Небезпечна професія – збирати і поширювати інформацію

Суб'єктивні нотатки щодо того, як нам працювати і коли святкувати День журналіста

Про саме свято дізнався випадково, коли друзі-нежурналісти дзвонили й питали, як будемо відзначати. А тут ще хтось із колег знайшов у надрах інформагенційних повідомлень чергову заяву Президента про присвоєння, вшанування і побажання бути партнерами у побудові, прискоренні соціально-економічного і духовного, формуванні громадянського, відповідальності за кожне надруковане чи сказане та інші знахідки прес-служби. Так у редакції з-поміж Дня підприємця, податківця, працівника СБУ, бджоляра - цікаво, чи відзначає його Віктор Ющенко? - землевпорядника та інших "днів колгоспника" виринуло й власне професійне свято. Такий інформаційний привід треба було висвітлювати, тож автор подався до редактора, щоб запропонувати свою бачення теми. "Як можна святкувати, те чого в нас немає?" - сказав редактор.

Справді, у нас практично немає САМООКУПНОЇ преси, яка, власне, і є журналістикою, а не обслугою того чи іншого бізнес/політичного проекту. Це й не дивно - який бізнес і політика, така і журналістика. Або провладна, або опозиційна.

Я ж не хочу бути речником ані "реакційних", ані "реформаторських" сил. Я з величезною повагою ставлюся до півмільйонтиражних "Сільських вістей" (де тільки з листами читачів працюють 24 чоловіки, а в день народження газети в приймальній редактора своєї черги чекають відомий олігарх і відома опозиціонерка), однак постійно писати про злочинний режим і його святих опонентів нелегко - це відточує майстерність агітатора-пропагандиста, але не журналіста.

Хоча можна вважати такі агітаційні шпальти "СВ" редакційними шпальтами: святе право будь-якого видання - підтримувати на виборах ту чи іншу політичну силу. Зрештою, це краще, ніж співпрацювати з колективом гієн ротаційних машин "Київських відомостей" - після публікації 20 грудня 2000 року (де на першій шпальті було фото антикучмівської демонстрації з заретушованими гаслами під заголовком на кшталт "Вчора 20 тисяч демонстрантів виступили на захист Президента і Конституції") колектив редакції - чи хоча б відділ політики - мав би бігти з Рибальського півострова куди подалі від титулу "заслужений брехун України".

Я не хочу бути опозиційним журналістом хоча б тому, що не можна все життя "бути проти". Хочеться спокійно працювати, як любить висловлюватися Гарант моєї рідної Конституції, "по-людськи". Хочеться, щоб так само працювали й інші: міліція ловила бандитів, а не слідкувала з "жигулів" з незареєстрованими номерними знаками за неугодними можновладцям особами, СБУ - ловила шпигунів, а не продавала зброю екстремістам і прослуховувала громадян, водночас дозволяючи прослуховувати главу держави, армія - влучно стріляла на навчаннях, чиновники - виконували запити громадян, а не прославляли свого начальника. Ну, і щоб Президент був Президентом, а не бізнесменом.

Завдання ж журналіста в такому суспільстві описане в 34 статті тієї тоненької книжечки, зміст якої всією державною потугою мені гарантує Леонід Кучма - збирати і поширювати інформацію. Особисто в мене немає сумніву, що будь-яка влада, яка змінить нинішню, буде нечистою на руку й надаватиме журналістам безліч можливостей для роботи.

Але не бути "опозиційним журналістом" дуже важко. Ти заслуговуєш на такий епітет вже тоді, коли надаєш слово не лише провладним силам, а й їх опонентам. Ба більше, непорозуміння виникає навіть тоді, коли на шпальті з'являється людина, неугодна звичайному чиновнику.

Свого часу "Контракти" писали про конфлікт у Кіровограді між місцевими підприємцями й керівництвом ДАІ, яке попросту відібрало в них приміщення. Наш дзвінок в обласний центр викликав шок у головного ДАІшника області: з матами і без жодних аргументів, погрожуючи судом, він заявив нам, що "за радянської влади таких, ***, підприємців, давно б, ***, розстріляли,***". Шановний міліціонер просто не міг усвідомити, як же це, доки "Кіровоградські правди" і іже з ними слухняно вимазують підприємців, "вмочивши перо у гноївку" (М. Твен), є преса, яка наважується не виконувати наказ.

Так само ти виглядаєш опозиціонером, коли намагаєшся достукатися крізь грати прес-служб до владних коментаторів. Скажімо, на цьому тижні ми питали в політиків, за кого вони вболівають, за "Динамо" чи за "Шахтар". Таке невинне питання викликало паніку в колах, близьких до АП, уряду і "Єдиної України". До більшості з них ми так і не достукались, заплутавшись у прес-секретарських фільтрах. Зате "реформатори" з задоволенням - і, що найголовніше, цікаво, без тих довжелезних і нудних періодів про "забезпечення стабільності переходу до початку соцекономполітперетворень на шляху євроазіоафрикоатлантичної інтеграції трам-тарарам" - відкоментували нам футбольно-політичну ситуацію.
Це показово: над ними не нависає дамоклів вибір між двома фаворитами нинішнього Президента.

Важко бути незалежним журналістом, особливо в сьогоднішній незалежній Україні, та й практично неможливо. Тому свято акул пера можна було й не переносити з 5.05 (річниця виходу "Правди") на 6.06 (день вступу офіціозної СЖУ в Міжнародну федерацію журналістів - як свого часу зазначила Юлія Мостова, "дві шістки влучно відображають ту роль, яку журналістика відіграє в нашому суспільстві"), а призначити офіційні урочистості на день виходу з друку першого номера "Фактів" чи виходу в ефір першого випуску лапікуриних "Акцентів". І назвати це свято "Днем працівників засобів агітації і пропаганди". З салютом і парадом оновленим Хрещатиком. З виступами гуртів "Скрябін" та інших лауреатів "Таврійських Ігор" і урочистим вшануванням лауреатів Президентської премії "За досягнення в розбудові єврогромадянського суспільства".

Навряд чи таке свято життя протрималося б довго. Я бачив свічки, які до глибокої ночі горіли під меморіальною дошкою загиблих журналістів в день народження Георгія Гонгадзе. Я бачив квіти, які - неторкнуті! - червоніли під нею ввечері наступного дня. В мене немає сумніву, коли святкувати день журналіста - офіційно, чи неофіційно, чи навіть у підпіллі. Свого часу для мене відкриттям стало, що День студента святкується на честь розстріляних нацистами чеських студентів, які вийшли на вулицю захищати свободу своєї вітчизни. Тепер я їх розумію. До Дня Журналіста залишається трохи більше трьох місяців - 16 вересня, день зникнення (смерті?) Гії.

P.S. Сьогодні нас із колегами вітав товариш - інженер "Ленінської кузні", далекий від наших професійних проблем. На останок побажань він сказав: "Бажаю бути незалежними журналістами, але так, щоб вас не вбили".