Чому в Україні мовчать, коли в Німеччині про це вже не думають?
Вівторок, 22 січня 2002, 10:53
Дивно, що з одного приводу до сих пір не чути голосів тих політиків та юристів, які дбають про реальну демократизацію української держави. Дивно читати повідомлення про нібито порушення норм передвиборчої агітації, встановлених Законом України "Про вибори народних депутатів України", коли останню вбачають у безневинних логотипах партій та природних для вітчизняної школи журналістики аналітичних повідомленнях.
Воля законодавця – воля народу. Проте, як народу, так і законодавцю в нашій державі властиво помилятися, про що час від часу свідчать рішення Конституційного Суду України.
Дивно, що досі у політичному контексті ніхто не звернув увагу на статтю 34 Конституції України. Вона кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. З огляду на очевидні проблеми з вільною і незалежною діяльністю журналістів в Україні цілком зрозуміло, чому до цього часу питання реалізації права на свободу думки і слова тяжіють у бік ЗМІ. Проте, політичні партії також є тим кожним, хто має право вільно висловлюватися. Причому, під час передвиборчої кампанії чи поза нею, мабуть, все одно, оскільки у статті 36 Конституції України встановлено, що партії сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян. А над нею в Україні варто працювати безперервно.
До речі, очевидно, що основоположні права і свободи не можуть мати обмеження у часі. Не можуть, але український законодавець на це чомусь не зважає. Доречним зараз буде зауваження про те, що в законі про вибори заборонено не вираження партіями та їх об’єднаннями своїх позицій, а передвиборча агітація. Але це не заважає Центрвиборчкому і, наприклад, Комітетові виборців України вбачати повсюдно порушення, а журналістам та політикам страхатися називати речі своїми іменами, коли йдеться про політичні партії та передвиборні блоки.
Не запитуєте Ви себе, чому особа, належна до якогось блоку, не може під час виступу, скажімо, на радіо на цьому наголосити і обґрунтувати, чому ж саме з цим, а не з іншим об’єднанням вона йде на вибори? Усі розслаблюються лише на навколоз’їздових акціях.
Розмитість поняття "передвиборча агітація" призводить до того, що на очах у всіх порушуються права людини та основні свободи.
У вже згаданій статті 34 Конституції України вказані можливості щодо обмеження права на свободу думки і слова, проте жодна з них прямо не пов’язана із забороною політичним партіям себе рекламувати. А політична реклама, до речі, на Заході вважається важливим інструментом сучасної політичної комунікації. Кожен політик на Заході знає, що його політичне майбутнє залежить від "перфектної упаковки" та подання себе як "необхідного продукту". Обидві ці речі забезпечує політична реклама.
Щоб не бути голослівною і декларативною, зверну Вашу увагу на досвід, без сумніву, демократичної європейської держави – Федеративної Республіки Німеччина. Політичний плюралізм в цій країні – само собою зрозуміла річ. Не тільки в Основному Законі Німеччини, а й в Законі про політичні партії (в редакції 1994 року) вже у першому параграфі наголошується на тому, що партії є необхідною складовою вільного демократичного укладу.
Принцип рівності можливостей усіх партій, сформульований у § 5 цього ж закону, вже не викликає суперечностей з того приводу, повинні чи не повинні ЗМІ надавати можливість усім політичним силам, що ведуть передвиборчу боротьбу, репрезентувати себе. Якщо одна партія може регулярно світити своє обличчя на телебаченні, то й інші мають гарантоване право на той же обсяг телеефірного часу. Політичні дебати у ЗМІ також цілком природна річ – банально, але на них мас-медіа заробляють гроші.
Політичний плюралізм як один з основоположних принципів демократії в Німеччині не тільки гарантується державою, а й справді реалізується. Відповідно до Закону про політичні партії держава гарантує партіям часткове фінансування з метою реалізації ними своїх завдань.
Розмір цього фінансування залежить від результатів останніх (на час розподілу коштів) виборів до Європейського, федерального та земельних парламентів. Партії можуть розраховувати на отримання від держави близько 5 мільйонів марок за дійсно отримані голоси виборців. Причому, зовсім не треба долати "прохідний" відсотковий бар’єр. Достатньо, наприклад, отримати 0,5 % дійсних голосів на виборах у Бундестаг або 1 % на виборах у Ландтаг (парламент федеральної землі).
Одним словом, це компенсація за витрати партій, зокрема, під час передвиборчої кампанії. Так, у 1999 році правлячій Соціал-демократичній партії держава надала дотацій на 30,7 %, а наступниці НДРівських комуністів – Партії демократичного соціалізму – на 35,71 %.
Через цей механізм, до речі, досягається й інша мета: держава усуває небезпеку, закладену у надмірно великих сумах пожертв від "симпатиків" конкретної партії, що може мати наслідком вплив на її волевиявлення і діяльність.
Цілком зрозуміло, що вимагати від держави, яка жебракує, фінансування політичних партій, неетично. Але у держави, яка декларує європейські правові принципи, вимагати їх дотримання обґрунтовано і доцільно.
Воля законодавця – воля народу. Проте, як народу, так і законодавцю в нашій державі властиво помилятися, про що час від часу свідчать рішення Конституційного Суду України.
Дивно, що досі у політичному контексті ніхто не звернув увагу на статтю 34 Конституції України. Вона кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. З огляду на очевидні проблеми з вільною і незалежною діяльністю журналістів в Україні цілком зрозуміло, чому до цього часу питання реалізації права на свободу думки і слова тяжіють у бік ЗМІ. Проте, політичні партії також є тим кожним, хто має право вільно висловлюватися. Причому, під час передвиборчої кампанії чи поза нею, мабуть, все одно, оскільки у статті 36 Конституції України встановлено, що партії сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян. А над нею в Україні варто працювати безперервно.
До речі, очевидно, що основоположні права і свободи не можуть мати обмеження у часі. Не можуть, але український законодавець на це чомусь не зважає. Доречним зараз буде зауваження про те, що в законі про вибори заборонено не вираження партіями та їх об’єднаннями своїх позицій, а передвиборча агітація. Але це не заважає Центрвиборчкому і, наприклад, Комітетові виборців України вбачати повсюдно порушення, а журналістам та політикам страхатися називати речі своїми іменами, коли йдеться про політичні партії та передвиборні блоки.
Не запитуєте Ви себе, чому особа, належна до якогось блоку, не може під час виступу, скажімо, на радіо на цьому наголосити і обґрунтувати, чому ж саме з цим, а не з іншим об’єднанням вона йде на вибори? Усі розслаблюються лише на навколоз’їздових акціях.
Розмитість поняття "передвиборча агітація" призводить до того, що на очах у всіх порушуються права людини та основні свободи.
У вже згаданій статті 34 Конституції України вказані можливості щодо обмеження права на свободу думки і слова, проте жодна з них прямо не пов’язана із забороною політичним партіям себе рекламувати. А політична реклама, до речі, на Заході вважається важливим інструментом сучасної політичної комунікації. Кожен політик на Заході знає, що його політичне майбутнє залежить від "перфектної упаковки" та подання себе як "необхідного продукту". Обидві ці речі забезпечує політична реклама.
Щоб не бути голослівною і декларативною, зверну Вашу увагу на досвід, без сумніву, демократичної європейської держави – Федеративної Республіки Німеччина. Політичний плюралізм в цій країні – само собою зрозуміла річ. Не тільки в Основному Законі Німеччини, а й в Законі про політичні партії (в редакції 1994 року) вже у першому параграфі наголошується на тому, що партії є необхідною складовою вільного демократичного укладу.
Принцип рівності можливостей усіх партій, сформульований у § 5 цього ж закону, вже не викликає суперечностей з того приводу, повинні чи не повинні ЗМІ надавати можливість усім політичним силам, що ведуть передвиборчу боротьбу, репрезентувати себе. Якщо одна партія може регулярно світити своє обличчя на телебаченні, то й інші мають гарантоване право на той же обсяг телеефірного часу. Політичні дебати у ЗМІ також цілком природна річ – банально, але на них мас-медіа заробляють гроші.
Політичний плюралізм як один з основоположних принципів демократії в Німеччині не тільки гарантується державою, а й справді реалізується. Відповідно до Закону про політичні партії держава гарантує партіям часткове фінансування з метою реалізації ними своїх завдань.
Розмір цього фінансування залежить від результатів останніх (на час розподілу коштів) виборів до Європейського, федерального та земельних парламентів. Партії можуть розраховувати на отримання від держави близько 5 мільйонів марок за дійсно отримані голоси виборців. Причому, зовсім не треба долати "прохідний" відсотковий бар’єр. Достатньо, наприклад, отримати 0,5 % дійсних голосів на виборах у Бундестаг або 1 % на виборах у Ландтаг (парламент федеральної землі).
Одним словом, це компенсація за витрати партій, зокрема, під час передвиборчої кампанії. Так, у 1999 році правлячій Соціал-демократичній партії держава надала дотацій на 30,7 %, а наступниці НДРівських комуністів – Партії демократичного соціалізму – на 35,71 %.
Через цей механізм, до речі, досягається й інша мета: держава усуває небезпеку, закладену у надмірно великих сумах пожертв від "симпатиків" конкретної партії, що може мати наслідком вплив на її волевиявлення і діяльність.
Цілком зрозуміло, що вимагати від держави, яка жебракує, фінансування політичних партій, неетично. Але у держави, яка декларує європейські правові принципи, вимагати їх дотримання обґрунтовано і доцільно.
