Найноворічніша професія – Медведчук

Активізація передвиборчих зусиль протокандидатів, спрямованих на те, аби якомога глибше проникнути в мізки протоелекторату і застрягти там якомога надовше, індивіда, до такої атаки непідготовленого, просто вражає. Не знаю, як у мізки, але в серце – точно.

І хоча народ звик раз на чотири роки витягати з поштових скриньок привітання з Новим роком та 8-им березня, знаходити у дверях листівочки із загадковими віршиками й усміхненими образами доброзичливих дядечків (тіточок) та витримувати зливу раптових запевнень у коханні й великій у нього, народ, вірі, однак деколи в душі народній все ж виникає якесь тривожне почуття збентеження. Звиклих до усього громадян здивувати не можна вже нічим, а збентежити – хіба несподіваною та радикальною зміною поведінки. Чи то пак, іміджу.

Ні, ну погодьтеся, три роки бути непорушною скелею з колючими очима та різким голосом і раптом перетворитися на доброзичливого дідуся (пардон, Діда) Мороза, та ще й з трояндами замість подарунків – це занадто. Не всі розбираються в тонкощах ведення передвиборчих кампаній, тому після появи відеороликів, у яких екс-наполеон Медведчук раптово став добреньким (багатеньким він і так був) Буратіно, в масах можна почути вельми цікавенькі діалоги.

Епістолярну творчість головного соціал-демократа України (о) в народі влучно прозвали "листами на волю", а кількість версій стосовно адресатів вражає розмаїтістю. Якщо кіоскерка, у якої я щодня закуповую десь півкіла макулатури та близько трьох вартих уваги друкованих видань, переконана, що Медведчук пише гарній жінці соціал-демократці (це там, де "ти уже взрослая девочка..."), то сусід-математик із комуністичними нахилами щодня ловить мене біля ліфту, і, знущаючись, повідомляє, що "народ опять имеют, а он и уши развесил, поубивать бы их, сволочей..." і далі в тому ж дусі.

Для незвичних до манери висловлювань мого сусіда пояснюю, що "імєют" народ кляті олігархи, які цим і так постійно займаються, а тепер ще й побажання йому золотими перами, купленими на вкрадені у нього, народу, гроші, пишуть, та ще й здоров’я бажають, замість у тюрягу сісти з конфіскацією. Щодо "поубівать", то це стосується, здається, усіх, починаючи від олігархів і Кучмами завершуючи (з плавним переходом через націонал-демократів та інших).

А тітка моєї подруги розкрила нам очі одразу на всіх загадкових адресатів гарного соціал-демократичного чоловіка. "Ото там, де він дивується, що всі побажання його товариша збулися, так то він Кучмі пише, просить, щоб той терпіння йому побажав і обіцяє побачитися в новому році. Мабуть, давно до кабінету не кликали, в немилість попав. А "що побажати" – то Суркісам. Вони он і з сусідами не дружать (йдеться про "Шахтар", у тонкощах тітка не розбирається, проте про конфлікт чула) і благополуччя своїм життям вже явно заслужили".

Щодо дорослої дівчинки, то тітчина версія цілком збігається зі згаданою вище версією кіоскерки. Найцікавіші ж припущення можна почути у селі з вуст штатних пліткарок, проте тут їх наводити не варто за браком місця та природної цнотливості (моєї). Якщо пана Медведчука вони зацікавлять, можу надіслати листом.

Та хоч би як заінтригували і розвеселили народ короткометражки "Я вам пишу", все ж апофеоз (поки що, далі, очевидно, буде) настав недільного передноворічного вечора. Оскільки не всі, мабуть, мали нагоду насолодитися черговою програмою гарної жінки соціал-демократки "Моя професія", коротко переповім перипетії цього дійства. Про програму (з гучним підзаголовком “Ток-шоу Оксани Марченко”) загалом говорити не варто, бо, за влучним висловлюванням одного з українських телекритиків, там (на УТ-1) абсурд і дилетантизм досягнув таких висот, за якими знову починається геніальність. А геніальне краще не аналізувати.

Що ж стосується безпосередньо "новорічного" випуску, то він заслуговує на увагу лише кінцівкою. Цього разу пані соціал-демократка протягом усієї передачі шукала професію, яку можна було б назвати новорічною. У процесі бездарно поставлених і штучно зіграних епізодів пані Оксана вже майже дійшла висновку, що будь-яку професію можна назвати новорічною, але впевненості в цьому ще не мала. Тому поверталася до студії дещо засмученою.

І – це ж треба, який збіг! – по дорозі зустріла Діда Мороза, з яким уже застрягала в ліфті на початку передачі. Проте, на відміну від цього першого разу, чергова зустріч з дідусем її вельми здивувала, і, попри всю абсурдність свого запитання, прекрасна Оксана вичавила з себе здивоване: "Хто ви?".

Далі, як каже Тетяна Коробова, абзац. Якимось дивом красуня з Дідусем Морозом опинилися не біля ліфту, як раніше, а у засипаній сріблястою імітацією снігу студії, і всі наші глядацькі жарти щодо того, що під бородою ховається замаскований екс-віце-спікер парламенту, застрягли у горлі, коли добрий, лагідний і такий до болю знайомий (по все тих же рекламних роликах) голос розпочав довгу тираду про те, що...

Зрештою, процитувати цей черговий шедевр неможливо. Запам’ятати щось було складно з причин гучного реготу, який охопив усіх присутніх біля мого телевізора глядачів, а витягти диктофон я просто не встигла. До того ж, тирада була довга й вельми заковириста, щось на зразок "я той, хто прийшов подарувати тобі щастя (чи радість?), засипати тебе купою соціал-демократичних троянд (чи обіцянок?), зробити тебе личком своєї передвиборчої кампанії (чи дамою серця?)..."

Ні, ну, звісно, цитата зовсім не дослівна, тобто зовсім не цитата, але щось там у цьому сенсі було. А от фраза "стань моєю Снігуркою" наведена абсолютно дослівно. Просто регіт уже дещо в цьому місці стих і вдалося щось нормально розчути. Під час промови дідусь граційно крутнувся навколо своєї осі, борода зникла, і до рідного голосу додалося й рідне обличчя. Без троянд, звичайно, не обійшлося.

Навіть більше – після завершення Медведчукової промови глядача хвилин сім випробовували піснею у виконанні головної української соціал-демократичної красуні (вона ще й співає! ЯК – це вже інше питання). Рефреном у пісні лунали слова "тільки я і ти" і ще щось там знову йшлося про троянди. Протягом цього випробування для ніжних вух слухача, теж, щоправда, призвичаєних уже до всього, під різними кутами нам демонстрували по вуха заплутану в тенетах кохання пару, яка щиро намагалася дивитися в очі одне одному закохано й ніжно, проте вдавалося це їм, щиро кажучи, не дуже.

Я не в тому сенсі, що вони не закохані – Боже збав! – але якщо Оксані демонструвати закоханість на екрані не проблема, то для Медведчука прояви почуттів на людях були очевидною мукою, тому посмішка виглядала просто вичавленою. І трохи навіть на оскал схоже. Тим, хто бачив Медведчука хоча б усміхненим (насправді, а не для картинки), стало його навіть шкода. Це ж треба, так мучиться людина заради народу! А народ – він же невдячний.

Не тільки осміяв, ще й познущався. Ну не личить Віктору Володимировичу дідморозівський костюм, не в його це стилі! Було, принаймні. Бо тепер уже й не поймеш, який у нього стиль, і чи є він взагалі. Мабуть, це все вони винні, пі-арщики кляті. З ними теж не поймеш. І не слухатися погано, бо, керуючись власним смаком, ще пролетиш, як Суркіс повз мерське крісло, але й слухатися не завжди корисно. Ще змусять наступити на горло власній пісні, і вийде як завжди. Тобто і той, хто тебе любив, відвернеться, і новий ніхто не полюбить. Та й взагалі, вони ж, спеціалісти так звані, і засланими бувають...

Можливо, звісно, це все гарна жінка вигадала. Там в титрах так і було написано "ідея Оксани Марченко". Набридло їй в тіні бути, і календарів щось давно не випускали. А так усі побачили, що вона не лише обличчя партії, а й "свет очей" її провідника. Розсекретили народу особисте життя! Результат же навряд чи виправдає сподівання. Не знаю, чи став Медведчук людиною, але посміховищем він став – то вже напевне.


P.S. У Агнії Барто є віршик з гарною мораллю в кінці "... но следуя за модой, себя не изуродуй". У даному випадку це щось на зразок: добрих політтехнологів слухай, але усякому маразмові є межа"!