Теорія змови

Ющенко та інші

Здається, двох днів вистачило незалежним аналітикам та журналістам, щоб в черговий раз оцінити рівень керованості провідних (в сенсі - найбільших) ЗМІ і вкотре переконатися, що "інформаційна політика" держвлади стає все жорсткішою і водночас, як не парадоксально – усе витонченішою. Втім, у цьому мало дивного, бо якщо займаєшся якоюсь справою достатньо довгий час - а тим же Васильєву чи Почепцову у досвіді не відмовиш - таки навчишся робити її.

Прийшла пора розібратися: яку, власне, мету ставила й ставить перед собою влада, ведучи саме таку ЄДИНУ інформаційну політику? Перш за все – на всіх загальнонаціональних каналах.

Виходячи з того, що ключовим питанням всіх сучасних політичних процесів є "проблема-2004", то "альфою і омегою" всіх потуг президентської адміністрації в інформаційному полі є, треба думати, вирішення головного завдання: за будь-яку ціну "грати на пониження" рейтингу Віктора Ющенка - з різних боків.

Саме з цим пов'язана спроба - з одного боку - практичного усунення Ющенка з інформаційного поля у прив'язці до акції "Повстань, Україно!". Мінімальний показ, або демонстрація на екранах із чітко прорахованим позаконтекстним синхроном мали на меті проілюструвати одну думку: Ющенко - не лідер опозиції, а політик, чиї амбіції змушують балансувати між двома стільцями. Ющенко виявляє начебто властиві йому якості – нерішучість та непослідовність.

До речі, непоганим фоном для формування такого враження послужив і Народний Форум "За демократизацію...", про реальні результати якого, як і про певні тактичні досягнення лідера "Нашої України" широкий загал так і не довідався. Мету відібрати голоси за Ющенка від протестного електорату переслідувала, скоріш за все, і специфіка подачі дій представників "непримиренної опозиції". Так, безумовно, і 16-го, і 17-го вересня у телевізійних репортажах та "Питаннях дня" акцентувалося на їх, особливо Мороза, Симоненка та їхніх прихильників, маргінальності.

І все ж таки, хто знає практику нашого рідного ТБ, має погодитись: робите це наше рідне ТБ може і "тщательнее", і набагато "тщательнее"... Коли треба, звісно. І якщо вже не знайшли свого розвитку в ЗМІ теми про знайдену, начебто, серед наметів опозиціонерів навколо Банкової зброю і т.д. – то навряд чи це можна пояснити тільки, наприклад, тим, що то просто запасалися "ударним" компроматом на випадок виходу ситуації з під контролю, але він не знадобився. Або тільки тим, що було вирішено підкреслити спокій та стабільність політичної ситуації у країні, а опозиційні акції подати як свідчення демократичності українського суспільства. Хоча, безумовно, так би мовити, побіжно, були і такі завдання.

Але, нам здається - яким би це не видавалось дивним – що вирішивши не "опускати" опозицію до кінця, таким чином адміністрація і надавала якусь певну інформаційну підтримку Юлії Тимошенко, яка, мовляв, на противагу Ющенку може бути рішучою, сильною та безкомпромісною. Адже владі вигідно, щоб Юлія Володимирівна і надалі залишалась реальним конкурентом того ж таки Ющенка у боротьбі за голоси протестного електорату.

З другого боку, враховуючи, представники якої партії зараз очолюють та направляють так звану "інформаційну політику" в країні, слід очікувати ще більш агресивного впровадження у медіа жорстких технологічних схем і для того, щоб не дати Ющенку отримати підтримку і пропрезидентських сил, а пізніше – і голосів їхнього електорату.

Такий підхід стимулюватиметься ще й колізією навколо певних домовленостей, яких Ющенку вдалось досягти зараз із рядом пропрезидентських фракцій. Тепер інформаційні атаки будуть направлятися ще й на те, щоб торпедувати такі домовленості у тому випадку, якщо до більшості не буде залучена СДПУ(о) – на вигідних для неї умовах, якими можуть бути тільки умови підтримки пропрезидентською елітою на майбутню посаду президента виключно Медведчука, а не Ющенка.

Тобто, комбінації в інформаційному полі країни, яке заради спільних поки що інтересів Сім'ї та Медведчука віддане зараз майже беззастережно одному політичному угрупованню, відбуваються уже за доволі складними алгоритмами. І хоч їх мета і засоби досягнення достатньо легко прораховуються експертами й журналістами – це анітрохи не бентежить їх організаторів. Бо вони впевнені, що про це не стане відомо широкій громадськості.

У будь-якому випадку, немає жодних підстав для очікування якихось послаблень "цензурно-темникового" режиму. Тим більше, якщо врахувати, що нинішня українська влада, (яку язик не повертається назвати "національною елітою") абсолютно призвичаїлась розуміти слово "незалежність" як абсолютну незалежність влади від її джерела – себто від народу. Для неї джерело отримання та збереження влади - виключно в інформаційному терорі, хитромудрих політтехнологіях, кулуарних домовленостях та "підкилимних" інтригах. Така собі "теорія змови" українського розливу.

І на таких, як люблять говорити московські піарівці, "площадках" змагатися з владою немає сенсу. Надто багато грошей, ресурсів (у тому числі - інтелектуальних), вкладалося й вкладається у те, щоб вихолостити саме поняття демократії, генерувати суспільну пасивність і політичну апатію – загалом, ту атмосферу, в якій, власне, тільки й можливе самозбереження нинішньої влади.

Виграти в цій грі – на наше переконання - можна лише за принципом картярської гри із шулерами: просто не брати в ній участі.

Ющенко й пустота

Не втримаємося від пелевінської цитати, за що спеціально перепрошуємо всіх, хто знає, що українською "пустота", звичайно ж, "порожнеча". Коли йдеться про інформаційний аспект діяльності опозиції, цей термін, як і раніше, залишається актуальним. В першу чергу, якщо порівнювати потенціал кількох (хай навіть і популярних) Інтернет-видань, кількох газет та двох-трьох FM–радіостанцій з потужною пропагандистською машиною влади, до якої вже беззастережно залучаються всі центральні приватні комерційні телеканали.

Створення нового "об'єктивного" медіа-холдінгу, задеклароване лідером "Нашої України" – це, здається, "понты для приезжих". Адже ця справа, по-перше, потребує надто значних фінансових вкладень. Особливо, якщо йдеться про створення хоча б одного загальнонаціонального телевізійного каналу, можливість чого (тобто, ліцензію) треба або "заслужити", або "вирвати" дуже-дуже міцними зубами.

По-друге, телебачення - це індустрія, яка потребує професійних людей у всіх аспектах своєї діяльності. Щоб покладати надію на те, що такий канал завоює масову аудиторію за короткий час, треба спиратися і на дуже серйозні кадрові "капіталовкладення". Це, знову таки, у конкуренції з тими, хто такі кадри будь-що намагатиметься не віддати, теж потребує значних фінансових вливань. Звісно, якщо мова йде про телебачення, а не про політичний рупор.

Про суб'єктивні фактори, які неминуче з'являться при серйозній спробі реалізувати такі наміри – тиск на інвесторів і журналістів і т.д. і под. – не варто й згадувати.

Чи готові зараз інвестори "Нашої України" до подібних витрат і проблем? Навряд чи хтось зможе дати однозначно-позитивну відповідь на це питання.

Але, на наш погляд, навіть не питання інформаційного забезпечення опозиції є принциповим. Останні вибори справді продемонстрували, що нестача медійних ресурсів може і не бути визначальним фактором політичної боротьби.

Зверніть увагу на цікаву деталь. Оцінки експертами в мейнстрімівських медіа останніх кроків Ющенка не виходять за рамки їх суто прагматичних наслідків. Питання ставиться про те, яким чином ці кроки вплинуть на президентські перспективи самого Ющенка.

Обговорення, фактично, не виходить за рамки засад "політичного спектаклю", в якому народ, знову ж таки, виступає пасивним глядачем, який віддає свої симпатії більш привабливому персонажу. Але тільки й того.

Такий підхід, вочевидь, найбільше влаштовує нинішній політичний режим. Оскільки, по-перше, переводить конфлікт у зрозуміле й прийнятне для нього поле непублічної політики, благодатне для різного роду технологічних зловживань. По-друге, дозволяє й електорату вдовбувати в голову, що справа лише, з одного боку, в кулуарних розборках "хто сильніший", а з іншого – вже на рівні підсвідомості - що від нього, народу, нічого не залежить, "еліта" (або "пацани", як кому більше подобається) все добре вирішить і без нього, і це цілком нормально. Розрахунок, таким чином, простий: втягувати Ющенка у саме таку "підкилимну" боротьбу.

Тим більше, що в силу своїх особистих властивостей, Ющенко на це йде. І хоча, можливо, з його точки зору - навіть із добрими намірами, все одно, втягуючись у ланцюг компромісів та поточних домовленостей, Ющенко, схоже, ризикує втратити не просто особистий рейтинг. Він у черговий раз може зрадити надії більшості населення, яке таки пов'язує з Віктором Андрійовичем певні сподівання. Тож, можливо, нинішнє політичне протистояння мало б перейти в зовсім іншу площину? Площину вибору Україною принципово іншого шляху власного розвитку. І опозиція мала б бути зацікавлена в тому, щоб мати чітку й зрозумілу систему поглядів і пропозицій щодо всіх корінних політичних та економічних проблем України. Власне, вона таку Систему начебто має – і навіть вже виклала у горезвісному Договорі про політичну співпрацю.

Але як часто доводиться аудиторії, громадянам чути про ті конкретні пропозиції, які в ньому є – навіть у тих нечисленних виступах у ЗМІ, до яких пробиваються "нашоукраїнці" крізь цензуру? Покладатися у публічних виступах лише на непересічну харизму лідера, та на вже всім набридлі розмови про "підлу фальсифікацію наслідків виборів при формуванні більшості, яка проголосувала за спікера-Литвина" - як головну ознаку кризи української влади – цього вже, здається, недостатньо, щоб гідно змагатися з пропагандистською машиною влади та адмінресурсом. І не просто змагатися, а перемагати.

Принципова деідеологічність українського політикуму, де рівень спілкування з виборцями коливається від, як писав Шекспір, "неприложимых к жизни" високих абстракцій до банального підкупу грошима чи горілкою, неминуче зводить політичну боротьбу до змагання медіа-ресурсів та удосконалення технологій. Але, попри твердження деяких професійних циніків (чий цинізм непогано оплачується), наші люди ще зовсім не втратили здатності чітко розуміти, у чому реально полягають їх інтереси. Їх політична пасивність продиктована лише гидливою реакцією до брудної боротьби за владу. Нинішня влада кровно зацікавлена у тому, щоб таке ставлення зберігалося і надалі, щоб саме як банальна боротьба за владу сприймалися ті ж опозиційні акції, щоб, як висловився один з наших колег , так і не був подоланий "пік інертності" населення.

Але, може, саме на протиставленні таким тезам і треба говорити з народом опозиції? Говорити просто, про дуже наближені до життя конкретних людей речі (а не про ті ж парламентські баталії), лаконічно пропонуючи своє бачення шляхів подолання проблем на рівні навіть славнозвісної "кухарки". Адже навіть те, що, крім вже відомого "Кучмі – геть" опозиція і через рік не запропонувала своїм виборцям нічого іншого, навряд чи можна пояснити тільки тим, що, наприклад, Ющенко і Симоненко більше важелів роз'єднує, ніж об'єднує...

Точніше, може і роз'єднує саме тому, що опозиція і досі не спромоглася знайти саме такі лозунги та засади, які б справді поєднували хай і зовсім різні політичні сили – але в одній меті. Таке поєднання на деякий час цілком нормальне для будь-якого народного фронту, створюваного для боротьби з диктатурою. Але, мабуть, для цього треба мати кілька дуже чітких відповідей на дуже просте запитання: "Кучму геть – чому?!". Відповідей, які б справді, а не блюзнірськи, змогли поєднати на якийсь час рухівські й компартійні прапори.

І які б були сформульовані у справді політичні лозунги, як "проти", так і "за" (за що?). Які б були динамічними, лаконічними, та такими, що відповідають потребам більшості населення країни. До речі, і непогані результати опозиційних сил на минулих виборах, скоріше, можна назвати авансом, виданим їм тією більшістю українців, які спромоглися подолати прес інформаційного терору й адміністративного тиску. Буде прикро, якщо цей аванс буде бездарно розтрачено на дрібні компроміси, сумнівні домовленості, покликані задовольнити дрібне марнославство чи тягу до наживи окремих політиків.

Реальну перевагу отримає та політична сила, або той політичний лідер, які зможуть дистанціювати себе від сприйняття політики як брудної справи, вийдуть, так би мовити, на політичний "fair play".

Чесність – краща політика, проти якої важко встояти будь-якій інформаційній блокаді чи технологічним схемам.