Плівки – справжні, король – голий. Лист Другу
Четвер, 10 жовтня 2002, 19:16
"Ця стаття, крім широкого читацького загалу, адресується безпосередньо ще й одній конкретній людині, моєму близькому і справжньому Другу. Чи пам'ятає він, як ми із ним познайомилися? Минуло всього 10 років, а здається, пройшла ціла епоха – епоха надій, яким не судилося збутися.
Що нас тоді поєднувало? Політика? Ні, наші погляди потім розійшлися. Бізнес? Теж ні. Нас ріднили наші моральні принципи. Ми вважали себе чесними людьми, вміли дотримуватися слова, стояли на стороні правди. Нас єднала віра в гарну країну. До Руху я прийшов після того, як побачив його виступ на телебаченні – мені захотілося бути з ним в одній партії.
Тоді він ще не був відомим політиком, міністром, державним діячем. Він був просто чесною людиною, хотів щось змінити в цій країні, зробити життя наших людей кращим. Тоді він не боявся відстоювати свою правоту навіть перед такими незаперечними авторитетами, як В'ячеслав Чорновіл. Тоді він не боявся відрізняти чорне від білого, поважати порядних людей і зневажати пройдисвітів. Вище грошей і стану для нього були свобода, совість і мораль.
Думаю, він пам'ятає, як його разом із Чайкою один із помічників Кучми запросив у ресторан "Конкорд" і сказав, що їх уб'ють, якщо вони "не зречуться Бродського" - але вони не побоялися. Йому ще тоді пропонували портфель міністра, і він відмовився.
За дружбу зі мною він – один з фундаторів Руху – втратив у ньому посаду. Хочу, щоб він згадав, як Кучма спочатку вимагав від Чорновола його звільнення і мого виключення зі списку, а потім у розмові зі мною однією з умов подальшого непереслідування мене висував "утихомирення" Лавриновича. Адже Олесь – перший український політик, що порушив у парламенті питання про імпічмент президента за його неконституційні дії.
Згадаймо, як він відстоював самоврядування у Києві, як саме він домігся окремого положення щодо Києва в Конституції, а потім написав прогресивний закон про столицю – набагато кращий, ніж нині діючий. Та і цей його руками хочуть поховати.
Чи пам’ятає він, як входив до комітету захисту Бродського і заважав владі відібрати в мене "Київські Відомості" - єдину на той час незалежну газету? Чи пам'ятає свої сльози радості в момент, коли мене звільнили із СІЗО? Ще більше радів я, коли журналісти рекомендували його на Голову комісії з розслідування загибелі Георгія Гонгадзе. І, на жаль, уже з перших його кроків на цій посаді наші стосунки дали тріщину.
Сьогодні Олесь Лавринович – по іншу сторону барикад. Перед собою бачу високого сановника, але усе менше можу розгледіти людину. У жалюгідному сподіванні догодити і сподобатися, він захищає ЇХ, втрачаючи залишки достоїнства і поваги.
Я, наприклад, не вірю, що він за власною волею так зганьбив себе, приховавши згоду ФБР на проведення експертизи записів Мельниченка. І навіть після того як його так підло підставили, все одно захищає їх, хоча треба б захищати своє добре ім'я.
Ту роботу, що він мав зробити, як голова парламентської слідчої комісії, за нього зробили американці. Це він повинен був довести те, що є очевидним всій політичній еліті країни, і що в приватних розмовах ніхто з її представників ніколи не заперечує. Плівки – справжні, а король – голий.
Нещодавно в газеті Рабиновича прочитав, як міністр спорту Білорусії привселюдно зав'язував шнурки на черевиках Лукашенка. Схоже, приниження йому було не дуже приємним, і міністра із серцевим нападом відвезла "швидка". Наш режим ще не дозрів до того, щоб міністри плазували біля президентських бут, але багато солідних людей уже стали його "шнурками".
Я увесь час намагаюся зрозуміти, що почувають – ні, не спільники, - а "герої" кучминих розмов, усі ці "падлюки" й "мудили", "покидьки" і
"жидьониші", "тварюки" та "б...…і". Як ті, над ким замишлялася царська розправа, так і ті, чиї кісти глава 48-мільйонної держави перемиває немов сільська баба-пліткарка.
Що відчуває Пінчук, знаючи, що майже рідний тесть давав команду Азарову "узяти за ж..." його корпорацію "Інтерпайп"? Та й як Вікторові - ще досить молодій людині з пристойної єврейської родини, одному з засновників і головних спонсорів єврейської громади Дніпропетровська, другу Співакова і Захарова - ласувати за одним обіднім столом з людиною, що явно страждає на побутовий антисемітизм з лексиконом чорносотенця? Сподіваюся, у цій родині Віктора хоча б у вічі не називають "жидом". І, може, саме приналежність цього єврея до царської родини рятує його одноплемінників, в тому числі й мене, від погромів?
Не знаю, наскільки комфортно почуває себе в кучминій команді президент Всеукраїнського єврейського конгресу Рабинович. Дивився б Вадим у корінь: той антисемітизм, що на Банковій, набагато небезпечніший антисемітизму журналу "Персонал". І не треба з диявольським лукавством розповідати усьому світу про те, як Кучма любить євреїв. Сподіваюся, Вадим пам'ятає, що за вказівкою Кучми в нього відібрали частку в "1+1", - а тому причаївся і чекає можливості поквитатися.
Де гордість Щербаня? Цей гроза Сумщини, коли Кучма президентськими добірними матюками затикав йому рота, притихав наче миша і намагався купити монаршу ласку банальним хабаром у 25% акцій "Хімпрому".
А невже "синочку" Деркачу не огидно виконувати на "Ері" замовлення кучмівської адміністрації, коли сам гарант не соромиться обкладати його матом, немов підлітка, що десь нашкодив – нехай і позаочі? А тато-Деркач, сподіваюся, пам'ятає нашу розмову в парламенті, коли я йому сказав, що є ще і Божий суд, а на ньому, Деркачеві, хреста немає. Деркач намагався порвати сорочку і показати хрест. І чи не тому Андрій так часто апелює до Церкви і навіть випускає релігійний додаток до своєї газети, що хоче купити індульгенцію? Але індульгенції – це небезкорисливий трюк священиків, не визнаний на небесах.
Невже Євгену Марчуку не огидно подавати руку Кучмі після того, як влада провела "чистку" у військових частинах, які підтримали на виборах президента його, а не Кучму? Невже йому приємно було захищати свого опонента в розпал "кучмагейту"? Що відчуває Євген Кирилович – адже він справжній генерал. Не рівня тим генералам, яких наче мух наплодив Кучма.
Але найбільша для мене головоломка – прихильність до Кучми Медведчука і Суркіса. Я добре знаю обох. Це – мужики з дуже сильним і, може, навіть надміру загостреним почуттям власної гідності. Виявляється, із соціал-демократами воювала не тільки вся країна, але і її президент, служба безпеки, міністерство внутрішніх справ...Виявляється, Кучма був готовий "здати" Суркіса американцям - тільки б вони повірили в його міфічну "боротьбу з корупцією".
Медведчук заявив днями, що готовий захищатися в суді від тих, хто буде розповідати про його співробітництво з КДБ. Чи означає це, що варто чекати позову проти Деркача і Кравченка? Адже з адвокатським талантом Віктора можна засадити і самого Кучму. І як розуміти заяву Медведчука про те, що він менеджер, найнятий президентом – як натяк на те, що він ні за що не відповідає?
Як із власною гідністю у Сивковича, що після того, як особисто Кучмою було дано команду його "знищувати однозначно", пришкутильгав у пропрезидентську більшість? Цікаво, він уже пробачив конфіскацію у нього каналу СТБ, реквізованого на користь зятя Леоніда Даниловича?
Фельдмана Кучма хотів посадити до кримінальників, щоб одержати свідчення на Тимошенко. А може, сьогодні вже "вибивають" з когось зізнання на Тігіпка, Медведчука, Литвина, Кінаха... Чого вони усі чекають? Хто з наближених стане наступним "цапом відбувайлом"? Чи не мій Друг - Лесь?
Згадаймо, що заслужили за підтримку Кучми Ігор Бакай, Волков? Обох ледве не посадили, а Бакая гарант просто обізвав "мудаком". І зараз я не заздрю їхній перспективі.
Я бачу, що в глибині душі моєму Другові огидні всі ці розборки, цей бруд, підлабузництво і повна залежність від примх "царя". Він усе ще хоче, щоб і в політиці й у бізнесі ми жили за єдиними правилами – тільки встановленими суспільством, а не Кучмою. Але, незважаючи на своє сумління, він живе за їхніми правилами, а тим часом непомітно стає схожим на них, і вже у його душі живе маленький кучма.
Трагедія всієї нашої країни у тому, що режим заражає бацилами підлості, вульгарності, ненависті й аморальності всіх, хто стикається з ним. І в тому, що українську політику роблять люди, у яких, за версією Кравченка, "ні моралі, нічого немає". Я закликаю: Друже, доки ще не пізно, доки вони не втягли тебе в якийсь злочин, порви з ними! Стань таким, яким я тебе пам'ятаю: чесною і порядною людиною. Для цього досить лише сказати, що ти віриш у справжність плівок, записаних Мельниченком.
Сподіваюся, приклад мого Друга наслідуватимуть й інші, принижені й ображені президентом. Не треба його боятися: вже і "матку не вирве", і не "й..не". Його час минув, але чим коротшою буде агонія режиму, тим краще для країни. Утім, якщо Лесю, і іншим фігурантам плівок державні інтереси не настільки близькі, нехай зроблять такий крок хоча б заради власної гідності. Інакше в історії "кучмагейту" вони так і залишаться для одних спільниками режиму, а для інших – "падлюками" і "мудилами", "покидьками" і "жидьонишами", "тварями" і "б...ми".
Зростання ВВП, дефляція замість інфляції, збільшення реальних доходів населення, проголошення європейського вибору – все це насправді є, тут Кучма має рацію. Але ніщо, ніякий позитив не амністує президента за те, невблаганні свідчення чого зафіксовано на плівках Мельниченка.
Прийшов вже час робити вибір. Крапки над "і" розставлено.
Що нас тоді поєднувало? Політика? Ні, наші погляди потім розійшлися. Бізнес? Теж ні. Нас ріднили наші моральні принципи. Ми вважали себе чесними людьми, вміли дотримуватися слова, стояли на стороні правди. Нас єднала віра в гарну країну. До Руху я прийшов після того, як побачив його виступ на телебаченні – мені захотілося бути з ним в одній партії.
Тоді він ще не був відомим політиком, міністром, державним діячем. Він був просто чесною людиною, хотів щось змінити в цій країні, зробити життя наших людей кращим. Тоді він не боявся відстоювати свою правоту навіть перед такими незаперечними авторитетами, як В'ячеслав Чорновіл. Тоді він не боявся відрізняти чорне від білого, поважати порядних людей і зневажати пройдисвітів. Вище грошей і стану для нього були свобода, совість і мораль.
Думаю, він пам'ятає, як його разом із Чайкою один із помічників Кучми запросив у ресторан "Конкорд" і сказав, що їх уб'ють, якщо вони "не зречуться Бродського" - але вони не побоялися. Йому ще тоді пропонували портфель міністра, і він відмовився.
За дружбу зі мною він – один з фундаторів Руху – втратив у ньому посаду. Хочу, щоб він згадав, як Кучма спочатку вимагав від Чорновола його звільнення і мого виключення зі списку, а потім у розмові зі мною однією з умов подальшого непереслідування мене висував "утихомирення" Лавриновича. Адже Олесь – перший український політик, що порушив у парламенті питання про імпічмент президента за його неконституційні дії.
Згадаймо, як він відстоював самоврядування у Києві, як саме він домігся окремого положення щодо Києва в Конституції, а потім написав прогресивний закон про столицю – набагато кращий, ніж нині діючий. Та і цей його руками хочуть поховати.
Чи пам’ятає він, як входив до комітету захисту Бродського і заважав владі відібрати в мене "Київські Відомості" - єдину на той час незалежну газету? Чи пам'ятає свої сльози радості в момент, коли мене звільнили із СІЗО? Ще більше радів я, коли журналісти рекомендували його на Голову комісії з розслідування загибелі Георгія Гонгадзе. І, на жаль, уже з перших його кроків на цій посаді наші стосунки дали тріщину.
Сьогодні Олесь Лавринович – по іншу сторону барикад. Перед собою бачу високого сановника, але усе менше можу розгледіти людину. У жалюгідному сподіванні догодити і сподобатися, він захищає ЇХ, втрачаючи залишки достоїнства і поваги.
Я, наприклад, не вірю, що він за власною волею так зганьбив себе, приховавши згоду ФБР на проведення експертизи записів Мельниченка. І навіть після того як його так підло підставили, все одно захищає їх, хоча треба б захищати своє добре ім'я.
Ту роботу, що він мав зробити, як голова парламентської слідчої комісії, за нього зробили американці. Це він повинен був довести те, що є очевидним всій політичній еліті країни, і що в приватних розмовах ніхто з її представників ніколи не заперечує. Плівки – справжні, а король – голий.
Нещодавно в газеті Рабиновича прочитав, як міністр спорту Білорусії привселюдно зав'язував шнурки на черевиках Лукашенка. Схоже, приниження йому було не дуже приємним, і міністра із серцевим нападом відвезла "швидка". Наш режим ще не дозрів до того, щоб міністри плазували біля президентських бут, але багато солідних людей уже стали його "шнурками".
Я увесь час намагаюся зрозуміти, що почувають – ні, не спільники, - а "герої" кучминих розмов, усі ці "падлюки" й "мудили", "покидьки" і
"жидьониші", "тварюки" та "б...…і". Як ті, над ким замишлялася царська розправа, так і ті, чиї кісти глава 48-мільйонної держави перемиває немов сільська баба-пліткарка.
Що відчуває Пінчук, знаючи, що майже рідний тесть давав команду Азарову "узяти за ж..." його корпорацію "Інтерпайп"? Та й як Вікторові - ще досить молодій людині з пристойної єврейської родини, одному з засновників і головних спонсорів єврейської громади Дніпропетровська, другу Співакова і Захарова - ласувати за одним обіднім столом з людиною, що явно страждає на побутовий антисемітизм з лексиконом чорносотенця? Сподіваюся, у цій родині Віктора хоча б у вічі не називають "жидом". І, може, саме приналежність цього єврея до царської родини рятує його одноплемінників, в тому числі й мене, від погромів?
Не знаю, наскільки комфортно почуває себе в кучминій команді президент Всеукраїнського єврейського конгресу Рабинович. Дивився б Вадим у корінь: той антисемітизм, що на Банковій, набагато небезпечніший антисемітизму журналу "Персонал". І не треба з диявольським лукавством розповідати усьому світу про те, як Кучма любить євреїв. Сподіваюся, Вадим пам'ятає, що за вказівкою Кучми в нього відібрали частку в "1+1", - а тому причаївся і чекає можливості поквитатися.
Де гордість Щербаня? Цей гроза Сумщини, коли Кучма президентськими добірними матюками затикав йому рота, притихав наче миша і намагався купити монаршу ласку банальним хабаром у 25% акцій "Хімпрому".
А невже "синочку" Деркачу не огидно виконувати на "Ері" замовлення кучмівської адміністрації, коли сам гарант не соромиться обкладати його матом, немов підлітка, що десь нашкодив – нехай і позаочі? А тато-Деркач, сподіваюся, пам'ятає нашу розмову в парламенті, коли я йому сказав, що є ще і Божий суд, а на ньому, Деркачеві, хреста немає. Деркач намагався порвати сорочку і показати хрест. І чи не тому Андрій так часто апелює до Церкви і навіть випускає релігійний додаток до своєї газети, що хоче купити індульгенцію? Але індульгенції – це небезкорисливий трюк священиків, не визнаний на небесах.
Невже Євгену Марчуку не огидно подавати руку Кучмі після того, як влада провела "чистку" у військових частинах, які підтримали на виборах президента його, а не Кучму? Невже йому приємно було захищати свого опонента в розпал "кучмагейту"? Що відчуває Євген Кирилович – адже він справжній генерал. Не рівня тим генералам, яких наче мух наплодив Кучма.
Але найбільша для мене головоломка – прихильність до Кучми Медведчука і Суркіса. Я добре знаю обох. Це – мужики з дуже сильним і, може, навіть надміру загостреним почуттям власної гідності. Виявляється, із соціал-демократами воювала не тільки вся країна, але і її президент, служба безпеки, міністерство внутрішніх справ...Виявляється, Кучма був готовий "здати" Суркіса американцям - тільки б вони повірили в його міфічну "боротьбу з корупцією".
Медведчук заявив днями, що готовий захищатися в суді від тих, хто буде розповідати про його співробітництво з КДБ. Чи означає це, що варто чекати позову проти Деркача і Кравченка? Адже з адвокатським талантом Віктора можна засадити і самого Кучму. І як розуміти заяву Медведчука про те, що він менеджер, найнятий президентом – як натяк на те, що він ні за що не відповідає?
Як із власною гідністю у Сивковича, що після того, як особисто Кучмою було дано команду його "знищувати однозначно", пришкутильгав у пропрезидентську більшість? Цікаво, він уже пробачив конфіскацію у нього каналу СТБ, реквізованого на користь зятя Леоніда Даниловича?
Фельдмана Кучма хотів посадити до кримінальників, щоб одержати свідчення на Тимошенко. А може, сьогодні вже "вибивають" з когось зізнання на Тігіпка, Медведчука, Литвина, Кінаха... Чого вони усі чекають? Хто з наближених стане наступним "цапом відбувайлом"? Чи не мій Друг - Лесь?
Згадаймо, що заслужили за підтримку Кучми Ігор Бакай, Волков? Обох ледве не посадили, а Бакая гарант просто обізвав "мудаком". І зараз я не заздрю їхній перспективі.
Я бачу, що в глибині душі моєму Другові огидні всі ці розборки, цей бруд, підлабузництво і повна залежність від примх "царя". Він усе ще хоче, щоб і в політиці й у бізнесі ми жили за єдиними правилами – тільки встановленими суспільством, а не Кучмою. Але, незважаючи на своє сумління, він живе за їхніми правилами, а тим часом непомітно стає схожим на них, і вже у його душі живе маленький кучма.
Трагедія всієї нашої країни у тому, що режим заражає бацилами підлості, вульгарності, ненависті й аморальності всіх, хто стикається з ним. І в тому, що українську політику роблять люди, у яких, за версією Кравченка, "ні моралі, нічого немає". Я закликаю: Друже, доки ще не пізно, доки вони не втягли тебе в якийсь злочин, порви з ними! Стань таким, яким я тебе пам'ятаю: чесною і порядною людиною. Для цього досить лише сказати, що ти віриш у справжність плівок, записаних Мельниченком.
Сподіваюся, приклад мого Друга наслідуватимуть й інші, принижені й ображені президентом. Не треба його боятися: вже і "матку не вирве", і не "й..не". Його час минув, але чим коротшою буде агонія режиму, тим краще для країни. Утім, якщо Лесю, і іншим фігурантам плівок державні інтереси не настільки близькі, нехай зроблять такий крок хоча б заради власної гідності. Інакше в історії "кучмагейту" вони так і залишаться для одних спільниками режиму, а для інших – "падлюками" і "мудилами", "покидьками" і "жидьонишами", "тварями" і "б...ми".
Зростання ВВП, дефляція замість інфляції, збільшення реальних доходів населення, проголошення європейського вибору – все це насправді є, тут Кучма має рацію. Але ніщо, ніякий позитив не амністує президента за те, невблаганні свідчення чого зафіксовано на плівках Мельниченка.
Прийшов вже час робити вибір. Крапки над "і" розставлено.
