Недовго музика лунала?..
П'ятниця, 20 вересня 2002, 03:42
Головною сенсацією протестних акцій 16 вересня в Києві стала не їхня надзвичайна масовість. Не сусідство червоних і синьо-жовтих знамен. І навіть не те, що абсолютну більшість на Європейській площі склали не політичні заробітчани з регіонів, і не пасіонарні посланці Галичини, а звичайно політично не надто активні кияни. Головною сенсацією став привселюдний підпис Ющенка під надзвичайно різкими, ще вчора немислимими для нього політичними вимогами.
Увечері 16 вересня здавалося: нарешті сформовано єдиний фронт антикучмівської опозиції. На сайті однієї з партій розміщено текст відомого Звернення київського мітингу до Кучми. Там під сакраментальними словами: "якщо у Вас залишилася хоч крапля совісті і відповідальності, Ви маєте скласти свої повноваження" - стоять підписи не лише відомої четвірки лідерів. Їх продовжують і зібрані того ж вечора підписи голів партій. І цей перелік вартий окремого згадування.
Нікого не дивує, що вимогу відставки Кучми підтримали голова УРП "Собор" Анатолій Матвієнко і його заступник по партії, голова Спілки офіцерів України Григорій Омельченко. Але поруч стоять підписи Юрія Костенка (УНР), Юрія Павленка (Молодіжна партія), Сергія Соболєва (ПРП), Володимира Стретовича (ХНС), Слави Стецько (КУН), і навіть Геннадія Удовенка (НРУ) та Миколи Жулинського (ЛПУ, та сама, яку досі очолює Володимир Щербань!)
Отже, єдність опозиційних лав здавалася цілковитою. Трохи насторожувала хіба що відсутність підписів Петра Порошенка ("Солідарність", "НУ") та Віктора Онопенка (УСДП, БЮТи), яку за цих умов ледве чи можна було вважати випадковою.
Але вже ввечері 17 вересня на майдан Незалежності не прийшов жоден помітний представник "Нашої України". А події 18 вересня поставили ще більше запитань щодо того, чи існує все ж єдина антикучмівська опозиція? Чи натомість активно реалізується сценарій "відтинання" "непримиренної опозиції" і втягування в переговорний процес сепаратно "Нашої України".
Адже тільки другим можна пояснити одночасні:
- відмову Кучми зустрітися з опозицією зранку і його ж заяву про можливість "круглого столу" ввечері;
- активні переговори Ющенка із "Народовладдям", Романа Безсмертного з "донецькими";
- несподівану поступливість влади у справі визволення в’язнів, заарештованих зранку 17-го (Ющенко публічно наполягав саме на цьому, й навряд чи міг би відкрито піти на переговори без виконання цієї вимоги).
Все це змушує думати: постання 24 вересня більшості на 250 депутатів (як мінімум – "Наша Україна", НДП, "Аграрники", "ТУ і ПППУ", "Демократичні Ініціативи" та "Регіони") - річ цілком реальна.
Відтак, можна передбачити, що влада оформить відкриття сесії 24 вересня низкою сенсаційних поступок. Наприклад, можуть "здати" Смирнова (подейкують, що міністр довго вагався, перш ніж дати наказ на знесення наметового містечка, й зробив це врешті-решт тільки потому, як йому пояснили: у будь-якому випадку вказівку Банкової буде реалізовано й без нього). Чи оголосити про остаточне "розкриття" справи Гонгадзе (з визнанням її політичності й покаранням когось зі "стрілочників", а може, й відоміших постатей, з числа впливових колись олігархів, які згодом втрапили в неласку).
Може бути здійснено чергові кроки в напрямку "конституційної реформи" (наприклад, президент як суб’єкт законодавчої ініціативи подасть до парламенту врешті-решт конкретні й вельми демократичні пропозиції). І - вінець усього - Ющенку як лідеру найбільшої фракції може бути пообіцяно навіть крісло прем’єра (якщо всі інші ключові посади в Кабінеті посядуть надійні "центристи").
Якщо Банкова дасть кінцеве добро на таку комбінацію - навряд чи "непримиренній" опозиції зарадять оригінали підписів лідерів майже всіх партій "Нашої України" під вимогою відставки "гаранта". На позицію Ющенка зможуть вплинути хіба що акції 24 вересня - якщо вони стануть достатньо масовими. Але ж привести зранку в будній день десятки тисяч людей під стіни Верховної Ради - завдання архіскладне. А масових "десантів" з регіонів напевно не буде - про це надійно подбає наша міліція, яка виявилася значно професійнішою і жорсткішою, аніж це декому здавалося.
Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики
Увечері 16 вересня здавалося: нарешті сформовано єдиний фронт антикучмівської опозиції. На сайті однієї з партій розміщено текст відомого Звернення київського мітингу до Кучми. Там під сакраментальними словами: "якщо у Вас залишилася хоч крапля совісті і відповідальності, Ви маєте скласти свої повноваження" - стоять підписи не лише відомої четвірки лідерів. Їх продовжують і зібрані того ж вечора підписи голів партій. І цей перелік вартий окремого згадування.
Нікого не дивує, що вимогу відставки Кучми підтримали голова УРП "Собор" Анатолій Матвієнко і його заступник по партії, голова Спілки офіцерів України Григорій Омельченко. Але поруч стоять підписи Юрія Костенка (УНР), Юрія Павленка (Молодіжна партія), Сергія Соболєва (ПРП), Володимира Стретовича (ХНС), Слави Стецько (КУН), і навіть Геннадія Удовенка (НРУ) та Миколи Жулинського (ЛПУ, та сама, яку досі очолює Володимир Щербань!)
Отже, єдність опозиційних лав здавалася цілковитою. Трохи насторожувала хіба що відсутність підписів Петра Порошенка ("Солідарність", "НУ") та Віктора Онопенка (УСДП, БЮТи), яку за цих умов ледве чи можна було вважати випадковою.
Але вже ввечері 17 вересня на майдан Незалежності не прийшов жоден помітний представник "Нашої України". А події 18 вересня поставили ще більше запитань щодо того, чи існує все ж єдина антикучмівська опозиція? Чи натомість активно реалізується сценарій "відтинання" "непримиренної опозиції" і втягування в переговорний процес сепаратно "Нашої України".
Адже тільки другим можна пояснити одночасні:
- відмову Кучми зустрітися з опозицією зранку і його ж заяву про можливість "круглого столу" ввечері;
- активні переговори Ющенка із "Народовладдям", Романа Безсмертного з "донецькими";
- несподівану поступливість влади у справі визволення в’язнів, заарештованих зранку 17-го (Ющенко публічно наполягав саме на цьому, й навряд чи міг би відкрито піти на переговори без виконання цієї вимоги).
Все це змушує думати: постання 24 вересня більшості на 250 депутатів (як мінімум – "Наша Україна", НДП, "Аграрники", "ТУ і ПППУ", "Демократичні Ініціативи" та "Регіони") - річ цілком реальна.
Відтак, можна передбачити, що влада оформить відкриття сесії 24 вересня низкою сенсаційних поступок. Наприклад, можуть "здати" Смирнова (подейкують, що міністр довго вагався, перш ніж дати наказ на знесення наметового містечка, й зробив це врешті-решт тільки потому, як йому пояснили: у будь-якому випадку вказівку Банкової буде реалізовано й без нього). Чи оголосити про остаточне "розкриття" справи Гонгадзе (з визнанням її політичності й покаранням когось зі "стрілочників", а може, й відоміших постатей, з числа впливових колись олігархів, які згодом втрапили в неласку).
Може бути здійснено чергові кроки в напрямку "конституційної реформи" (наприклад, президент як суб’єкт законодавчої ініціативи подасть до парламенту врешті-решт конкретні й вельми демократичні пропозиції). І - вінець усього - Ющенку як лідеру найбільшої фракції може бути пообіцяно навіть крісло прем’єра (якщо всі інші ключові посади в Кабінеті посядуть надійні "центристи").
Якщо Банкова дасть кінцеве добро на таку комбінацію - навряд чи "непримиренній" опозиції зарадять оригінали підписів лідерів майже всіх партій "Нашої України" під вимогою відставки "гаранта". На позицію Ющенка зможуть вплинути хіба що акції 24 вересня - якщо вони стануть достатньо масовими. Але ж привести зранку в будній день десятки тисяч людей під стіни Верховної Ради - завдання архіскладне. А масових "десантів" з регіонів напевно не буде - про це надійно подбає наша міліція, яка виявилася значно професійнішою і жорсткішою, аніж це декому здавалося.
Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики
