Колір ночі, або Сон напередодні тоталітаризму
Середа, 25 вересня 2002, 11:20
Погана мода - робити державну політику, коли стемніє. Мене, наприклад, це бентежить. Бо ж уночі приходить не тільки Ромео, а й захеканий Чикатило, а відтепер, як виявилося, ще й спецназівці - цілими ротами. Затемно в нас уже проходять суди, вирішуючи, яку частку історичної цінності втратить бруківка, постелена на Хрещатику в 2000 році, якщо в 2002-му нею промарширує опозиція. Питання нічне, дещо фаустівське. Особливо якщо суддя шанує масовий спорт, не цурається пива й пісні та боїться СНІДу.
Адже саме цю сакральну бруківку впродовж року безкарно топтали і юрби п’ятьох естрадних концертів, зокрема під егідою "Славутича" і "Чернігівського", і загартовані марафонці з "Пробігу під каштанами", а за два дні до мітингу - ще й бігуни-добровольці антиСНІДівської акції. Питання, отже, було вельми складним, і суддівська совість, по-дівчачому, здалася вже поночі. Зате стало ясно: якщо на Хрещатику плюне спортсмен чи один з тутешніх продавців, скажімо, тарганячої отрути – це невихованість, якщо комуніст – це вандалізм.
Уночі відбувається щось важливе для держави, вдень нам переповідає про це телевізор. Хто не спав уночі - не вірить, хто спав - не довіряє. Бо ще не виробилася звичка бачити в новинах усіх каналів один і той самий сюжет. Пропоную для економії зусиль з інформування суспільства всі канали звести в один: удень – муляж імпозантного Левітана чуттєво читає випуски "Послєдніх ізвєстій", уночі – запальна порнушка, дітям до сніданку – покімони з телепузиками. З телерекламодавцями можна домовитися шляхом раптового дружнього візиту (ефектніше – знов-таки нічного) в їхні офіси мобільних бригад податківців. Вони, відтак, легко погодяться на трансплантацію своїх слоганів з телевізорів на міліцейські "бобіки" та щити спецназівців, зметикувавши, що охоплення споживача такими рекламоносіями сьогодні надзвичайно широке. Мітинг же під охороною омоновців, заяскравлених наліпками "Славутич" – найкраще пиво всіх часів", "Аріель" – ніякої втоми від замочування", "Тільки в йогурті "Данон" – бактерія твоєї мрії" тощо, виглядатиме бадьорим і чепурним.
Що ще відбувається вночі? Вночі хтось пише тексти телеграм на Банкову, "висловлюючи підтримку президенту і його політичним і соціально-економічним реформам", удень зміст цих депеш переказують решті народу інформаційні агентства. Педагогічний колектив із Приморська Кримської автономії, працівники сільгосппідприємства "Витязь" та окремі митці Києва (це, згідно з УНІАНом, відправники згаданих телеграм), вочевидь, складали свою епістолу Леонідові Даниловичу в якійсь неопалюваній столовці тракторної бригади, сатаніючи від колективного безсоння, адже інші митці, педагоги і доярки держави згаданих президентських реформ удень не бачать...
Коли з останнього "Дзеркала тижня" ми дізнаємося, що Генеральний прокурор Святослав Піскун радить президентові посилити пильність шляхом утворення нового Міністерства економічної безпеки, яке об"єднає податкову адміністрацію, митну службу й підрозділ МВС із боротьби з економічною злочинністю, ми тішимося: значить, Генпрокурор уже порозкривав усі резонансні вбивства та шумні корупційні справи, тож вивільнив трохи часу, аби удосконалити державний устрій, нехай і в такий, незнайомий демократичному світові спосіб і зробити нам усім сюрприз. Є й інший варіант швидкісного збагачення подібними ідеями – нічний спіритичний сеанс у Кончі-Заспі з Єжовим або Ягодою. Адже про розкриття згаданих злочинів Генеральний прокурор громадськості не повідомив, а звідки ж узяв час для раціоналізаторських вправ у державотворенні?
Знов-таки, уночі дебелі спецназівці косять, наче бур’ян, намети опозиціонерів, лупцюють їхніх вартових і в монотонності роботи випадково, можливо, навіть доброзичливо, вбивають бомжа, який прибився переночувати в "протестантських" наметах. Удень, відразу потому, як ці кадри демонструє Євроньюз, начальник столичного міліцейського главку Петро Опанасенко запевняє, що "ніхто з учасників акції не отримав тілесних ушкоджень". Удень небайдужі з нас допитуються: а хто, власне, все це скерував? – і ввечері отримують відповідь від Петра Опанасенка: "Я головний розпорядник нічних акцій". Сміливий генерал. Крісло не муляє, погони плечі не тиснуть, бо ж – "моя наступна посада – пенсія" (Цитата з "Інтерфаксу"). Ну… теж достойна мотивація свого громадянського вчинку.
Коли державні люди отак звітують про нічні акції, чомусь мені здається, що указ президента про прозорість діяльності влади не виконується в його повних, благонамірних обсягах. А як виконується – то хіба вночі. Столичному мерові Омельченку варто про всяк випадок перевести метро в нічну зміну – щоб створити народові сприятливі умови для транспортування своїх листів та скарг у нове управління президентської адміністрації з роботи із зверненнями громадськості. Відшукаю, відтак, якихось інших "окремих митців міста Києва" (бо з кєм ви, работнікі культури, як не з нами, з народом, з пасажирами?!) й з хоругвами та піснями "Пінк Флоїда" повеземо попід землею своє культурне звернення, крик душі: що коїться, Леоніде Даниловичу? Чекатимемо відповіді біля найближчого СІЗО.
Ночі зараз мутні, непроглядні, бо осінь. "Прозорість" у них губиться, як павутина на стелі.
Можливо, це мої сезонні враження, але ніч України чорна і незатишна. День – похмурий. Я не про газету, а втім... Коли в Києві 50-тисячний мітинг скандує "Кучму геть!", газета на першій шпальті звітує, як акурат у цю мить австрійський президент лагідно обіймає нашого (підтвердження – фото) і називає "особистим другом, адже ми зустрілися вже вшосте". Підозрюю, що у Томаса Клестіля сутужно з друзями і що через рік про зальцбурзький економічний форум наша преса все-таки беззастережно писатиме всю правду – і як президента бурхливими, тривалими оплесками палко вітали прості австрійські трударі на вбраних у жовто-блакитні знамена вулицях старовинного міста, і як, за інформацією з достовірних джерел в адміністрації президента України, серед натовпу піднесених зальцбуржців, бентежно стискаючи скрипочку, стояв схвильований цим візитом маленький Моцарт.
Тоталітаризм – не маніяк: він теж приходить не представляючись, але не враз. Він упливає, мов дим крізь шпарину, поступово, неквапом, майже непомітно заповнюючи собою весь простір, і аж потім виїдає очі зрячим. Отоді вже не встигнемо й позіхнути – як комендантська година 16 вересня, всенародний суботник 9 серпня, слухання "Свободи" під ковдрою, партзбори ячейки ЙКЛМН(о), явка обязатєльна, телефони прослуховуються, анекдоти озираючись, любощі беззвучно – щоб коханка не "стукнула", парсуни батька нації - навіть в аптеці. Звідки я це знаю? Генетична пам"ять. Звідки я це відчуваю? По запаху.
Дехто з моїх друзів резонно зауважує: це тільки ми тут, у Києві, та й то не всі, а тільки свідомі "того, що", начувані, поінформовані, посвячені, це ми тут відчуваємо, як свинцеве небо опускається і тисне на надбрівні дуги, а якийсь Степан Нечитайло з Лохвиці чи Гриша Триндьожкін з Красноперекопська біля пивної діжки ніякого мракобєсія і ліквідації свободи слова не помічають, жили вони вбого і мучилися похміллям як п"ятирічку тому, так і зараз. Напевно-таки не помічають. Тільки мені здається, що їм не дуже сподобається ходити строєм на виборчі дільниці, підштовхуваними в спину саперними лопатками, здавати аналізи під пильним поглядом вождя з портрету, а також інші, менш суттєві наслідки прийдешніх державних змін.
Власне, той дим уже вибив вхідні двері, а ми, отак інтелігентно дискутуючи, виходимо на балкон – ніч яка місячна, Господи, ясная, видно, хоч голки збирай, лише горобці, наші національні птахи, цвірінчать пришиблено – у вирій хочуть абощо... Тільки куди ж вони дінуться з цієї України...
Адже саме цю сакральну бруківку впродовж року безкарно топтали і юрби п’ятьох естрадних концертів, зокрема під егідою "Славутича" і "Чернігівського", і загартовані марафонці з "Пробігу під каштанами", а за два дні до мітингу - ще й бігуни-добровольці антиСНІДівської акції. Питання, отже, було вельми складним, і суддівська совість, по-дівчачому, здалася вже поночі. Зате стало ясно: якщо на Хрещатику плюне спортсмен чи один з тутешніх продавців, скажімо, тарганячої отрути – це невихованість, якщо комуніст – це вандалізм.
Уночі відбувається щось важливе для держави, вдень нам переповідає про це телевізор. Хто не спав уночі - не вірить, хто спав - не довіряє. Бо ще не виробилася звичка бачити в новинах усіх каналів один і той самий сюжет. Пропоную для економії зусиль з інформування суспільства всі канали звести в один: удень – муляж імпозантного Левітана чуттєво читає випуски "Послєдніх ізвєстій", уночі – запальна порнушка, дітям до сніданку – покімони з телепузиками. З телерекламодавцями можна домовитися шляхом раптового дружнього візиту (ефектніше – знов-таки нічного) в їхні офіси мобільних бригад податківців. Вони, відтак, легко погодяться на трансплантацію своїх слоганів з телевізорів на міліцейські "бобіки" та щити спецназівців, зметикувавши, що охоплення споживача такими рекламоносіями сьогодні надзвичайно широке. Мітинг же під охороною омоновців, заяскравлених наліпками "Славутич" – найкраще пиво всіх часів", "Аріель" – ніякої втоми від замочування", "Тільки в йогурті "Данон" – бактерія твоєї мрії" тощо, виглядатиме бадьорим і чепурним.
Що ще відбувається вночі? Вночі хтось пише тексти телеграм на Банкову, "висловлюючи підтримку президенту і його політичним і соціально-економічним реформам", удень зміст цих депеш переказують решті народу інформаційні агентства. Педагогічний колектив із Приморська Кримської автономії, працівники сільгосппідприємства "Витязь" та окремі митці Києва (це, згідно з УНІАНом, відправники згаданих телеграм), вочевидь, складали свою епістолу Леонідові Даниловичу в якійсь неопалюваній столовці тракторної бригади, сатаніючи від колективного безсоння, адже інші митці, педагоги і доярки держави згаданих президентських реформ удень не бачать...
Коли з останнього "Дзеркала тижня" ми дізнаємося, що Генеральний прокурор Святослав Піскун радить президентові посилити пильність шляхом утворення нового Міністерства економічної безпеки, яке об"єднає податкову адміністрацію, митну службу й підрозділ МВС із боротьби з економічною злочинністю, ми тішимося: значить, Генпрокурор уже порозкривав усі резонансні вбивства та шумні корупційні справи, тож вивільнив трохи часу, аби удосконалити державний устрій, нехай і в такий, незнайомий демократичному світові спосіб і зробити нам усім сюрприз. Є й інший варіант швидкісного збагачення подібними ідеями – нічний спіритичний сеанс у Кончі-Заспі з Єжовим або Ягодою. Адже про розкриття згаданих злочинів Генеральний прокурор громадськості не повідомив, а звідки ж узяв час для раціоналізаторських вправ у державотворенні?
Знов-таки, уночі дебелі спецназівці косять, наче бур’ян, намети опозиціонерів, лупцюють їхніх вартових і в монотонності роботи випадково, можливо, навіть доброзичливо, вбивають бомжа, який прибився переночувати в "протестантських" наметах. Удень, відразу потому, як ці кадри демонструє Євроньюз, начальник столичного міліцейського главку Петро Опанасенко запевняє, що "ніхто з учасників акції не отримав тілесних ушкоджень". Удень небайдужі з нас допитуються: а хто, власне, все це скерував? – і ввечері отримують відповідь від Петра Опанасенка: "Я головний розпорядник нічних акцій". Сміливий генерал. Крісло не муляє, погони плечі не тиснуть, бо ж – "моя наступна посада – пенсія" (Цитата з "Інтерфаксу"). Ну… теж достойна мотивація свого громадянського вчинку.
Коли державні люди отак звітують про нічні акції, чомусь мені здається, що указ президента про прозорість діяльності влади не виконується в його повних, благонамірних обсягах. А як виконується – то хіба вночі. Столичному мерові Омельченку варто про всяк випадок перевести метро в нічну зміну – щоб створити народові сприятливі умови для транспортування своїх листів та скарг у нове управління президентської адміністрації з роботи із зверненнями громадськості. Відшукаю, відтак, якихось інших "окремих митців міста Києва" (бо з кєм ви, работнікі культури, як не з нами, з народом, з пасажирами?!) й з хоругвами та піснями "Пінк Флоїда" повеземо попід землею своє культурне звернення, крик душі: що коїться, Леоніде Даниловичу? Чекатимемо відповіді біля найближчого СІЗО.
Ночі зараз мутні, непроглядні, бо осінь. "Прозорість" у них губиться, як павутина на стелі.
Можливо, це мої сезонні враження, але ніч України чорна і незатишна. День – похмурий. Я не про газету, а втім... Коли в Києві 50-тисячний мітинг скандує "Кучму геть!", газета на першій шпальті звітує, як акурат у цю мить австрійський президент лагідно обіймає нашого (підтвердження – фото) і називає "особистим другом, адже ми зустрілися вже вшосте". Підозрюю, що у Томаса Клестіля сутужно з друзями і що через рік про зальцбурзький економічний форум наша преса все-таки беззастережно писатиме всю правду – і як президента бурхливими, тривалими оплесками палко вітали прості австрійські трударі на вбраних у жовто-блакитні знамена вулицях старовинного міста, і як, за інформацією з достовірних джерел в адміністрації президента України, серед натовпу піднесених зальцбуржців, бентежно стискаючи скрипочку, стояв схвильований цим візитом маленький Моцарт.
Тоталітаризм – не маніяк: він теж приходить не представляючись, але не враз. Він упливає, мов дим крізь шпарину, поступово, неквапом, майже непомітно заповнюючи собою весь простір, і аж потім виїдає очі зрячим. Отоді вже не встигнемо й позіхнути – як комендантська година 16 вересня, всенародний суботник 9 серпня, слухання "Свободи" під ковдрою, партзбори ячейки ЙКЛМН(о), явка обязатєльна, телефони прослуховуються, анекдоти озираючись, любощі беззвучно – щоб коханка не "стукнула", парсуни батька нації - навіть в аптеці. Звідки я це знаю? Генетична пам"ять. Звідки я це відчуваю? По запаху.
Дехто з моїх друзів резонно зауважує: це тільки ми тут, у Києві, та й то не всі, а тільки свідомі "того, що", начувані, поінформовані, посвячені, це ми тут відчуваємо, як свинцеве небо опускається і тисне на надбрівні дуги, а якийсь Степан Нечитайло з Лохвиці чи Гриша Триндьожкін з Красноперекопська біля пивної діжки ніякого мракобєсія і ліквідації свободи слова не помічають, жили вони вбого і мучилися похміллям як п"ятирічку тому, так і зараз. Напевно-таки не помічають. Тільки мені здається, що їм не дуже сподобається ходити строєм на виборчі дільниці, підштовхуваними в спину саперними лопатками, здавати аналізи під пильним поглядом вождя з портрету, а також інші, менш суттєві наслідки прийдешніх державних змін.
Власне, той дим уже вибив вхідні двері, а ми, отак інтелігентно дискутуючи, виходимо на балкон – ніч яка місячна, Господи, ясная, видно, хоч голки збирай, лише горобці, наші національні птахи, цвірінчать пришиблено – у вирій хочуть абощо... Тільки куди ж вони дінуться з цієї України...
