Як боротися з деградацією демократії в Україні
Вівторок, 30 квітня 2002, 15:57
Фінансові потоки, що вилилися на Україну протягом передвиборчої кампанії, начебто мають вщент знищити міф про злиденність нашої держави. Якщо одна партія дозволяє собі витратити суму з сімома нулями (в умовних одиницях звісно), аби провести до парламенту близько тридцяти осіб, то, здається, що Україна вже мала б давно залишити своє почесне місце в перших рядах країн Європи з найбіднішим населенням.
На жаль, цього не стається. Бо й мільйонні суми, витрачені на кампанію, не мають жодного відношення до норм законодавства. Відомості про них грунтуються лише на припущеннях експертів та на спостереженнях громадських моніторингових організацій. Центрвиборчком твердить, що офіційного ліміту в 470 тис. доларів ніхто не перебирав. Але чи не кожний виборець в будь-якому куточку України, відчув на собі дихання кампанії і, мабуть, знає, кому більше вірити в цій ситуації.
Втім, настирні звинувачування у перебільшенні офіційних фондів Жінок, Зелених, Озимих, що пролетіли повз Раду, та сумнівних переможців з СДПУ (О) зараз би були вже ознакою несмаку. Набагато важливішим питанням є те, які уроки можна винести з досвіду виборчих перегонів-2002 та що можна зробити для того, щоб на майбутніх виборах фінансування суб'єктів цього процесу було прозорішим.
Можливі відповіді на ці питання можна знайти у звіті щодо фінансування виборчих кампаній у Центральній та Східній Європі, підготовленому за сприяння Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) та Агентства Міжнародного розвитку США (USAIDS) Янісом Ікстенсом (Латвія), Даніелом Сміловим (Болгарія) та Марчіном Валєцькім (Польща) в квітні 2002 року.
Державні субсидії партіям як запорука демократії
Як відомо, в Україні фонди кандидатів в президенти та партій і блоків, що беруть участь у парламентських виборах, формуються за рахунок власних коштів, внесків громадян України та організацій, зареєстрованих в Україні. Заборонено долучатися до виборчого процесу в такій спосіб державним установам, іноземцям, комерційним структурам, що належать іноземцям або з іноземними інвестиціями тощо.
Україна належить до невеличкої купки східноєвропейських країн (разом з Молдовою та Латвією), які не забезпечують суб'єктам виборчого процесу пряме державне фінансування. Деякою мірою до цієї групи належать Росія та Болгарія, що покривають номінальні витрати політичних сил. За спостереженнями авторів звіту, саме в таких державах спостерігається цікаві закономірності.
Зокрема, в цих п'яти країнах найбільше комерційних фірм робили "незаконні пожертвування" політичним партіям - в середньому 34,4%, тоді як в інших країнах перехідної економіки ця цифра складає 20%. Крім того, ці ж країни мають більший індекс "закупівлі законодавчих голосів" (за даними Світового банку).
На думку авторів звіту, це свідчить про те, "що нестача державного фінансування пов'язана з можливістю корпорацій та багатих осіб "поглинати" політично-вирішальну потужність держав з перехідною економікою. <…> По суті, це є питанням автономії демократичних установ та браку демократичної визначеності. <…> Це процес деградації демократії та її перетворення в олігархічні форми уряду".
Автори звіту вважають, що в політиці України домінують "неформальні політичні довірені особи – фінансові групи та "олігархи". "Більшість українських політичних партій входить до структури "олігархії", щоб діяти як її засіб участі у державній політиці та лобіюванні. Ситуація, за якої політична влада є єдиним шляхом до благополуччя, завдала величезної шкоди країни".
Тому одна з основних рекомендацій авторів звіту – Україна має надавати значні державні субсидії політичним партіям. Це могло б сприяти їхній інституціоналізації, консолідації та стабілізації. Крім того, державне фінансування може підвищити прозорість політичного фінансування.
Міцний державний контроль за фінансуванням кампанії – вирок для опозиції
ЦВК має слідкувати за використанням виборчих фондів, звертаючись у разі сумнівів до Державної податкової адміністрації або банків, задіяних у фінансових операціях, що стосуються виборів. Але, як зазначив Марчін Валєцький, зрештою, цей момент може привести до зловживань та "вибіркового застосування сили".
Тому ще однією слабкістю виборчої фінансової системи України є відсутність незалежної структури, яка б слідкувала за дотриманням закону про вибори в частині, що стосується фінансування кампаній. Адже для України, як країни, де демократія тільки розвивається, міцний державний контроль "політичного фінансування та певні адміністративні обмеження можуть стримати опозицію".
Тут також варто згадати відверте ігнорування Михайлом Рябцем результатів моніторингу витрат на політичну рекламу, який здійснювала Коаліція "За чесні вибори", яке яскраво свідчить про бажання Центрвиборчкому відстежувати порушення у фінансуванні кампаній певних політичних сил.
Мізерна виборча сила грошей
Автори звіту констатують, що в Україні з врахуванням інституційної недосконалості політичного ринку та нерівного доступу до ЗМІ обмежується "виборча сила грошей". "Гроші не є достатньою умовою для належної політичної комунікації. Вони мають об'єднатися з "адміністративним капіталом", говориться в звіті.
Досить часто українські вибори характеризуються зловживанням владою та витратами державних коштів на користь певних кандидатів та політичних сил – це при тому, що державні чиновники та установи згідно з законом мають дотримуватися повної неупередженості. Рекомендації авторів звіту – розглядати усі достовірні повідомлення та за необхідності вживати термінових дисциплінарних заходів.
Гонка фінансових озброєнь
Нарікання викликає й надмірно низький ліміт на витрати, призначені для проведення кампанії. На думку авторів звіту, ситуація, яка склалася з опосередкованими через фонд "Основні цінності" астрономічними витратами СДПУ (О) виникла в результаті невизначеності в законі про вибори питання витрат третіх сторін при наявності нереалістичних (470 тис. доларів) фінансових обмежень. Відповідно, "партії спокушаються на створення великої кількості дрібних фіктивних організацій, через які можна було б спрямовувати витрати, що перевищують встановлений ліміт, на проведення виборчих кампаній".
Втім, на думку Майкла Пинто-Душчинського (Брунельський університет, Лондон), який консультував авторів звіту, єдиної відповіді на питання про доцільність фінансових обмежень передвиборчих фондів немає. Адже саме наявність лімітів, "м'яких обмежень", насправді може зупинити "гонку озброєнь" партій перед виборами (ніхто не тішить себе ілюзіями, що порушень не буде, проте не буде й величезних сум, з якими ніхто не зможе конкурувати). З іншого боку, невідомо, чи зможуть державні субсидії виключити з джерел фінансування "корупційні" внески.
На жаль, цього не стається. Бо й мільйонні суми, витрачені на кампанію, не мають жодного відношення до норм законодавства. Відомості про них грунтуються лише на припущеннях експертів та на спостереженнях громадських моніторингових організацій. Центрвиборчком твердить, що офіційного ліміту в 470 тис. доларів ніхто не перебирав. Але чи не кожний виборець в будь-якому куточку України, відчув на собі дихання кампанії і, мабуть, знає, кому більше вірити в цій ситуації.
Втім, настирні звинувачування у перебільшенні офіційних фондів Жінок, Зелених, Озимих, що пролетіли повз Раду, та сумнівних переможців з СДПУ (О) зараз би були вже ознакою несмаку. Набагато важливішим питанням є те, які уроки можна винести з досвіду виборчих перегонів-2002 та що можна зробити для того, щоб на майбутніх виборах фінансування суб'єктів цього процесу було прозорішим.
Можливі відповіді на ці питання можна знайти у звіті щодо фінансування виборчих кампаній у Центральній та Східній Європі, підготовленому за сприяння Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) та Агентства Міжнародного розвитку США (USAIDS) Янісом Ікстенсом (Латвія), Даніелом Сміловим (Болгарія) та Марчіном Валєцькім (Польща) в квітні 2002 року.
Державні субсидії партіям як запорука демократії
Як відомо, в Україні фонди кандидатів в президенти та партій і блоків, що беруть участь у парламентських виборах, формуються за рахунок власних коштів, внесків громадян України та організацій, зареєстрованих в Україні. Заборонено долучатися до виборчого процесу в такій спосіб державним установам, іноземцям, комерційним структурам, що належать іноземцям або з іноземними інвестиціями тощо.
Україна належить до невеличкої купки східноєвропейських країн (разом з Молдовою та Латвією), які не забезпечують суб'єктам виборчого процесу пряме державне фінансування. Деякою мірою до цієї групи належать Росія та Болгарія, що покривають номінальні витрати політичних сил. За спостереженнями авторів звіту, саме в таких державах спостерігається цікаві закономірності.
Зокрема, в цих п'яти країнах найбільше комерційних фірм робили "незаконні пожертвування" політичним партіям - в середньому 34,4%, тоді як в інших країнах перехідної економіки ця цифра складає 20%. Крім того, ці ж країни мають більший індекс "закупівлі законодавчих голосів" (за даними Світового банку).
На думку авторів звіту, це свідчить про те, "що нестача державного фінансування пов'язана з можливістю корпорацій та багатих осіб "поглинати" політично-вирішальну потужність держав з перехідною економікою. <…> По суті, це є питанням автономії демократичних установ та браку демократичної визначеності. <…> Це процес деградації демократії та її перетворення в олігархічні форми уряду".
Автори звіту вважають, що в політиці України домінують "неформальні політичні довірені особи – фінансові групи та "олігархи". "Більшість українських політичних партій входить до структури "олігархії", щоб діяти як її засіб участі у державній політиці та лобіюванні. Ситуація, за якої політична влада є єдиним шляхом до благополуччя, завдала величезної шкоди країни".
Тому одна з основних рекомендацій авторів звіту – Україна має надавати значні державні субсидії політичним партіям. Це могло б сприяти їхній інституціоналізації, консолідації та стабілізації. Крім того, державне фінансування може підвищити прозорість політичного фінансування.
Міцний державний контроль за фінансуванням кампанії – вирок для опозиції
ЦВК має слідкувати за використанням виборчих фондів, звертаючись у разі сумнівів до Державної податкової адміністрації або банків, задіяних у фінансових операціях, що стосуються виборів. Але, як зазначив Марчін Валєцький, зрештою, цей момент може привести до зловживань та "вибіркового застосування сили".
Тому ще однією слабкістю виборчої фінансової системи України є відсутність незалежної структури, яка б слідкувала за дотриманням закону про вибори в частині, що стосується фінансування кампаній. Адже для України, як країни, де демократія тільки розвивається, міцний державний контроль "політичного фінансування та певні адміністративні обмеження можуть стримати опозицію".
Тут також варто згадати відверте ігнорування Михайлом Рябцем результатів моніторингу витрат на політичну рекламу, який здійснювала Коаліція "За чесні вибори", яке яскраво свідчить про бажання Центрвиборчкому відстежувати порушення у фінансуванні кампаній певних політичних сил.
Мізерна виборча сила грошей
Автори звіту констатують, що в Україні з врахуванням інституційної недосконалості політичного ринку та нерівного доступу до ЗМІ обмежується "виборча сила грошей". "Гроші не є достатньою умовою для належної політичної комунікації. Вони мають об'єднатися з "адміністративним капіталом", говориться в звіті.
Досить часто українські вибори характеризуються зловживанням владою та витратами державних коштів на користь певних кандидатів та політичних сил – це при тому, що державні чиновники та установи згідно з законом мають дотримуватися повної неупередженості. Рекомендації авторів звіту – розглядати усі достовірні повідомлення та за необхідності вживати термінових дисциплінарних заходів.
Гонка фінансових озброєнь
Нарікання викликає й надмірно низький ліміт на витрати, призначені для проведення кампанії. На думку авторів звіту, ситуація, яка склалася з опосередкованими через фонд "Основні цінності" астрономічними витратами СДПУ (О) виникла в результаті невизначеності в законі про вибори питання витрат третіх сторін при наявності нереалістичних (470 тис. доларів) фінансових обмежень. Відповідно, "партії спокушаються на створення великої кількості дрібних фіктивних організацій, через які можна було б спрямовувати витрати, що перевищують встановлений ліміт, на проведення виборчих кампаній".
Втім, на думку Майкла Пинто-Душчинського (Брунельський університет, Лондон), який консультував авторів звіту, єдиної відповіді на питання про доцільність фінансових обмежень передвиборчих фондів немає. Адже саме наявність лімітів, "м'яких обмежень", насправді може зупинити "гонку озброєнь" партій перед виборами (ніхто не тішить себе ілюзіями, що порушень не буде, проте не буде й величезних сум, з якими ніхто не зможе конкурувати). З іншого боку, невідомо, чи зможуть державні субсидії виключити з джерел фінансування "корупційні" внески.
