Незавершені справи в Європі
Понеділок, 23 вересня 2002, 11:22
Unfinished Business in Europe
Настирливо повторюючи, що зміна режиму в Іраку є стратегічним інтересом США, президент Буш зарекомендував себе стійким прихильником цілком очевидної традиції в міжнародній дипломатії. Якщо Ірак від диктатури перейде до демократії, розвиває він свою думку, тоді він демонструватиме щодо США доброзичливішу зовнішню політику.
Щоб довести свою точку зору, Буш може скористатися могутнім історичним прикладом - кінцем епохи холодної війни. Зміна режимів у Східній Європі й Радянському Союзі істотним чином посилили систему національної безпеки США. Якби Ірак сьогодні мав у своєму розпорядженні ядерний арсенал Росії, Америка опинилася б у серйозній небезпеці. Два десятки років тому ми боялися, що цей самий арсенал знаходиться в руках Кремля. Сьогодні нас це не непокоїть. Причиною тому служить факт, що влада в Росії стала демократичнішою та орієнтованою на ринок, а отже й на Захід.
На жаль, справа просування демократії у країнах колишнього СРСР не була доведена до кінця. Те, що зараз зусилля концентруються на демократизації країн мусульманського світу - справа справедлива, однак адміністрація Буша зазнає поразки у справі зміцнення капіталізму та демократії у світі колишніх комуністичних країн та інтеграції новоявлених демократій у співтовариство західних демократичних держав.
Було б помилкою вважати, що процес демократизації та інтеграції просуватиметься уперед без американського втручання. По-перше, кордони між Західною та Східною Європою, замість того, щоб зникнути, стали ще більше жорсткими. По завершенню чергового раунду розширення Євросоюзу, дуже малоймовірно, що в найближчому майбутньому запрошення вступити туди отримають східні сусіди ЄС.
Бюрократи в Брюсселі просто сміються, коли підіймається питання про можливе приєднання до ЄС Росії або України. НАТО, хоч і більш агресивно зайнялося наступом на Схід, після чергового етапу розширення також очевидно зануриться у внутрішні проблеми. Але якщо країни, що залишилися за бортом розширення, перестануть розглядати як свої зовнішньополітичні цілі перспективи членства в цих структурах, Захід загалом також втратить для них привабливість.
По-друге, процеси демократизації зупинилися на периферії Європи. Білоруссю править диктатор, що захоплюється Сталіним. Президент Володимир Путін послабив демократичні інституції та в спробах побудувати "керовану демократію" в Росії масовано порушує права власних громадян у Чечні. В Україні Леонід Кучма збирається домогтися такого ж рівня державного контролю над демократичними процесами, як у путінській Росії, щоб забезпечити гладку - тобто прийнятну для Кучми - передачу влади, коли в 2004 році дійде кінця термін його правління.
На відміну від Росії, в Україні існує активний демократичний опозиційний рух, чий лідер Віктор Ющенко цілком може виграти вільні та чесні президентські вибори. Однак ці вибори-2004 будуть вільними і чесними, лише якщо за ними стежитиме Захід. Тільки Молдові вдалося уникнути авторитаризму, та й то лише через слабкість самої держави, а цю умову навряд чи можна розглядати як достатню для довготривалої демократичної консолідації.
З часом поєднання закритих західних кордонів і зростаючий авторитаризм зі східної сторони цієї стіни становитиме небезпеку для американських інтересів у цьому регіоні. Поки Америка активно займається створенням демократичних та орієнтованих на Захід режимів на Близькому Сході, вона може втратити все, що було досягнуто, в світі посткомуністичних країн.
Абсолютно очевидно, що працююча над зовнішньою політикою команда Буша, перепрацювала і зараз сконцентрувалася лише на Іраку. Проте, США мають бути здатні займатися більш, ніж одним зовнішньополітичним напрямом одночасно. У численних виступах Буш вже не раз змальовував свою грандіозну стратегію зовнішньої політики. Не раз він повторював, що Сполучені Штати повинні захищати свободу людей у всьому світі, і якщо це необхідно, навіть сприяти зміні режиму в тих країнах, які не надають своїм громадянам базових демократичних прав. Однак для того, щоб ця стратегія стала успішною і такою, що заслуговує довіру доктриною, вона має застосовуватися повсякчасно.
Коли історики, що вивчають дипломатію, звертатимуться до 1990-х років, вони назвуть цей період ерою європейської інтеграції. Але вони зможуть це зробити, тільки якщо цей проект буде завершено. Якщо адміністрація Буша починає процес просування демократичних змін на нових теренах - в ісламському світі, вона також має закінчити роботу на європейських теренах.
Автор - професор політології в Стенфордському університеті, один з керівників Фонду Карнегі за міжнародний мир.
Настирливо повторюючи, що зміна режиму в Іраку є стратегічним інтересом США, президент Буш зарекомендував себе стійким прихильником цілком очевидної традиції в міжнародній дипломатії. Якщо Ірак від диктатури перейде до демократії, розвиває він свою думку, тоді він демонструватиме щодо США доброзичливішу зовнішню політику.
Щоб довести свою точку зору, Буш може скористатися могутнім історичним прикладом - кінцем епохи холодної війни. Зміна режимів у Східній Європі й Радянському Союзі істотним чином посилили систему національної безпеки США. Якби Ірак сьогодні мав у своєму розпорядженні ядерний арсенал Росії, Америка опинилася б у серйозній небезпеці. Два десятки років тому ми боялися, що цей самий арсенал знаходиться в руках Кремля. Сьогодні нас це не непокоїть. Причиною тому служить факт, що влада в Росії стала демократичнішою та орієнтованою на ринок, а отже й на Захід.
На жаль, справа просування демократії у країнах колишнього СРСР не була доведена до кінця. Те, що зараз зусилля концентруються на демократизації країн мусульманського світу - справа справедлива, однак адміністрація Буша зазнає поразки у справі зміцнення капіталізму та демократії у світі колишніх комуністичних країн та інтеграції новоявлених демократій у співтовариство західних демократичних держав.
Було б помилкою вважати, що процес демократизації та інтеграції просуватиметься уперед без американського втручання. По-перше, кордони між Західною та Східною Європою, замість того, щоб зникнути, стали ще більше жорсткими. По завершенню чергового раунду розширення Євросоюзу, дуже малоймовірно, що в найближчому майбутньому запрошення вступити туди отримають східні сусіди ЄС.
Бюрократи в Брюсселі просто сміються, коли підіймається питання про можливе приєднання до ЄС Росії або України. НАТО, хоч і більш агресивно зайнялося наступом на Схід, після чергового етапу розширення також очевидно зануриться у внутрішні проблеми. Але якщо країни, що залишилися за бортом розширення, перестануть розглядати як свої зовнішньополітичні цілі перспективи членства в цих структурах, Захід загалом також втратить для них привабливість.
По-друге, процеси демократизації зупинилися на периферії Європи. Білоруссю править диктатор, що захоплюється Сталіним. Президент Володимир Путін послабив демократичні інституції та в спробах побудувати "керовану демократію" в Росії масовано порушує права власних громадян у Чечні. В Україні Леонід Кучма збирається домогтися такого ж рівня державного контролю над демократичними процесами, як у путінській Росії, щоб забезпечити гладку - тобто прийнятну для Кучми - передачу влади, коли в 2004 році дійде кінця термін його правління.
На відміну від Росії, в Україні існує активний демократичний опозиційний рух, чий лідер Віктор Ющенко цілком може виграти вільні та чесні президентські вибори. Однак ці вибори-2004 будуть вільними і чесними, лише якщо за ними стежитиме Захід. Тільки Молдові вдалося уникнути авторитаризму, та й то лише через слабкість самої держави, а цю умову навряд чи можна розглядати як достатню для довготривалої демократичної консолідації.
З часом поєднання закритих західних кордонів і зростаючий авторитаризм зі східної сторони цієї стіни становитиме небезпеку для американських інтересів у цьому регіоні. Поки Америка активно займається створенням демократичних та орієнтованих на Захід режимів на Близькому Сході, вона може втратити все, що було досягнуто, в світі посткомуністичних країн.
Абсолютно очевидно, що працююча над зовнішньою політикою команда Буша, перепрацювала і зараз сконцентрувалася лише на Іраку. Проте, США мають бути здатні займатися більш, ніж одним зовнішньополітичним напрямом одночасно. У численних виступах Буш вже не раз змальовував свою грандіозну стратегію зовнішньої політики. Не раз він повторював, що Сполучені Штати повинні захищати свободу людей у всьому світі, і якщо це необхідно, навіть сприяти зміні режиму в тих країнах, які не надають своїм громадянам базових демократичних прав. Однак для того, щоб ця стратегія стала успішною і такою, що заслуговує довіру доктриною, вона має застосовуватися повсякчасно.
Коли історики, що вивчають дипломатію, звертатимуться до 1990-х років, вони назвуть цей період ерою європейської інтеграції. Але вони зможуть це зробити, тільки якщо цей проект буде завершено. Якщо адміністрація Буша починає процес просування демократичних змін на нових теренах - в ісламському світі, вона також має закінчити роботу на європейських теренах.
Автор - професор політології в Стенфордському університеті, один з керівників Фонду Карнегі за міжнародний мир.
