Україна, і політичному розрахунку на підтримку Кремля в майбутній президентській гонці. Але, що означає це "посилення" на практиці?
За словами лідера українського "Яблука" Михайла Бродського, росіянам "... чимало нашого добра за цей рік вдалося прибрати до рук... Усупереч росту ВВП в обох країнах, товарообіг між нами скоротився, головним чином, за рахунок витіснення українських експортерів із російського ринку унаслідок свідомих дій уряду Російської Федерації. У перекладі для простих людей це означає – загублені робочі місця".
Той же Бродський пояснив причини, за яких українська влада не захищає інтереси своєї держави - "...вона свідомо йде на невиправдані поступки Росії, щедро розплачується національними інтересами в обмін на політичну підтримку режиму, спілкуватися з яким гидують лідери майже усіх провідних країн Заходу".
Тобто, посилення російського вектора, при будь-яких застереженнях з приводу інтересів України в даних політичних умовах може означати тільки поступки Росії. І перший же закордонний візит Януковича (природно до Москви) показав, що він знайшов спільну мову з Кремлем. Прем'єр Михайло Касьянов заявив, що дав вказівку підготувати проект угоди про створення між двома країнами зони вільної торгівлі вже до лютого. Не відомо які умови цієї угоди, але зрозуміло одне: якщо Віктору Януковичу вдасться його підписати в найближчі місяці, то це і буде означати його підтримку Москвою.
Які його шанси на це?
Відомо, що ідея про зону вільної торгівлі витає між Москвою й Києвом уже не один рік. Однак тільки зараз вона, за словами Касьянова, на 90% оформилася в проект відповідної угоди. Причини цього можна побачити в тім, що спочатку Москва не хотіла віддавати такий козир прозахідному, на її погляд, прем'єру Віктору Ющенку.
Потім прийшов ніякий Кінах і Кучма загнав себе в майже повну дипломатичну ізоляцію. У таких умовах Росія, в обмін на політичну підтримку, і так могла одержати від України усе, що хотіла, приберігаючи свій козир для того, у чиїй перемозі вона буде зацікавлена. І от, зараз, претендентом на "солодку цукерку" назвали Януковича. Відразу після переговорів двох прем'єрів російська "Независимая газета" написала про те, що в 2003 році першою особою на переговорах із Кремлем стане Янукович, а Кучма, у кращому випадку, буде відігравати роль весільного генерала.
Можна припустити, що адміністрація українського президента буде всіляко ставити шпички в колеса цієї угоди. Медведчуку було б вигідніше, щоб його підписав не Янукович, а наступний прем'єр, можливо, соціал-демократ. Однак, адміністрація Медведчука близька до адміністрації російського президента, але не до уряду. Тобто, у цьому питанні важелів впливу в Росії у Медведчука немає. До того ж економічні інтереси Росії в Україні, на думку вашингтонського аналітика Володимира Сокора, лежить у приватизації української енергетичної галузі, а саме в цьому Медведчук є конкурентом для росіян.
Крім того, на думку Сокора, і з цим важко не погодитися, політичний інтерес Кремля в Україні полягає в тому, щоб не допустити до президентської посади Віктора Ющенко. І в цьому теж Росії більш цікавий Янукович, а не Медведчук, оскільки, що не кажи, а останні парламентські вибори Медведчук програв Ющенку, а Янукович – виграв.
У цій боротьбі за російську підтримку Медведчук може спиратися на Олександра Волошина і близькі до Кремля піар-структури, клієнтом яких він був всі останні вибори. Янукович же, якщо втримається на посаді прем'єра хоча б до осені, - на Кабінет Касьянова, а також своїх і Рината Ахметова давніх друзів – депутата Держдуми Йосипа Кобзона і музичного "олігарха" Ігоря Крутого. Крім того, відомі зв'язки Рината Леонідовича з "Альфа-Груп", іншими найбільшими російськими бізнес-структурами, що мають вплив на уряд.
До цього можна також додати, що за час свого донецького губернаторства Янукович заручився підтримкою деяких регіональних лідерів Росії, що створює йому своєрідне лобі в Раді Федерації. Тут доречно буде згадати і про січневий "офіційному візиті" Рината Ахметова і голови Донецької облради Бориса Колесникова в Татарстан, де вони зустрічалися з керівниками республіки і заявляли про необхідність розширення економічного співробітництва з Росією. Сталевій імперії Рината Ахметова потрібні російські ринки збуту, і в Татарстану, на його думку, вони є...
Не даремно і Віктор Федорович, незадовго до висунення на прем'єрську посаду, став головою Донбаського земляцтва, самою численною і впливовою структурою якого, до речі, є московське земляцтво.
Усе це укупі дає Януковичу потенційно більш високі шанси на підтримку Москви в ході української президентської гонки, ніж Медведчуку або Ющенку. Йому б тільки до весни протриматися, так до осені простояти.
