Західна Україна: провінція чи єврорегіон?
Четвер, 20 червня 2002, 11:48
Недавні парламентські вибори в черговий раз актуалізували проблему "кількох Україн". З них найбільш міфологізованою продовжує залишатися Західна Україна.
Навіть сам термін "Західна Україна" не має чіткого визначення. Дуже часто так називають лише три галицькі області — Івано-Франківську, Львівську та Тернопільську. Більшість схиляється до того, що Західна Україна — це Галичина, Закарпаття, Буковина (Чернівецька область) і Волинь (Волинська та Рівненська області). В підручниках з економіки зустрічається термін "західноукраїнський економічний регіон", де до вищеназваних областей додають ще й Хмельницьку. Проте значні історичні та культурні відмінності останньої не дають підстав (крім чисто географічних) для включення її до складу Західної України.
Західна Україна: міфи історії
В далеких ХІ-ХІІІ століттях з визначеннями було простіше: була Русь Київська — і була Русь Галицька. Чому могутність Галицько-Волинської держави (володіння якої простягалися до Дунаю, і румунський Галац — лише найвідоміший символ цього), записують на рахунок Києва (особливо після 1991-го) — питання риторичне. Адже історія — це політика, спрямована у минуле. І де вже тут згадати, що обороною Києва від монголів керував призначений Данилом Галицьким посадник, а сам Данило отримав корону від Папи Римського. Як і про те, що саме галицько-волинські шляхтичі були "стовпами" Речі Посполитої, до складу якої століттями входила більша частина Західної України. Як і про репресії проти греко-католиків Волині, що мала нещастя після розділу Польщі опинитися в складі Російської імперії і стала однією з найзлиденніших її провінцій.
А бурхливий розвиток західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії — взагалі табу. Зате про "гніт Відня" — скільки завгодно. Особливо цікаво читати "київську версію" історії Західної України ХХ століття. Проголошення 1 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки ще згадується. Те, що ЗУНР об'єдналася з (а не увійшла до складу) УНР на правах автономної області — дуже рідко. А договір Пілсудського з Петлюрою, за яким до Польщі відходила не лише Галичина (тобто вищезгадану "злуку" було денонсовано), але й Волинь, взагалі розглядається як вдалий політичний хід.
Зате "батько Сталін" може спати спокійно: окупація в 1939-му Волині і Галичини, у 1940-му Північної Буковини, а у 1945-му Закарпаття — і понині залишаються "возз'єднанням". А мільйони західноукраїнців при цьому вбили і вислали, очевидно, щоб не заважли возз'єднанню. Але про це, як і про героїчну боротьбу української (а фактично, західноукраїнської) повстанської армії у Києві згадувати не люблять...
Міфи Західної України
Перелічити всі західноукраїнські міфи, звичайно, неможливо, тому зупинимося на двох визначальних. Перший і домінуючий — міф про "Велику Україну". Причому не в розумінні Наддніпрянщини, а цілком в стилі "великодержавних шовіністів": від Сяну до Дону (варіант: Кавказу). Цей міф — рушійна сила практично всього, що робили західноукраїнці протягом останніх півтора століть. "Просвіта" і Наукове товариство ім.Шевченка, "Січ" і Українські січові стрільці — все це створювалося не так для себе, як для експансії на схід України. І де вже тут признатися собі та іншим, що як сама ідея "Великої України" в її галицько-буковинському варіанті, так і більшість вищеназваних організацій розвивалися за сприяння, а то й прямої ініціативи австрійської влади. Дійсно, ніж імперію розвалювати, нехай краще "русини" готуються "визволяти братів-українців з московських кайдан"...
Другий міф, який логічно випливає з першого — про галицьке месіянство і Галичину як П'ємонт (тобто об'єднуючу силу) України. Обидва міфи неодноразово зазнавали поразки. Особливо безжалісно історія обійшлася з першим: то "брати-українці" не хотіли визволятися і виявлялися найзапеклішими прихильниками царизму, то вони ж були головними виконавцями сталінських репресій... А спроби реалізувати свою "обраність" вже в незалежній Україні обернулися кількома міністерськими портфелями (за десять років !) і практично нульовою (особливо в порівнянні з донецьким чи дніпропетровським кланами) впливовістю в столиці.
Міфи про Західну Україну
Цих міфів ще більше — адже не лише східна Україна, але й Росія, Польща, Румунія і т.д. мають свій "комплект". Розглянемо лише ті, які визначають "погляд з Києва" на Західну Україну.
Якщо спробувати сформулювати їх всіх одним словом — це буде слово "бандерівці". Тут усе: і "колаборанти", і "стріляли в спини наших батьків/дідів", і "ми їм принесли культуру", і "всі розмовляють українською, а за російську мову б'ють", і...
Розшифровувати можна довго. Проте прискіпливий погляд одразу побачить за цим міфом банальні спроби виправдати комплекси вини та меншовартості. Адже вулиці західноукраїнських міст пам'ятають не лише звірства "визволителів", але і їхніх жінок у нічних сорочках, вдягнутих замість суконь... Ще один міф, який стоїть трохи осторонь попереднього — "западенці" хочуть поділити Україну. В порівнянні з домінуючим міфом самої Західної України він виглядає просто маячнею. Але міфи на те й міфи, що не потребують жодних підтверджень — крім переконаності їхніх носіїв.
Трохи реальності в холодній воді
Насправді все простіше і складніше водночас. Причому реальність є невтішною в першу чергу для західноукраїнців. Найсильніше останні десять років вдарили по їхньому головному бастіону — традиційній культурі. Вулиці та кав'ярні обласних і багатьох районних центрів Західної України стали російськомовним, найпопулярніші ЗМІ та музика — теж "імпортовані" зі сходу.
Промисловість або зупинена/розвалена, або знаходиться під контролем російського (зрідка східноукраїнського) бізнесу. Штучно створена дотаційність більшості регіонів України особливо боляче вдарила по Україні Західній: адже тут немає гігантських гірничо-металургійних та хімічних комплексів, які можуть отримувати прибуток за рахунок краденого газу і різниці цін з Європою чи США.
Мільйони західноукраїнців нелегально працюють за кордоном. З іншого боку, за ці ж десять років виникли сприятливі умови для реальної європейської інтеграції Західної України. Адже відсутність важкої промисловості в цьому випадку є перевагою (Євросоюз — суспільство постіндустріальне та інформаційне), так само як і невеликі розміри території — легше вдосконалювати інфраструктуру, яка й зараз є більш розвинутою, ніж на сході України. Всі західноукраїнські області входять до складу різних єврорегіонів, створених спільно з країнами-сусідами, що через кілька років стануть членами ЄС (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія).
Єврорегіони "Карпатський" (найбільший в Європі), "Буг", "Верхній Прут" мали б стати, на думку Брюсселя, своєрідним стартовим майданчиком для повномасштабної співпрації України з Євросоюзом. І хоча через вперту протидію Києва зробити вдалося небагато, місцева влада всіляко сприяє співпраці в рамкає єврорегіонів. (А єдиний єврорегіон, створений за межами Західної України — Нижній Дунай — практично не працює саме через протидію одеських чиновників). Переважна більшість західноукраїнців не просто про-ринково і про-європейськи налаштовані — вони відчувають себе європейцями, для яких до Варшави і Будапешта значно ближче (і дешевше) доїхати, ніж до Києва. І тут столітні традиції перебування в складі європейських держав переплелися з сучасним досвідом вже згадуваних мільйонів заробітчан — адже вони в більшості своїй працюють в країнах центральної і західної Європи.
Міфи про майбутнє: вибір між двома "а"
Які ж перспективи подальшого розвитку Західної України? Їх можна описати двома словами: асиміляція або автономізація. Причому перший сценарій, як видно з попереднього розділу, вже реалізується повним ходом. Навіть такі події, як вбивство у Львові композитора Ігора Білозіра навесні 2000-го року, не можуть поки що його загальмувати. Якщо нищення західноукраїнської ідентичності відбуватиметься тими ж темпами, що й зараз (а фактично воно пришвидшується), то вже до 2010 року навіть Галичина мало чим відрізнятиметься від Дніпропетровщини.
В інших регіонах Західної України цей процес може завершитися ще раніше. Проте подібна загроза вперше за останні роки починає викликати своєрідну реакцію самозахисту західноукраїнців. І результати голосування в Західній Україні за блоки Ющенка і Тимошенко (де було всього по кілька знакових прізвищ), які навіюють спогади про 99,9% радянських часів, — лише один з проявів цього. Звичайно, поки що "партії регіонів" Західної України немає, але спроба провести референдум про особлививй (метрополійний) статус Львова мала б стати тривожним сигналом для Києва.
І якщо сьогодні загрози сепаратизму дійсно немає, то подальші призначення в регіон губернаторів, які не користуються підтримкою населення, передача Росії ключових підприємств, а особливо байдужість офіційного Києва до нової "залізної завіси", яка опускається на західних кордонах України (що позбавить західноукраїнців останньої можливості заробити) можуть зробити відцентрові настрої реальністю. Оптимальним вирішенням проблеми є не просто надання Західній Україні певної автономії, а надання цій автономії повноважень полігона і локомотива євроінтеграції всієї України.
З одного боку, це надасть можливість західноукраїнцям зберегти свої традиційні зв'язки з центральноєвропейськими сусідами і отримати допомогу від структур ЄС. З іншого, центр зможе "переключити" в безпечне для себе русло претензії західноукраїнців і отримати неоціненний досвід. Прецеденти в Європі є: подібним шляхом (регіонально) інтегрувалися в ЄС Іспанія і Португалія. Схоже, це починають розуміти в Києві: на міжнародному економічному форумі у Львові в жовтні 2001 року між сімома західноукраїнськими областями та Кабінетом Міністрів підписано угоду про координацію і пришвидшення євроінтеграційної діяльності. Залишається сподіватися, що заяви Президента Кучми в Сочі про вступ України в Євроазійський економічний союз не призведуть до повного згортання роботи західноукраїнських єврорегіонів.
Автор Олег Хавич - представник Західно-Українського братства
Навіть сам термін "Західна Україна" не має чіткого визначення. Дуже часто так називають лише три галицькі області — Івано-Франківську, Львівську та Тернопільську. Більшість схиляється до того, що Західна Україна — це Галичина, Закарпаття, Буковина (Чернівецька область) і Волинь (Волинська та Рівненська області). В підручниках з економіки зустрічається термін "західноукраїнський економічний регіон", де до вищеназваних областей додають ще й Хмельницьку. Проте значні історичні та культурні відмінності останньої не дають підстав (крім чисто географічних) для включення її до складу Західної України.
Західна Україна: міфи історії
В далеких ХІ-ХІІІ століттях з визначеннями було простіше: була Русь Київська — і була Русь Галицька. Чому могутність Галицько-Волинської держави (володіння якої простягалися до Дунаю, і румунський Галац — лише найвідоміший символ цього), записують на рахунок Києва (особливо після 1991-го) — питання риторичне. Адже історія — це політика, спрямована у минуле. І де вже тут згадати, що обороною Києва від монголів керував призначений Данилом Галицьким посадник, а сам Данило отримав корону від Папи Римського. Як і про те, що саме галицько-волинські шляхтичі були "стовпами" Речі Посполитої, до складу якої століттями входила більша частина Західної України. Як і про репресії проти греко-католиків Волині, що мала нещастя після розділу Польщі опинитися в складі Російської імперії і стала однією з найзлиденніших її провінцій.
А бурхливий розвиток західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії — взагалі табу. Зате про "гніт Відня" — скільки завгодно. Особливо цікаво читати "київську версію" історії Західної України ХХ століття. Проголошення 1 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки ще згадується. Те, що ЗУНР об'єдналася з (а не увійшла до складу) УНР на правах автономної області — дуже рідко. А договір Пілсудського з Петлюрою, за яким до Польщі відходила не лише Галичина (тобто вищезгадану "злуку" було денонсовано), але й Волинь, взагалі розглядається як вдалий політичний хід.
Зате "батько Сталін" може спати спокійно: окупація в 1939-му Волині і Галичини, у 1940-му Північної Буковини, а у 1945-му Закарпаття — і понині залишаються "возз'єднанням". А мільйони західноукраїнців при цьому вбили і вислали, очевидно, щоб не заважли возз'єднанню. Але про це, як і про героїчну боротьбу української (а фактично, західноукраїнської) повстанської армії у Києві згадувати не люблять...
Міфи Західної України
Перелічити всі західноукраїнські міфи, звичайно, неможливо, тому зупинимося на двох визначальних. Перший і домінуючий — міф про "Велику Україну". Причому не в розумінні Наддніпрянщини, а цілком в стилі "великодержавних шовіністів": від Сяну до Дону (варіант: Кавказу). Цей міф — рушійна сила практично всього, що робили західноукраїнці протягом останніх півтора століть. "Просвіта" і Наукове товариство ім.Шевченка, "Січ" і Українські січові стрільці — все це створювалося не так для себе, як для експансії на схід України. І де вже тут признатися собі та іншим, що як сама ідея "Великої України" в її галицько-буковинському варіанті, так і більшість вищеназваних організацій розвивалися за сприяння, а то й прямої ініціативи австрійської влади. Дійсно, ніж імперію розвалювати, нехай краще "русини" готуються "визволяти братів-українців з московських кайдан"...
Другий міф, який логічно випливає з першого — про галицьке месіянство і Галичину як П'ємонт (тобто об'єднуючу силу) України. Обидва міфи неодноразово зазнавали поразки. Особливо безжалісно історія обійшлася з першим: то "брати-українці" не хотіли визволятися і виявлялися найзапеклішими прихильниками царизму, то вони ж були головними виконавцями сталінських репресій... А спроби реалізувати свою "обраність" вже в незалежній Україні обернулися кількома міністерськими портфелями (за десять років !) і практично нульовою (особливо в порівнянні з донецьким чи дніпропетровським кланами) впливовістю в столиці.
Міфи про Західну Україну
Цих міфів ще більше — адже не лише східна Україна, але й Росія, Польща, Румунія і т.д. мають свій "комплект". Розглянемо лише ті, які визначають "погляд з Києва" на Західну Україну.
Якщо спробувати сформулювати їх всіх одним словом — це буде слово "бандерівці". Тут усе: і "колаборанти", і "стріляли в спини наших батьків/дідів", і "ми їм принесли культуру", і "всі розмовляють українською, а за російську мову б'ють", і...
Розшифровувати можна довго. Проте прискіпливий погляд одразу побачить за цим міфом банальні спроби виправдати комплекси вини та меншовартості. Адже вулиці західноукраїнських міст пам'ятають не лише звірства "визволителів", але і їхніх жінок у нічних сорочках, вдягнутих замість суконь... Ще один міф, який стоїть трохи осторонь попереднього — "западенці" хочуть поділити Україну. В порівнянні з домінуючим міфом самої Західної України він виглядає просто маячнею. Але міфи на те й міфи, що не потребують жодних підтверджень — крім переконаності їхніх носіїв.
Трохи реальності в холодній воді
Насправді все простіше і складніше водночас. Причому реальність є невтішною в першу чергу для західноукраїнців. Найсильніше останні десять років вдарили по їхньому головному бастіону — традиційній культурі. Вулиці та кав'ярні обласних і багатьох районних центрів Західної України стали російськомовним, найпопулярніші ЗМІ та музика — теж "імпортовані" зі сходу.
Промисловість або зупинена/розвалена, або знаходиться під контролем російського (зрідка східноукраїнського) бізнесу. Штучно створена дотаційність більшості регіонів України особливо боляче вдарила по Україні Західній: адже тут немає гігантських гірничо-металургійних та хімічних комплексів, які можуть отримувати прибуток за рахунок краденого газу і різниці цін з Європою чи США.
Мільйони західноукраїнців нелегально працюють за кордоном. З іншого боку, за ці ж десять років виникли сприятливі умови для реальної європейської інтеграції Західної України. Адже відсутність важкої промисловості в цьому випадку є перевагою (Євросоюз — суспільство постіндустріальне та інформаційне), так само як і невеликі розміри території — легше вдосконалювати інфраструктуру, яка й зараз є більш розвинутою, ніж на сході України. Всі західноукраїнські області входять до складу різних єврорегіонів, створених спільно з країнами-сусідами, що через кілька років стануть членами ЄС (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія).
Єврорегіони "Карпатський" (найбільший в Європі), "Буг", "Верхній Прут" мали б стати, на думку Брюсселя, своєрідним стартовим майданчиком для повномасштабної співпрації України з Євросоюзом. І хоча через вперту протидію Києва зробити вдалося небагато, місцева влада всіляко сприяє співпраці в рамкає єврорегіонів. (А єдиний єврорегіон, створений за межами Західної України — Нижній Дунай — практично не працює саме через протидію одеських чиновників). Переважна більшість західноукраїнців не просто про-ринково і про-європейськи налаштовані — вони відчувають себе європейцями, для яких до Варшави і Будапешта значно ближче (і дешевше) доїхати, ніж до Києва. І тут столітні традиції перебування в складі європейських держав переплелися з сучасним досвідом вже згадуваних мільйонів заробітчан — адже вони в більшості своїй працюють в країнах центральної і західної Європи.
Міфи про майбутнє: вибір між двома "а"
Які ж перспективи подальшого розвитку Західної України? Їх можна описати двома словами: асиміляція або автономізація. Причому перший сценарій, як видно з попереднього розділу, вже реалізується повним ходом. Навіть такі події, як вбивство у Львові композитора Ігора Білозіра навесні 2000-го року, не можуть поки що його загальмувати. Якщо нищення західноукраїнської ідентичності відбуватиметься тими ж темпами, що й зараз (а фактично воно пришвидшується), то вже до 2010 року навіть Галичина мало чим відрізнятиметься від Дніпропетровщини.
В інших регіонах Західної України цей процес може завершитися ще раніше. Проте подібна загроза вперше за останні роки починає викликати своєрідну реакцію самозахисту західноукраїнців. І результати голосування в Західній Україні за блоки Ющенка і Тимошенко (де було всього по кілька знакових прізвищ), які навіюють спогади про 99,9% радянських часів, — лише один з проявів цього. Звичайно, поки що "партії регіонів" Західної України немає, але спроба провести референдум про особлививй (метрополійний) статус Львова мала б стати тривожним сигналом для Києва.
І якщо сьогодні загрози сепаратизму дійсно немає, то подальші призначення в регіон губернаторів, які не користуються підтримкою населення, передача Росії ключових підприємств, а особливо байдужість офіційного Києва до нової "залізної завіси", яка опускається на західних кордонах України (що позбавить західноукраїнців останньої можливості заробити) можуть зробити відцентрові настрої реальністю. Оптимальним вирішенням проблеми є не просто надання Західній Україні певної автономії, а надання цій автономії повноважень полігона і локомотива євроінтеграції всієї України.
З одного боку, це надасть можливість західноукраїнцям зберегти свої традиційні зв'язки з центральноєвропейськими сусідами і отримати допомогу від структур ЄС. З іншого, центр зможе "переключити" в безпечне для себе русло претензії західноукраїнців і отримати неоціненний досвід. Прецеденти в Європі є: подібним шляхом (регіонально) інтегрувалися в ЄС Іспанія і Португалія. Схоже, це починають розуміти в Києві: на міжнародному економічному форумі у Львові в жовтні 2001 року між сімома західноукраїнськими областями та Кабінетом Міністрів підписано угоду про координацію і пришвидшення євроінтеграційної діяльності. Залишається сподіватися, що заяви Президента Кучми в Сочі про вступ України в Євроазійський економічний союз не призведуть до повного згортання роботи західноукраїнських єврорегіонів.
Автор Олег Хавич - представник Західно-Українського братства
