Росія, як і раніше, не поважає суверенітет України
П'ятниця, 17 травня 2002, 13:07
Після розпаду СРСР Росії знадобилося п'ять років, щоб підписати з Україною в 1997 році всебічний "Договір про дружбу та партнерство", а потім ще 2 роки, щоб обидві палати російського парламенту його ратифікували. Але й за три роки поведінка Росії в багатьох сферах демонструє, що, хоч кордони України вже не викликають у неї сумнівів, однак Москві, як і раніше, неймовірно складно визнати Україну рівною та суверенною державою.
У травні минулого року колишній російський прем'єр-міністр Віктор Чорномирдін був призначений послом в Україну і "спеціальним президентським посланцем", мета якого - розвиток російсько-української торгівлі та економічних відносин. Відтоді його дії викликають питання: чи не обіймає він ще і третю неофіційну посаду - посаду регіонального губернатора? Призначення Чорномирдіна мало укріпити російський вектор української "багатовекторної" політики як провідної в той самий час, коли Захід все сильніше розчаровувався в Україні.
Чорномирдін відкрито втручався у виборчу кампанію, що передувала виборам 31 березня, висловлюючись на користь пропрезидентських партій та допомагаючи роздмухати полум'я "антинаціоналістичної" істерії, спрямованої проти прозахідних політичних сил. Крім того, він облаяв держсекретаря українського МЗС Олександра Чалого, назвавши його "тупим" після того, як останній перерахував серед цілей України намір приєднатися до Евросоюзу, а не до альтернативної Евроазійської економічної співдружності.
Губернаторський стиль Чорномирдіна сформувався під впливом двох чинників, обидва з яких пов'язані з тим, як росіяни сприймають національну ідентичність.
По-перше, Росія завжди, починаючи з моменту створення СНД в 1991 році, розглядала його як вільну співдружність або конфедерацію, якою керує та яку веде Росія. З точки зору Росії, інші країни-члени СНД мають у своєму розпорядженні лише частковий суверенітет - як "близьке зарубіжжя", регіон, що вже не е є частиною СРСР, однак все ж не такий абсолютно суверенний, як країни "далекого зарубіжжя".
Чорномирдін та інші члени російської еліти вороже ставляться до мети зовнішньої політики України, оголошеної виборчим блоком "Наша Україна", - інтеграції в Європейський Союз та НАТО, оскільки такі кроки розглядаються ними як спроба остаточно порвати з Росією. Тому-ось Росія й заявляє про свою підтримку панслав'янської та прорадянської Комуністичної партії України та олігархічних центристських партій, які підтримують зовнішньополітичну стратегію "В Європу разом з Росією".
По-друге, Росії досі складно сприйняти Україну (і Білорусь) як окрему і незалежну державу. Російський міністр закордонних справ Ігор Іванов в лютому сказав "Російській газеті", що Україні та Росії визначено бути близькими "стратегічними партнерами" через "нашу спільну мовну, релігійну, культурну та історичну спадщину, нашу родинну ментальність…"
Рік тому російський президент Володимир Путін дав МЗС завдання захищати права російськомовних ("співвітчизників") в СНД і в жовтні минулого року організував у Москві перший конгрес "співвітчизників". Росія використовує свою заклопотаність щодо "співвітчизників" як нагоду для постійних скарг щодо можливих порушень їх прав у сфері освіти та ЗМІ України.
І хоч в Україні тільки ультраліві підтримують ідею про входження країни в Союз Росії та Білорусі, Росія все ще висловлює сподівання, що ситуація зміниться. В інтерв'ю, що з'явилося в газеті "Труд" у січні, Чорномирдіна спитали про те, чи можливий союз трьох східнослов'янських народів. Відповідь була прямою: "Коли українське суспільство дозріє до цього рівня, воно буде готове до такого кроку".
Згідно з даними березневого опитування, проведеного російським фондом "Общественное мнение", майже 50% громадян Росії хотіли б, щоб Росія та Україна об'єдналися. Ще 35% упевнені, що Україна та Росія повинні залишатися незалежними державами, однак необхідно прибрати прикордонні обмеження, між країнами не повинно бути віз та митного контролю.
Росія, урівнюючи демаркацію кордонів із зведенням "огорожі" між двома країнами, грунтується на розумінні кордонів, характерному для Радянського Союзу. З точки зору Росії, єдина відмінність між кордонами, які раніше проходили між республіками, що входили до складу СРСР, і теперішніми кордонами держав СНД, полягає в тому, що останні відображаються на карті. Росія згодна йти на це. Демаркація повинна мати місце - як це було в часи СРСР - тільки на "зовнішніх кордонах" СНД.
Чорномирдін, висловлювання котрого поторюють й інші російські чиновники, говорить, що "демаркація не підлягає сумніву", оскільки Захід вимагає її від України та Росії. У деякому розумінні, це дійсно так. Україна нічого не досягне, просто заявляючи про своє прагнення приєднатися до ЄС, спочатку на правах асоційованого, а потім і повноцінного члена, якщо не буде проведена демаркація 2000-кілометрового східного кордону з Росією (2600-кілометровий західний кордон був визначений ще за Радянського Союзу).
Але це не єдина причина, через яку Україна намагається демаркувати свої кордони, правда, поки без особливого успіху. Українська еліта завжди з готовністю захищала суверенітет своєї країни та її територіальну цілісність, і для неї кордони є символом суверенітету. Прийняття запропонованого Росією розділення кордонів СНД на делімітовані "внутрішні" та делімітовані-демарковані "зовнішні" буде означати визнання статусу "часткового суверенітету" України.
Завдяки прозорим кордонам з Росією щорічно в Україну проникає до 30 тисяч емігрантів. Безпека російсько-українського кордону не може бути забезпечена без демаркації, вважає секретар Ради національної безпеки і оборони України Євген Марчук. Але, як це властиво російським чиновникам, що вважають за краще висловлюватися від імені всього СНД, Чорномирдін заявляє, що рішення про те, що демаркація не буде здійснюватися, було прийнято при "двосторонній згоді".
Але це не так. Перший заступник держсекретаря МЗС України Володимир Єльченко заявив, що демаркація є невід'ємною частиною легалізації національних кордонів.
І ось, через три роки після ратифікації договору про кордони Росія так і не робить наступного логічного кроку - а саме, не не здійснює демаркацію кордонів. Делімітацію кордонів вже практично закінчено - неделімітованим залишається лише Азовське море, яке Росія хотіла б бачити як спільне озеро.
У статті, надрукованій в журналі "Nations and Nationalism", Віра Тольц відзначає зміни в російській пострадянської історіографії щодо України, які, передбачає вона, відображають відхід Росії від традиційного імперського патерналістського ставлення "старшого брата". У той же час, Тольц приходить до висновку, що знадобляться ще десятиріччя, аби перевизначити взаємовідношення Росії і України "на підставі повного прийняття Росією незалежної України як рівного партнера на міжнародній арені". Цей процес буде подібний тривалому примиренню Польщі та України, яке почалося після Другої світової війни і стало приносити свої плоди лише у 1980-х роках.
Д-р Тарас Кузьо є одним із редакторів книги "Українська зовнішня політика та політика безпеки" (Praeger, 2002), співробітник Центру Східноєвропейських та російських досліджень, Університет Торонто.
У травні минулого року колишній російський прем'єр-міністр Віктор Чорномирдін був призначений послом в Україну і "спеціальним президентським посланцем", мета якого - розвиток російсько-української торгівлі та економічних відносин. Відтоді його дії викликають питання: чи не обіймає він ще і третю неофіційну посаду - посаду регіонального губернатора? Призначення Чорномирдіна мало укріпити російський вектор української "багатовекторної" політики як провідної в той самий час, коли Захід все сильніше розчаровувався в Україні.
Чорномирдін відкрито втручався у виборчу кампанію, що передувала виборам 31 березня, висловлюючись на користь пропрезидентських партій та допомагаючи роздмухати полум'я "антинаціоналістичної" істерії, спрямованої проти прозахідних політичних сил. Крім того, він облаяв держсекретаря українського МЗС Олександра Чалого, назвавши його "тупим" після того, як останній перерахував серед цілей України намір приєднатися до Евросоюзу, а не до альтернативної Евроазійської економічної співдружності.
Губернаторський стиль Чорномирдіна сформувався під впливом двох чинників, обидва з яких пов'язані з тим, як росіяни сприймають національну ідентичність.
По-перше, Росія завжди, починаючи з моменту створення СНД в 1991 році, розглядала його як вільну співдружність або конфедерацію, якою керує та яку веде Росія. З точки зору Росії, інші країни-члени СНД мають у своєму розпорядженні лише частковий суверенітет - як "близьке зарубіжжя", регіон, що вже не е є частиною СРСР, однак все ж не такий абсолютно суверенний, як країни "далекого зарубіжжя".
Чорномирдін та інші члени російської еліти вороже ставляться до мети зовнішньої політики України, оголошеної виборчим блоком "Наша Україна", - інтеграції в Європейський Союз та НАТО, оскільки такі кроки розглядаються ними як спроба остаточно порвати з Росією. Тому-ось Росія й заявляє про свою підтримку панслав'янської та прорадянської Комуністичної партії України та олігархічних центристських партій, які підтримують зовнішньополітичну стратегію "В Європу разом з Росією".
По-друге, Росії досі складно сприйняти Україну (і Білорусь) як окрему і незалежну державу. Російський міністр закордонних справ Ігор Іванов в лютому сказав "Російській газеті", що Україні та Росії визначено бути близькими "стратегічними партнерами" через "нашу спільну мовну, релігійну, культурну та історичну спадщину, нашу родинну ментальність…"
Рік тому російський президент Володимир Путін дав МЗС завдання захищати права російськомовних ("співвітчизників") в СНД і в жовтні минулого року організував у Москві перший конгрес "співвітчизників". Росія використовує свою заклопотаність щодо "співвітчизників" як нагоду для постійних скарг щодо можливих порушень їх прав у сфері освіти та ЗМІ України.
І хоч в Україні тільки ультраліві підтримують ідею про входження країни в Союз Росії та Білорусі, Росія все ще висловлює сподівання, що ситуація зміниться. В інтерв'ю, що з'явилося в газеті "Труд" у січні, Чорномирдіна спитали про те, чи можливий союз трьох східнослов'янських народів. Відповідь була прямою: "Коли українське суспільство дозріє до цього рівня, воно буде готове до такого кроку".
Згідно з даними березневого опитування, проведеного російським фондом "Общественное мнение", майже 50% громадян Росії хотіли б, щоб Росія та Україна об'єдналися. Ще 35% упевнені, що Україна та Росія повинні залишатися незалежними державами, однак необхідно прибрати прикордонні обмеження, між країнами не повинно бути віз та митного контролю.
Росія, урівнюючи демаркацію кордонів із зведенням "огорожі" між двома країнами, грунтується на розумінні кордонів, характерному для Радянського Союзу. З точки зору Росії, єдина відмінність між кордонами, які раніше проходили між республіками, що входили до складу СРСР, і теперішніми кордонами держав СНД, полягає в тому, що останні відображаються на карті. Росія згодна йти на це. Демаркація повинна мати місце - як це було в часи СРСР - тільки на "зовнішніх кордонах" СНД.
Чорномирдін, висловлювання котрого поторюють й інші російські чиновники, говорить, що "демаркація не підлягає сумніву", оскільки Захід вимагає її від України та Росії. У деякому розумінні, це дійсно так. Україна нічого не досягне, просто заявляючи про своє прагнення приєднатися до ЄС, спочатку на правах асоційованого, а потім і повноцінного члена, якщо не буде проведена демаркація 2000-кілометрового східного кордону з Росією (2600-кілометровий західний кордон був визначений ще за Радянського Союзу).
Але це не єдина причина, через яку Україна намагається демаркувати свої кордони, правда, поки без особливого успіху. Українська еліта завжди з готовністю захищала суверенітет своєї країни та її територіальну цілісність, і для неї кордони є символом суверенітету. Прийняття запропонованого Росією розділення кордонів СНД на делімітовані "внутрішні" та делімітовані-демарковані "зовнішні" буде означати визнання статусу "часткового суверенітету" України.
Завдяки прозорим кордонам з Росією щорічно в Україну проникає до 30 тисяч емігрантів. Безпека російсько-українського кордону не може бути забезпечена без демаркації, вважає секретар Ради національної безпеки і оборони України Євген Марчук. Але, як це властиво російським чиновникам, що вважають за краще висловлюватися від імені всього СНД, Чорномирдін заявляє, що рішення про те, що демаркація не буде здійснюватися, було прийнято при "двосторонній згоді".
Але це не так. Перший заступник держсекретаря МЗС України Володимир Єльченко заявив, що демаркація є невід'ємною частиною легалізації національних кордонів.
І ось, через три роки після ратифікації договору про кордони Росія так і не робить наступного логічного кроку - а саме, не не здійснює демаркацію кордонів. Делімітацію кордонів вже практично закінчено - неделімітованим залишається лише Азовське море, яке Росія хотіла б бачити як спільне озеро.
У статті, надрукованій в журналі "Nations and Nationalism", Віра Тольц відзначає зміни в російській пострадянської історіографії щодо України, які, передбачає вона, відображають відхід Росії від традиційного імперського патерналістського ставлення "старшого брата". У той же час, Тольц приходить до висновку, що знадобляться ще десятиріччя, аби перевизначити взаємовідношення Росії і України "на підставі повного прийняття Росією незалежної України як рівного партнера на міжнародній арені". Цей процес буде подібний тривалому примиренню Польщі та України, яке почалося після Другої світової війни і стало приносити свої плоди лише у 1980-х роках.
Д-р Тарас Кузьо є одним із редакторів книги "Українська зовнішня політика та політика безпеки" (Praeger, 2002), співробітник Центру Східноєвропейських та російських досліджень, Університет Торонто.
