Три кризи Леоніда Кучми
П'ятниця, 18 жовтня 2002, 12:55
Десять років тому, 14 жовтня 1992 року, на трибуну українського парламенту
легкою ходою піднявся лисіючий чоловік у пом'ятому піджаці – претендент на посаду прем'єр-міністра. Його називали Леонід Кучма. Тоді наголос у його прізвищі ще робили на останньому складі, і ніхто не підозрював, що в Україні настає десятиліття Леоніда Даниловича.
Леонід Кучма був широко відомий лише у вузьких колах радянського військово-промислового комплексу. Навіть у Дніпропетровську, де він очолював Південний машинобудівний завод (ПМЗ) – підприємство, що, за словами Микити Хрущова, штампує ракети, як сосиски, його прізвище практично нікому ані про що не говорило. Його знали лише підлеглі.
ПМЗ був державою в державі. Зі своєю власною міліцією, швидкою допомогою, пожежними і КДБ. Через цього велетня вітчизняного ракетобудування Дніпропетровськ до кінця вісімдесятих був закритим містом, а футбольна команда "Дніпро", що належала тому ж ПМЗ, була змушена проводити міжнародні зустрічі на стадіоні "Металург" у Кривому розі. Перший чорношкірий на центральному міському проспекті Карла Маркса з'явився лише в 1991 році – після того, як у місцевий медичний інститут приїхала вчитися група нігерійців.
Через рік український уряд очолив Леонід Кучма.
Президент Леонід Кравчук стояв перед дилемою: він мав визначитися з кандидатурою нового прем'єра. Попередній прем'єр Вітольд Фокін не відповідав поточному моментові і жодним чином не вписувався в нову конфігурацію влади. Український лідер шукав компромісну фігуру.
Новий прем'єр повинен був бути прихильником економічних реформ, його призначення мало б задовольнити впливових персон із західних і східних регіонів країни, а також – Кремль і Білий дім. Обираючи між одеситом Валентином Симоненком, харків'янином Володимиром Гриньовим, уродженцем Донецька Володимиром Буляндою та дніпропетрівцем Леонідом Кучмою, він зупинив свій вибір на директорі ПМЗ.
Пан Кучма мав певні зв'язки в Росії. Водночас він представляв украй впливовий корпус українських "червоних директорів". На президентських виборах 1991-го був довіреною особою улюбленця Західної України академіка Ігоря Юхновского. При цьому, претендент зовсім не знав державної мови, а коли ж таки переходив на українську, то говорив на такому суржику, що за голову хапалися усі. Але російськомовний прем'єр імпонував сходові країни тією ж мірою, як і прагненням вивчити українську - заходові.
Навіть те, що його прізвище складалося з п'яти літер, свідчило на його користь. "Оберуть Кучму. В українського прем'єра в прізвищі повинно бути п'ять літер та два склади, - переконував у парламентському буфеті журналістів відомий астролог. – Був Масол, потім – Фокін. Тепер – Кучма". Тоді в дискусію уклинився один з мовознавців. "Якщо виходити з етимології його прізвища, - тужливо сповіщав він, - то обирати його зовсім не варто. Кучма – це "капелюх з яскраво вираженим дефектом", наприклад, – з відірваним "вухом" або діркою".
Щоправда, в Котляревського, автора "Енеїди", це ж слово зустрічається з іншим трактуванням: "кучма" – скандал, бійка, бійка між близькими приятелями". Нічого не знаючи про нового прем'єра, українська громадськість тільки лічила літери в його прізвищі.
<і>Криза перша. Прем'єрство
Прем'єр Леонід Кучма завзято взявся за доручену йому справу. У Кабінет міністрів прийшли нові молоді люди, що шокували старожилів "Совміну" не тільки своїми дорогими краватками і запонками, але й підходом до справи. Вони легко оперували великими цифрами, вважали, що друкарський верстат для того і винайдений, щоб "робити" гроші, і не вбачали нічого поганого в створенні трастів та приватизації металургійних велетнів.
Практично ніхто тоді не здогадувався, що новий керівник українського уряду недієздатний. Вже місяць по тому він опинився на лікарняному ліжку. Запит одного з депутатів парламенту з цього приводу викликав сенсацію. Він прохав або підтвердити, або спростувати чутки про те, що прем'єр-міністр перебуває в лікарні, а не на своєму робочому місці. Наступного дня голова Верховної Ради повідомив парламентаріям: "Це так. Прем'єр-міністр України зазнав планової операції з приводу хронічного запалення щитовидної залози".
Згодом чутки про те, що Леонід Кучма смертельно хворий, з’являтимуться часто. У ті моменти, коли крісло під ним особливо "хиталося". З'являлися претенденти на нібито "вакантне" місце, витрачалися гроші на початок виборчих кампаній, а він –усе жив і жив.
Його візити на Кубу або поїздки в Прикарпаття породжували чергову хвилю чуток: кращі онкологи світу – кубинські, а кращі радонові джерела - у Трускавці. Єдиним спростуванням усіх чуток була інформація про ту єдину медичну операцію, що була перенесена українським лідером. Шевелюра на лисіючій голові Леоніда Даниловича несподівано зарясніла. Хоча й залишилася рудою.
Як тільки прем'єр-міністр оговтався після хвороби, його викликали "на килим" до парламенту. На основне запитання про те, куди веде країну його економічна політика, він відповів прямо: "Ви мені скажіть, що ми будуємо, і я це зроблю!". У відповідь на докори на свою адресу, він попрохав додаткові повноваження.
Багатьом це імпонувало. У Києві заговорили про нового "українського Піночета". Затяжну економічну кризу Леонід Кучма пояснював розривом зв'язків між колишніми радянськими республіками. Це запам'ятали усі. На претензії українського прем'єр-міністра до Москви тоді жоден не звернув уваги, ніхто не пам'ятає про них і сьогодні.
У листопаді 1992-го в інтерв'ю "Ъ" український прем'єр підсумував: "Я інколи думаю – ну, добре, чи вигідно Росії, щоб Україні жилося зовсім погано? І сам собі відповідаю, що, якщо Україна завалиться сьогодні, то Росія – за два тижні. Образно кажучи".
Колишній член команди прем'єра Кучми згадує тодішні часи, як
"стрес, що не припинявся": "Леонід Данилович вважав, що він може керувати економікою країни, як раніше керував "Південмашем" - у ручному режимі, через мат і погрози покласти на стіл партквиток. Його якості як керівника не виходили за межі знань парторга оборонного підприємства. До речі, директором ПМЗ він став вже за часів перебудови. Не можна говорити про те, що він не намагався щось змінити. Але він вже тоді досяг межі своєї некомпетентності. Та скаженів від безсилля що-небудь змінити. Наприклад, до міністра його уряду приїздять давні російські приятелі, привозять із собою ящик коньяку, добу вони "гудуть", а після цього підписується контракт, що прямо суперечить заявам глави уряду".
Прем'єрство Леоніда Кучми стало для нього "курсом молодого бійця". Він не зміг подужати "стихію", але навчився нею користуватися. Його відставка восени 1993-го була очікуваною та вирішеною заздалегідь. З цієї кризи він вийшов не тільки з розумінням того, як робиться політика, але і з новими міцними зв'язками.
Він не дав себе звільнити. Леонід Кравчук дозволив йому красиво скласти повноваження. І тим самим створив собі спадкоємця. Рік по тому колишній директор "Південмаша" став президентом України.
<і>Криза друга. Хунта
Беручи владу влітку 1994-го, Леонід Кучма обіцяв зробити другою
державною мовою в країні російську, погрожував зупинити розгул злочинності та побороти економічний спад.
Вагомий внесок у його перемогу внесли російські ЗМІ, особливо у висвітленні скандалу навколо зниклого у Сімферополі "взглядівця" Володимира Мукусєва. Журналіст стверджував, що в його руках опинилися документи, в яких підтверджується, що на Леоніда Кучму готується замах. Потім він таємно зник і так само таємно виник у Москві.
У той момент Київ не контролював власний інформаційний простір. У місцевого "телевізора" було тільки п'ять "кнопок", і українські громадяни регулярно дивилися "Останкіно", жодним чином не відрізняючись від мешканців, наприклад, Іркутська. Висновки про те, що інформаційний вакуум необхідно заповнювати українським конкурентноздатним продуктом, новий президент зробив виходячи зі свого особистого досвіду: політика, котрий переміг.
Проте, усвідомив він здобуту перемогу не одразу. Усі члени виборчого штабу Кучми пам'ятають банкет з приводу підсумків народного волевиявлення, що не припинявся. По суті, Україна цілий тиждень у липні 1994 року перебувала без влади. На щастя, це збіглося з сезоном відпусток, а тому цього ніхто не помітив.
На той час країна остаточно розпрощалася з ядерною зброєю, і Захід цю нагоду також пропустив. У Кремлі ж панувала схожа на київську "атмосфера". Там зміни в керівництві сусідньої держави були помічені, проте навряд чи усвідомлені. Для Москви Леонід Кучма залишався "котом у мішку".
Саме тому лише кілька місяців по тому колишні республіки СРСР виявилися на межі збройної конфронтації через кримську проблему. Тільки через роки нинішні політики розкажуть про те, як ледь не почалася війна між Україною і Росією з приводу Севастополя. Але сьогодні вже можна почути спогади морського спецназівця з Очакова про те, як йому було доручено підірвати один з кораблів Чорноморського флоту. Або про те, як штурмовики Су-27 літали тоді над "містом слави російських моряків", ледве не чіплюючи дахи севастопольських будинків. А також – про перестрілку українського катера "СКР-112" з російським вартовиком. Або – про окопи, що їх рили українські міліціонери неподалік селища Тилове під Севастополем.
Тоді Леонід Кучма вперше реально перебував на грані відставки, а точніше - скидання. Проти нього озброїлися місцеві силовики.
Український президент втратив важливий момент: забув про те, що в Україні є не тільки постійно голодна армія, але і спецслужби.
У червні 1995-го це обернулося першими бійками на київських вулицях. У країні, де кожен другий - віруючий, релігійне питання означає дуже багато. Українська православна церква, що не одержала від Константинополя самостійності, ховала патріарха Володимира (Романюка). Заплутаний вже тоді в питаннях віросповідання своїх громадян президент вважав за краще виїхати з країни. Надалі він буде повторювати цей трюк щоразу. Немає в Україні на даний момент президента – немає проблеми. Є тільки "стрілочники".
Цю ситуацію хотіли використовувати люди, які належать до еліти так званого "українського розвідтовариства". Добре, що прем'єр-міністром тоді в Україні був колишній шеф Служби безпеки України (СБУ - трансформувалася з КДБ УРСР) Євген Марчук. Вважається, що тодішня українська "хунта" складалася з міністра оборони, голови СБУ, виконуючого обов'язки генерального прокурора і мала відчутну підтримку в парламенті. Однак ситуація до логічного кінця доведена не була. Брати владу силою силовики просто не наважилися.
<і>Третя криза. Опозиція і "Справа Гонгадзе"
Одразу після перемоги на президентських виборах у 1999-му році Леонід Кучма пообіцяв, що "країна побачить нового президента". Мав на увазі він, природно, себе, але в новій якості. І справді, якщо раніше він орієнтувався на політиків і топ-менеджерів провідних підприємств країни, то тепер перепрофілювався на реальних власників українських "заводів, газет, пароплавів". Це відбилося навіть на його потомстві. Дочка Олена пішла від свого чоловіка, сина екс-голови кримської Верховної ради, до одного з найбільш таланастих українських підприємців, дніпропетровця Віктора Пінчука.
Український президент почав вести дуже тонку гру, котру на
зовнішньополітичній арені називають "багатовекторною". Він балансував не тільки між Вашингтоном і Москвою, але навіть між Скоп’є та Бєлградом, не кажучи вже про Тель-Авів і Багдад.
Так само й в Україні він призначав ненависну так званими "олігархами" Юлію Тимошенко віце-прем'єром, а потім саджав її у в'язницю, тріумфально звільняючи через кілька місяців з "катівні". Після чого на честь свого дня народження випускав на волю ще й її чоловіка.
"Він добре вивчив не тільки теорію опору металів, ненависний усім "сопромат", але і поняття про рівновагу і доцентровість, - вважає його нещодавній соратник, який відмовляється сьогодні називати своє прізвище, - Леонід Данилович вибудував досить цікаву владну вертикаль. З одного боку він підвішує гирьку, а з іншого – подертий кед. А для того, щоб вони перебували в рівновазі, насипає в цей кед дробу. Тут у нього – шовкова мотузочка, а там – гумка від боягузів із прищіпкою. У підсумку вийшла дуже складна "архітектурна" конструкція, чомусь названа "владною вертикаллю". І так – скрізь. Якщо Клінтон – друг, то Єльцин - приятель. Буш – не телефонує, зателефонуємо Альберту Гору! Сьогодні приймаємо Володимира Путіна на запорізькій "Дніпроспецсталі", а завтра власника цього заводу саджаємо в КПЗ. Все – нормально! Головне – теорія рівноваги".
Леонід Кучма міг би і далі з успіхом доводити, що він у змозі продовжувати свою "багатовекторну" політику. Однак, втрутився інший вектор, той, на якому він вже обпікався, - спецслужби. Майор Мельниченко, хоробрий і невтомний охоронець президента, як виявилося, спеціально в позаробочий час виходив на роботу, щоб поміняти батарейки в диктофоні, захованому ним у президентському дивані.
Справа зниклого журналіста Георгія Гонгадзе стала наріжним каменем у нинішніх обвинуваченнях президента України. Рух "Україна без Кучми" перетворився в сенс життя простих українських громадян. Гасло "Кучму – геть!" можна почути в кожній школі і прочитати в будь-якому українському громадському туалеті. Вважаючий усіх за дріб'язок колишній директор ПМЗ, сам став розмінною монетою в грі Заходу і Сходу. І сьогодні нікого вже не хвилює, як він зможе видертися зі своєї чергової кризи, чи продавав він "Кольчуги" у Ірак, чи ні.
Ми описали усього лише три кризи з життя українського президента. Насправді їх було набагато більше. Леонід Кучма залишається законнообраним українським президентом і, за його словами, не збирається порушувати Конституцію та балотуватися на третій термін. Українська опозиція, звичайно ж, хоче, щоб третій термін Леоніда Кучми був терміном його тюремного ув'язнення і навіть проводить аналогії з Ніколаєм Чаушеску. Однак сили, що зосереджуються сьогодні проти президента Кучми, настільки ж багатовекторні, як і сам нинішній лідер української держави.
легкою ходою піднявся лисіючий чоловік у пом'ятому піджаці – претендент на посаду прем'єр-міністра. Його називали Леонід Кучма. Тоді наголос у його прізвищі ще робили на останньому складі, і ніхто не підозрював, що в Україні настає десятиліття Леоніда Даниловича.
Леонід Кучма був широко відомий лише у вузьких колах радянського військово-промислового комплексу. Навіть у Дніпропетровську, де він очолював Південний машинобудівний завод (ПМЗ) – підприємство, що, за словами Микити Хрущова, штампує ракети, як сосиски, його прізвище практично нікому ані про що не говорило. Його знали лише підлеглі.
ПМЗ був державою в державі. Зі своєю власною міліцією, швидкою допомогою, пожежними і КДБ. Через цього велетня вітчизняного ракетобудування Дніпропетровськ до кінця вісімдесятих був закритим містом, а футбольна команда "Дніпро", що належала тому ж ПМЗ, була змушена проводити міжнародні зустрічі на стадіоні "Металург" у Кривому розі. Перший чорношкірий на центральному міському проспекті Карла Маркса з'явився лише в 1991 році – після того, як у місцевий медичний інститут приїхала вчитися група нігерійців.
Через рік український уряд очолив Леонід Кучма.
Президент Леонід Кравчук стояв перед дилемою: він мав визначитися з кандидатурою нового прем'єра. Попередній прем'єр Вітольд Фокін не відповідав поточному моментові і жодним чином не вписувався в нову конфігурацію влади. Український лідер шукав компромісну фігуру.
Новий прем'єр повинен був бути прихильником економічних реформ, його призначення мало б задовольнити впливових персон із західних і східних регіонів країни, а також – Кремль і Білий дім. Обираючи між одеситом Валентином Симоненком, харків'янином Володимиром Гриньовим, уродженцем Донецька Володимиром Буляндою та дніпропетрівцем Леонідом Кучмою, він зупинив свій вибір на директорі ПМЗ.
Пан Кучма мав певні зв'язки в Росії. Водночас він представляв украй впливовий корпус українських "червоних директорів". На президентських виборах 1991-го був довіреною особою улюбленця Західної України академіка Ігоря Юхновского. При цьому, претендент зовсім не знав державної мови, а коли ж таки переходив на українську, то говорив на такому суржику, що за голову хапалися усі. Але російськомовний прем'єр імпонував сходові країни тією ж мірою, як і прагненням вивчити українську - заходові.
Навіть те, що його прізвище складалося з п'яти літер, свідчило на його користь. "Оберуть Кучму. В українського прем'єра в прізвищі повинно бути п'ять літер та два склади, - переконував у парламентському буфеті журналістів відомий астролог. – Був Масол, потім – Фокін. Тепер – Кучма". Тоді в дискусію уклинився один з мовознавців. "Якщо виходити з етимології його прізвища, - тужливо сповіщав він, - то обирати його зовсім не варто. Кучма – це "капелюх з яскраво вираженим дефектом", наприклад, – з відірваним "вухом" або діркою".
Щоправда, в Котляревського, автора "Енеїди", це ж слово зустрічається з іншим трактуванням: "кучма" – скандал, бійка, бійка між близькими приятелями". Нічого не знаючи про нового прем'єра, українська громадськість тільки лічила літери в його прізвищі.
<і>Криза перша. Прем'єрство
Прем'єр Леонід Кучма завзято взявся за доручену йому справу. У Кабінет міністрів прийшли нові молоді люди, що шокували старожилів "Совміну" не тільки своїми дорогими краватками і запонками, але й підходом до справи. Вони легко оперували великими цифрами, вважали, що друкарський верстат для того і винайдений, щоб "робити" гроші, і не вбачали нічого поганого в створенні трастів та приватизації металургійних велетнів.
Практично ніхто тоді не здогадувався, що новий керівник українського уряду недієздатний. Вже місяць по тому він опинився на лікарняному ліжку. Запит одного з депутатів парламенту з цього приводу викликав сенсацію. Він прохав або підтвердити, або спростувати чутки про те, що прем'єр-міністр перебуває в лікарні, а не на своєму робочому місці. Наступного дня голова Верховної Ради повідомив парламентаріям: "Це так. Прем'єр-міністр України зазнав планової операції з приводу хронічного запалення щитовидної залози".
Згодом чутки про те, що Леонід Кучма смертельно хворий, з’являтимуться часто. У ті моменти, коли крісло під ним особливо "хиталося". З'являлися претенденти на нібито "вакантне" місце, витрачалися гроші на початок виборчих кампаній, а він –усе жив і жив.
Його візити на Кубу або поїздки в Прикарпаття породжували чергову хвилю чуток: кращі онкологи світу – кубинські, а кращі радонові джерела - у Трускавці. Єдиним спростуванням усіх чуток була інформація про ту єдину медичну операцію, що була перенесена українським лідером. Шевелюра на лисіючій голові Леоніда Даниловича несподівано зарясніла. Хоча й залишилася рудою.
Як тільки прем'єр-міністр оговтався після хвороби, його викликали "на килим" до парламенту. На основне запитання про те, куди веде країну його економічна політика, він відповів прямо: "Ви мені скажіть, що ми будуємо, і я це зроблю!". У відповідь на докори на свою адресу, він попрохав додаткові повноваження.
Багатьом це імпонувало. У Києві заговорили про нового "українського Піночета". Затяжну економічну кризу Леонід Кучма пояснював розривом зв'язків між колишніми радянськими республіками. Це запам'ятали усі. На претензії українського прем'єр-міністра до Москви тоді жоден не звернув уваги, ніхто не пам'ятає про них і сьогодні.
У листопаді 1992-го в інтерв'ю "Ъ" український прем'єр підсумував: "Я інколи думаю – ну, добре, чи вигідно Росії, щоб Україні жилося зовсім погано? І сам собі відповідаю, що, якщо Україна завалиться сьогодні, то Росія – за два тижні. Образно кажучи".
Колишній член команди прем'єра Кучми згадує тодішні часи, як
"стрес, що не припинявся": "Леонід Данилович вважав, що він може керувати економікою країни, як раніше керував "Південмашем" - у ручному режимі, через мат і погрози покласти на стіл партквиток. Його якості як керівника не виходили за межі знань парторга оборонного підприємства. До речі, директором ПМЗ він став вже за часів перебудови. Не можна говорити про те, що він не намагався щось змінити. Але він вже тоді досяг межі своєї некомпетентності. Та скаженів від безсилля що-небудь змінити. Наприклад, до міністра його уряду приїздять давні російські приятелі, привозять із собою ящик коньяку, добу вони "гудуть", а після цього підписується контракт, що прямо суперечить заявам глави уряду".
Прем'єрство Леоніда Кучми стало для нього "курсом молодого бійця". Він не зміг подужати "стихію", але навчився нею користуватися. Його відставка восени 1993-го була очікуваною та вирішеною заздалегідь. З цієї кризи він вийшов не тільки з розумінням того, як робиться політика, але і з новими міцними зв'язками.
Він не дав себе звільнити. Леонід Кравчук дозволив йому красиво скласти повноваження. І тим самим створив собі спадкоємця. Рік по тому колишній директор "Південмаша" став президентом України.
<і>Криза друга. Хунта
Беручи владу влітку 1994-го, Леонід Кучма обіцяв зробити другою
державною мовою в країні російську, погрожував зупинити розгул злочинності та побороти економічний спад.
Вагомий внесок у його перемогу внесли російські ЗМІ, особливо у висвітленні скандалу навколо зниклого у Сімферополі "взглядівця" Володимира Мукусєва. Журналіст стверджував, що в його руках опинилися документи, в яких підтверджується, що на Леоніда Кучму готується замах. Потім він таємно зник і так само таємно виник у Москві.
У той момент Київ не контролював власний інформаційний простір. У місцевого "телевізора" було тільки п'ять "кнопок", і українські громадяни регулярно дивилися "Останкіно", жодним чином не відрізняючись від мешканців, наприклад, Іркутська. Висновки про те, що інформаційний вакуум необхідно заповнювати українським конкурентноздатним продуктом, новий президент зробив виходячи зі свого особистого досвіду: політика, котрий переміг.
Проте, усвідомив він здобуту перемогу не одразу. Усі члени виборчого штабу Кучми пам'ятають банкет з приводу підсумків народного волевиявлення, що не припинявся. По суті, Україна цілий тиждень у липні 1994 року перебувала без влади. На щастя, це збіглося з сезоном відпусток, а тому цього ніхто не помітив.
На той час країна остаточно розпрощалася з ядерною зброєю, і Захід цю нагоду також пропустив. У Кремлі ж панувала схожа на київську "атмосфера". Там зміни в керівництві сусідньої держави були помічені, проте навряд чи усвідомлені. Для Москви Леонід Кучма залишався "котом у мішку".
Саме тому лише кілька місяців по тому колишні республіки СРСР виявилися на межі збройної конфронтації через кримську проблему. Тільки через роки нинішні політики розкажуть про те, як ледь не почалася війна між Україною і Росією з приводу Севастополя. Але сьогодні вже можна почути спогади морського спецназівця з Очакова про те, як йому було доручено підірвати один з кораблів Чорноморського флоту. Або про те, як штурмовики Су-27 літали тоді над "містом слави російських моряків", ледве не чіплюючи дахи севастопольських будинків. А також – про перестрілку українського катера "СКР-112" з російським вартовиком. Або – про окопи, що їх рили українські міліціонери неподалік селища Тилове під Севастополем.
Тоді Леонід Кучма вперше реально перебував на грані відставки, а точніше - скидання. Проти нього озброїлися місцеві силовики.
Український президент втратив важливий момент: забув про те, що в Україні є не тільки постійно голодна армія, але і спецслужби.
У червні 1995-го це обернулося першими бійками на київських вулицях. У країні, де кожен другий - віруючий, релігійне питання означає дуже багато. Українська православна церква, що не одержала від Константинополя самостійності, ховала патріарха Володимира (Романюка). Заплутаний вже тоді в питаннях віросповідання своїх громадян президент вважав за краще виїхати з країни. Надалі він буде повторювати цей трюк щоразу. Немає в Україні на даний момент президента – немає проблеми. Є тільки "стрілочники".
Цю ситуацію хотіли використовувати люди, які належать до еліти так званого "українського розвідтовариства". Добре, що прем'єр-міністром тоді в Україні був колишній шеф Служби безпеки України (СБУ - трансформувалася з КДБ УРСР) Євген Марчук. Вважається, що тодішня українська "хунта" складалася з міністра оборони, голови СБУ, виконуючого обов'язки генерального прокурора і мала відчутну підтримку в парламенті. Однак ситуація до логічного кінця доведена не була. Брати владу силою силовики просто не наважилися.
<і>Третя криза. Опозиція і "Справа Гонгадзе"
Одразу після перемоги на президентських виборах у 1999-му році Леонід Кучма пообіцяв, що "країна побачить нового президента". Мав на увазі він, природно, себе, але в новій якості. І справді, якщо раніше він орієнтувався на політиків і топ-менеджерів провідних підприємств країни, то тепер перепрофілювався на реальних власників українських "заводів, газет, пароплавів". Це відбилося навіть на його потомстві. Дочка Олена пішла від свого чоловіка, сина екс-голови кримської Верховної ради, до одного з найбільш таланастих українських підприємців, дніпропетровця Віктора Пінчука.
Український президент почав вести дуже тонку гру, котру на
зовнішньополітичній арені називають "багатовекторною". Він балансував не тільки між Вашингтоном і Москвою, але навіть між Скоп’є та Бєлградом, не кажучи вже про Тель-Авів і Багдад.
Так само й в Україні він призначав ненависну так званими "олігархами" Юлію Тимошенко віце-прем'єром, а потім саджав її у в'язницю, тріумфально звільняючи через кілька місяців з "катівні". Після чого на честь свого дня народження випускав на волю ще й її чоловіка.
"Він добре вивчив не тільки теорію опору металів, ненависний усім "сопромат", але і поняття про рівновагу і доцентровість, - вважає його нещодавній соратник, який відмовляється сьогодні називати своє прізвище, - Леонід Данилович вибудував досить цікаву владну вертикаль. З одного боку він підвішує гирьку, а з іншого – подертий кед. А для того, щоб вони перебували в рівновазі, насипає в цей кед дробу. Тут у нього – шовкова мотузочка, а там – гумка від боягузів із прищіпкою. У підсумку вийшла дуже складна "архітектурна" конструкція, чомусь названа "владною вертикаллю". І так – скрізь. Якщо Клінтон – друг, то Єльцин - приятель. Буш – не телефонує, зателефонуємо Альберту Гору! Сьогодні приймаємо Володимира Путіна на запорізькій "Дніпроспецсталі", а завтра власника цього заводу саджаємо в КПЗ. Все – нормально! Головне – теорія рівноваги".
Леонід Кучма міг би і далі з успіхом доводити, що він у змозі продовжувати свою "багатовекторну" політику. Однак, втрутився інший вектор, той, на якому він вже обпікався, - спецслужби. Майор Мельниченко, хоробрий і невтомний охоронець президента, як виявилося, спеціально в позаробочий час виходив на роботу, щоб поміняти батарейки в диктофоні, захованому ним у президентському дивані.
Справа зниклого журналіста Георгія Гонгадзе стала наріжним каменем у нинішніх обвинуваченнях президента України. Рух "Україна без Кучми" перетворився в сенс життя простих українських громадян. Гасло "Кучму – геть!" можна почути в кожній школі і прочитати в будь-якому українському громадському туалеті. Вважаючий усіх за дріб'язок колишній директор ПМЗ, сам став розмінною монетою в грі Заходу і Сходу. І сьогодні нікого вже не хвилює, як він зможе видертися зі своєї чергової кризи, чи продавав він "Кольчуги" у Ірак, чи ні.
Ми описали усього лише три кризи з життя українського президента. Насправді їх було набагато більше. Леонід Кучма залишається законнообраним українським президентом і, за його словами, не збирається порушувати Конституцію та балотуватися на третій термін. Українська опозиція, звичайно ж, хоче, щоб третій термін Леоніда Кучми був терміном його тюремного ув'язнення і навіть проводить аналогії з Ніколаєм Чаушеску. Однак сили, що зосереджуються сьогодні проти президента Кучми, настільки ж багатовекторні, як і сам нинішній лідер української держави.
