Литвин про громадянське суспільство. Дідусь Кант перевертається в труні
П'ятниця, 25 січня 2002, 12:20
Дідусь Кант перевертається в труні: Володимир Литвин довів його теорію про річ в собі. Жив такий собі голова адміністрації президента, ні з ким не говорив, інтерв’ю майже нікому не давав, а тут взяв і видав від свого імені цілий науковий трактат про громадянське суспільство у київській газеті. Трактат цей, як ніщо інше довів, хто ж такий ця сіра конячка пан Литвин без всіляких там придворних російських іміджмейкерів, псевдопартійної пропаганди й підконтрольних медія. Das ding an sich, - просльозився дідусь Кант. Не треба, мовляв, нам тут спічрайтерів, самі прохвесори. Взяли і написали. А ми читаємо і плачемо. Читаємо і плачемо.
Свою статтю професор Володимир Литвин будує на запереченні ролі громадянського суспільства в економічному й політичному прогресі. Стаття і навряд чи привернула б увагу широкого загалу, якщо б її автором був звичайний собі професор Київського університету, а не голова президентської адміністрації, який має неабиякий вплив на потік думок українського президента. Саме тому важливо вказати на принципові помилки і ляпсуси, якими просякнуто статтю пана Литвина "Громадянське суспільство: міфи та реальність".
Беруся вказати професору Литвину на хибність його тверджень не тільки як випускник того самого безталанного історичного факультету Київського університету, який він теж закінчив з червоним дипломом, але і як випускник Університету Джонса Хопкінса, факультет соціології, якого пан Литвин у цій же статті вважає найкращим у США.
Спочатку про Гітлера і громадянське суспільство. Пан Литвин стверджує, що конкуренція різних громадських товариств Веймарської республіки привела до потреби у "сильній руці", до перемоги фашизму. Шкода, що пан Литвин на історичному факультеті не вчив західної економіки й не знає, що головною причиною падіння Веймарської республіки була світова економічна криза кінця 20-х років, яка привела до підриву світової кредитної системи.
Обвал Нью-йоркської біржі 1929 року спричинив масове банкрутство, і, відповідно, масове безробіття в усьому світі, включно з Америкою та Німеччиною. США вистояли завдяки існуванню міцних демократичних інституцій і мудрій політиці президента Рузвельта. Веймарська республіка потерпіла поразку, бо з точки зору демократії - це був велетень на глиняних ногах. Саме серед безробітної молоді Гітлер рекрутував своїх штурмовиків, обіцяючи працевлаштування для всіх німців після приходу до влади фашистів. І гурткове життя, про яке згадує Литвин, тут ні до чого.
Тепер про залежність між економічним добробутом і громадянським суспільством. Ідея громадянського суспільства не те, що не була витіснена промисловою революцію, як це стверджує пан Литвин, а, навпаки, почала набирати своїх сучасних форм саме наприкінці 19-го століття. А от "італійський марксистський теоретик Антоніо Грамши", на противагу твердженням пана Литвина, до сучасного трактування громадянського суспільства не має жодного відношення.
Сучасне трактування громадянського суспільства грунтується не на поглядах італійських комуністів, а на класичній західній економічній теорії. Фундаментом цієї теорії є твердження про обмеженість ресурсів. Усі ресурси є обмеженими, і різні члени суспільства мають різні погляди на те, як ці ресурси використовувати.
Громадянське суспільство – це не "інтернетівський перелік добровільних організацій", як стверджує пан Литвин, а механізм, форум, майдан, який дає можливість різним соціальним групам представити свою точку зору на те, як розподілити вироблений суспільством продукт. Соціальні групи висловлюють свою точку зору різним способом, в тому числі й через політичні партії, які пан Литвин чомусь протиставляє громадським об'єднанням.
Корея, на яку посилається професор Литвин, для свого економічного росту використовує саме західну економічну модель Адама Сміта, а не ленінське сміття, яке пан Литвин так часто конспектував у Червоному корпусі Київського університету. Проблема незахідних суспільств, у тому числі й України, полягає в тому, що вони дивляться на західну економічну теорію, як на великий супермаркет, де те, що подобається – можна купити, а те, що не подобається – залишити на полиці. А ось вам дзуськи: хочете кататися, пане Литвин, навчіться й санчата возити. Тут акція! Все продається в одному пакеті: як вам економічний добробут, то тут вам і свобода преси.
Громадянське суспільство є найрозвиненішим там, де навіть найменші з меншин мають право голосу і впливу на прийняття рішень. Закриваючи рота опозиції, влада відтісняє її у закуток політичного життя, маргіналізує й радикалізує опозицію. У суспільстві створюється диспропорція між тими, хто створює суспільний продукт, і тими, хто його споживає. Останніх в Україні називають олігархами. Саме ця диспропорція привела до заворушень у Кореї, а зовсім не до створення профспілок, як стверджує пан Литвин.
Голова президентської адміністрації має рацію, коли стверджує, що от, мовляв, економіка росла там-то і там-то без демократії. Шкода, що освічений пан Литвин не розуміє різницю між економічним зростанням і економічним розвитком, що звучить подібно, але означає трохи різні речі. Економічне зростання – це не що інше, як ріст ВВП. І цього можна досягти, примусивши, наприклад, всіх працювати 24 години на день безкоштовно. Стверджую, що перші два роки у Вас дійсно буде шалений ріст ВВП. Здається був такий прем’єр в Україні – Пустовойтенко, який практикував подібні речі з місцевими урядовцями.
Економічне зростання – це створення системи інституцій, які забезпечують доступ усіх верств населення до створення і, найголовніше, розподілу національного багатства. Що, в свою чергу, веде до довготривалого і стабільного економічного зростання. Перелік таких інституцій включає існування справді незалежної судової системи, незалежних ЗМІ, громадського контролю над каральними органами, вільних профспілок, приватної власності на землю та багато чого іншого. Єдине, чого цей список не включає, так це ніким не обрану президентську адміністрацію з її сірими, чорними й іншими кардиналами.
Тепер про відверті ляпсуси у статті освіченого пана професора. Він стверджує, мовою оригіналу: "Сильно преувеличено и представление об эффективности гражданских движений в других сферах – политической, организационной, интеллектуальной... Оба захода "Солидарности" (це про Польшу –Л.Ш) во власть были сопряжены с хозяйственным и моральным упадком."
Шкода, що професор Литвин не ознайомлений з основними віхами сучасної історії Польщі. Ось деякі факти. Лідера Польської "Солідарності" Леха Валенсу було обрано президентом Польщі в 1990 році. Його прихід до влади супроводжується першими вільними місцевими виборами, а наступного року – парламентськими. Формується перший некомуністичний уряд. Шкода, що голова української президентської адміністрації вважає такий розвиток подій "хозяйственным и моральним упадком".
Серед пріоритетів нового польського уряду – адміністративна реформа, зміна системи публічних фінансів, загальна демократизація країни. Впровадженням адміністративної реформи в життя керує Єржи Регульський – професор університету, громадський активіст, який почав працювати над темою місцевого самоврядування ще за часів військового стану в Польщі. Саме Єржі Регульські очолив групу, яка в складі Солідарності займалася розробкою адміністративної реформи. Саме Регульський стає першим міністром місцевого самоврядування в Польші. Очевидно, панові Литвину важко уявити, що існують країни, де міністрами стають громадські активісти, а не генерали та директори металургійних заводів.
Новий уряд Леха Валенси прийняв вісім законів, які вибудовали принципово нову систему місцевого самоврядування в Польщі, провели перші вільні місцеві вибори. Міста отримали землю у власність, почали купувати й продавати її, створивши тим самим ринок нерухомості. Міста зруйнували місцеві монополії, бо припинили фінансувати неприбуткові державні підприємства. І багато чого іншого позитивного відбулося за часів президентства Леха Валенси. Якщо ж хтось хоче що-небудь сказати про досягнення української адміністративної реформи, нехай поїдуть до Краснодону, чи то до Нікополя, або до Канева, де рівень зубожіння і безправності місцевої влади дійшов до краю.
І, нарешті, про дрібниці. Університет, який так любить премудрий пан Литвин називається не Джона Хопкінса, а Джонса Хопкінса. Наскільки я пам’ятаю, єдине чому нас добре вчили у Київському університеті, так це правильно цитувати прізвища. Слава богу, що дідусь Кант помер.
NB Про всі подробиці ефіру Тимошенко та Медведчука, про те, як Тимошенко агітувала офіцерів, а хлопці Ахметова - за "Єду", кого Ющенко веде на своєму імені до парламенту, а також списки фаворитів - про все це читайте у новому розділі "Української правди" ВИБОРИ 2002
Свою статтю професор Володимир Литвин будує на запереченні ролі громадянського суспільства в економічному й політичному прогресі. Стаття і навряд чи привернула б увагу широкого загалу, якщо б її автором був звичайний собі професор Київського університету, а не голова президентської адміністрації, який має неабиякий вплив на потік думок українського президента. Саме тому важливо вказати на принципові помилки і ляпсуси, якими просякнуто статтю пана Литвина "Громадянське суспільство: міфи та реальність".
Беруся вказати професору Литвину на хибність його тверджень не тільки як випускник того самого безталанного історичного факультету Київського університету, який він теж закінчив з червоним дипломом, але і як випускник Університету Джонса Хопкінса, факультет соціології, якого пан Литвин у цій же статті вважає найкращим у США.
Спочатку про Гітлера і громадянське суспільство. Пан Литвин стверджує, що конкуренція різних громадських товариств Веймарської республіки привела до потреби у "сильній руці", до перемоги фашизму. Шкода, що пан Литвин на історичному факультеті не вчив західної економіки й не знає, що головною причиною падіння Веймарської республіки була світова економічна криза кінця 20-х років, яка привела до підриву світової кредитної системи.
Обвал Нью-йоркської біржі 1929 року спричинив масове банкрутство, і, відповідно, масове безробіття в усьому світі, включно з Америкою та Німеччиною. США вистояли завдяки існуванню міцних демократичних інституцій і мудрій політиці президента Рузвельта. Веймарська республіка потерпіла поразку, бо з точки зору демократії - це був велетень на глиняних ногах. Саме серед безробітної молоді Гітлер рекрутував своїх штурмовиків, обіцяючи працевлаштування для всіх німців після приходу до влади фашистів. І гурткове життя, про яке згадує Литвин, тут ні до чого.
Тепер про залежність між економічним добробутом і громадянським суспільством. Ідея громадянського суспільства не те, що не була витіснена промисловою революцію, як це стверджує пан Литвин, а, навпаки, почала набирати своїх сучасних форм саме наприкінці 19-го століття. А от "італійський марксистський теоретик Антоніо Грамши", на противагу твердженням пана Литвина, до сучасного трактування громадянського суспільства не має жодного відношення.
Сучасне трактування громадянського суспільства грунтується не на поглядах італійських комуністів, а на класичній західній економічній теорії. Фундаментом цієї теорії є твердження про обмеженість ресурсів. Усі ресурси є обмеженими, і різні члени суспільства мають різні погляди на те, як ці ресурси використовувати.
Громадянське суспільство – це не "інтернетівський перелік добровільних організацій", як стверджує пан Литвин, а механізм, форум, майдан, який дає можливість різним соціальним групам представити свою точку зору на те, як розподілити вироблений суспільством продукт. Соціальні групи висловлюють свою точку зору різним способом, в тому числі й через політичні партії, які пан Литвин чомусь протиставляє громадським об'єднанням.
Корея, на яку посилається професор Литвин, для свого економічного росту використовує саме західну економічну модель Адама Сміта, а не ленінське сміття, яке пан Литвин так часто конспектував у Червоному корпусі Київського університету. Проблема незахідних суспільств, у тому числі й України, полягає в тому, що вони дивляться на західну економічну теорію, як на великий супермаркет, де те, що подобається – можна купити, а те, що не подобається – залишити на полиці. А ось вам дзуськи: хочете кататися, пане Литвин, навчіться й санчата возити. Тут акція! Все продається в одному пакеті: як вам економічний добробут, то тут вам і свобода преси.
Громадянське суспільство є найрозвиненішим там, де навіть найменші з меншин мають право голосу і впливу на прийняття рішень. Закриваючи рота опозиції, влада відтісняє її у закуток політичного життя, маргіналізує й радикалізує опозицію. У суспільстві створюється диспропорція між тими, хто створює суспільний продукт, і тими, хто його споживає. Останніх в Україні називають олігархами. Саме ця диспропорція привела до заворушень у Кореї, а зовсім не до створення профспілок, як стверджує пан Литвин.
Голова президентської адміністрації має рацію, коли стверджує, що от, мовляв, економіка росла там-то і там-то без демократії. Шкода, що освічений пан Литвин не розуміє різницю між економічним зростанням і економічним розвитком, що звучить подібно, але означає трохи різні речі. Економічне зростання – це не що інше, як ріст ВВП. І цього можна досягти, примусивши, наприклад, всіх працювати 24 години на день безкоштовно. Стверджую, що перші два роки у Вас дійсно буде шалений ріст ВВП. Здається був такий прем’єр в Україні – Пустовойтенко, який практикував подібні речі з місцевими урядовцями.
Економічне зростання – це створення системи інституцій, які забезпечують доступ усіх верств населення до створення і, найголовніше, розподілу національного багатства. Що, в свою чергу, веде до довготривалого і стабільного економічного зростання. Перелік таких інституцій включає існування справді незалежної судової системи, незалежних ЗМІ, громадського контролю над каральними органами, вільних профспілок, приватної власності на землю та багато чого іншого. Єдине, чого цей список не включає, так це ніким не обрану президентську адміністрацію з її сірими, чорними й іншими кардиналами.
Тепер про відверті ляпсуси у статті освіченого пана професора. Він стверджує, мовою оригіналу: "Сильно преувеличено и представление об эффективности гражданских движений в других сферах – политической, организационной, интеллектуальной... Оба захода "Солидарности" (це про Польшу –Л.Ш) во власть были сопряжены с хозяйственным и моральным упадком."
Шкода, що професор Литвин не ознайомлений з основними віхами сучасної історії Польщі. Ось деякі факти. Лідера Польської "Солідарності" Леха Валенсу було обрано президентом Польщі в 1990 році. Його прихід до влади супроводжується першими вільними місцевими виборами, а наступного року – парламентськими. Формується перший некомуністичний уряд. Шкода, що голова української президентської адміністрації вважає такий розвиток подій "хозяйственным и моральним упадком".
Серед пріоритетів нового польського уряду – адміністративна реформа, зміна системи публічних фінансів, загальна демократизація країни. Впровадженням адміністративної реформи в життя керує Єржи Регульський – професор університету, громадський активіст, який почав працювати над темою місцевого самоврядування ще за часів військового стану в Польщі. Саме Єржі Регульські очолив групу, яка в складі Солідарності займалася розробкою адміністративної реформи. Саме Регульський стає першим міністром місцевого самоврядування в Польші. Очевидно, панові Литвину важко уявити, що існують країни, де міністрами стають громадські активісти, а не генерали та директори металургійних заводів.
Новий уряд Леха Валенси прийняв вісім законів, які вибудовали принципово нову систему місцевого самоврядування в Польщі, провели перші вільні місцеві вибори. Міста отримали землю у власність, почали купувати й продавати її, створивши тим самим ринок нерухомості. Міста зруйнували місцеві монополії, бо припинили фінансувати неприбуткові державні підприємства. І багато чого іншого позитивного відбулося за часів президентства Леха Валенси. Якщо ж хтось хоче що-небудь сказати про досягнення української адміністративної реформи, нехай поїдуть до Краснодону, чи то до Нікополя, або до Канева, де рівень зубожіння і безправності місцевої влади дійшов до краю.
І, нарешті, про дрібниці. Університет, який так любить премудрий пан Литвин називається не Джона Хопкінса, а Джонса Хопкінса. Наскільки я пам’ятаю, єдине чому нас добре вчили у Київському університеті, так це правильно цитувати прізвища. Слава богу, що дідусь Кант помер.
NB Про всі подробиці ефіру Тимошенко та Медведчука, про те, як Тимошенко агітувала офіцерів, а хлопці Ахметова - за "Єду", кого Ющенко веде на своєму імені до парламенту, а також списки фаворитів - про все це читайте у новому розділі "Української правди" ВИБОРИ 2002
