НАША МЕТА – 3002
П'ятниця, 16 листопада 2001, 13:45
Саме так можна характеризувати, перефразувавши невдалу спробу римування когось із Суркісів, вчорашню "футбольну феєрію". Коли Національна Збірна по футболу з тріском провалила виїздний матч плей-офф проти збірної Німеччини.
А це значить, що ще одне світове (європейське) дійство футболу пройде без нас; це значить, що вся праця, кров та піт, які вклали тренери та футболісти всієї України в те, щоби потрапити до Кореї та Японії в 2002, перепрошую, "під хвіст собаці"; і ще це значить, що мільйони і мільйони людей в Україні та поза її межами втратили можливість повболівати за "наших", зірвати голос, доїсти ще пакунок валідолу, спорожнити ще ящик "Оболоні", і, врешті-решт, хоча би на трохи відчути себе нацією.
То в чому ж причина поразок Збірної? І що робити?
Версія фатального "не щастить" відпадає після того як згадаємо хронічні програші у відбірковому циклі Євро-2000, світової першості 98, 2001...гру Динамо останнім часом, коли "флагман українського футболу" вилетів з Ліги Чемпіонів, до цього додайте ще і гидку гру в чемпіонаті України... (автор навмисно згадує про Динамо, адже кістяк Збірної як не крути – динамівський). І стає зрозумілим, що застосовувати "не щастить" на прес-конференціях тренерам та керівникам збірної та Динамо не буде доброю ідеєю.
Звичайно, упереджене судівство – добра "відмазка". Всі ще дуже добре пам'ятають, скажімо, гру з Хорватією, коли суддя буквально зарізав команду, не давши пройти до групового турніру світової першості. Але ж то до цієї гри можна було і не доводити справи, нормально зігравши у відбірковому циклі. Та і навряд чи хтось буде жалітися на погане судівство 14 листопада цього року, чи то теперішню Лігу Чемпіонів, особливо після такого наполегливого клопотання керівників українського футболу про fair-play, та незаангажоване суддівство.
Проблема фінансування? Це питання викликає серйозні сумніви після того, як згадаєш фінансові можливості однієї партії ( та що об'єднана), до якої свого часу так дружно влився весь колектив Динамо. Та і щось не дуже віриться що Суркіс, як добрий бізнесмен, маючи бажання робити гроші на футболі, не знає, що не вклавши – не заробиш. То ж база в Кончі-Заспі, про яку "тільки мріють манчестери та ювентуси", м'яко кажучяи непогані заробітки тренерів та футболістів щось не дуже переконливо свідчать, що Динамо і Національна Збірна( яка, до речі, завжди проводить свої тренувальні збори саме на динамівській базі) цієї проблеми, фактично, немає.
Вісутність підтримки, чи то протидія з боку влади? Згадаймо лише, як серйозно сприймалася СДПУ-шна ідея про уроки футболу в школі. І, до речі, чи не футбол було оголошено в нас національним видом спорту?
То в чому ж тоді причина того стану стагнації в українському футболі, чому на фоні всіх можливостей, що були створені останнім часом, ми продовжуємо опускатися в усіх можливих футбольних рейтингах?
Згадаймо золоті часи Динамо (читай: українського футболу) шестидесяті – восьмидесяті роки, коли з командою працювали Маслов, Севідов, Базилевич, Фоменко, Сабо, ну і звичайно ж шановний Валерій Васильович Лобановський. Між іншим, за всю історію клубу це - єдиний тренер, який працював тут вдруге, не говорячи про те, що з 97-го він очолює команду втретє (!). Не будемо вдаватися в подробиці досягнень Лобановського на тренерській ниві (про перші місця Чемпіонату СРСР, про Кубки тієї ж країни, про Кубок кубків, Суперкубки УЄФА написано не одну книгу), спробуємо сконцентруватися на методах, за допомогою яких стали можливими ці досягнення.
Справа в тому,що споживацька доба Радянського Союзу нав'язувала свої правила гри. Політику щодо футболу аж ніяк не можна назвати "на майбутнє". Хотіли все і зараз. Про наслідки ніхто ніколи не думав. Про що це я? А ось про що.
Зараз, як і тоді, навряд чи хтось стане сперечатися, що окрім одного – двох вітчизняних клубів скласти конкуренцію на міжнародному рівні інші команди навряд чи зможуть. Просто досить важко уявити, скажімо, рідненьку Поліграфтехніку, яка "мочить" той же Мілан (хоча становище в турнірній таблиці не дуже різниться). І доводити банальність того, що рівень національної першості України на декілька порядків нижчий від німецького, чи італійського, чи то англійського чемпіонатів – немає потреби. Те ж саме стосується і колишнього чемпіонату СРСР.
Щоби не вдаряти обличчям в грязюку, граючи за кордоном, в адміністративному порядку( безкоштовно) збирали "вершки" з усього УРСР-івського футболу в одну команду. Виникає невинне питання: "І що в цьому поганого?" А поганим було те, що ті "вершки" проходили апробацію тренерами Динамо та акліматизацію до "парникової" лобановської команди.Ця акліматизація іноді проходила кілька сезонів. Згадаймо історію з Хацкевичем чи Белькевичем, котрі аж зовсім не відразу потрапили до основного складу, а провели досить часу, "гріючи лавку" запасних. Іноді футболістів відкривали, і ті ставали зірками (Блохін як приклад), але переважна більшість після кількох років запасу відправлялася в клуби, з яких ті були взяті.
І звичайно ж їхня форма після такого плідного перебування на лавці в "команді молодості нашої" вже була далеко не тою, що до Києва. І про те, що динамівському запасу ( що іноді доходив до СОТНІ) заздрила вся футбольна Європа (не те що СРСР), то й згадувати сором. До речі, а чому це ми досі ставимо знак рівності між Динамо і Збірною, га? Часом не тому, що створювались ці команди майже ідентичним робом.
Ось так і зникали потенційні зірки з "безхмарного футбольного неба Української Радянської Соціалістичної Республіки". І хто ж доклався до того ? Тренери Динамо. А згадавши, скільки років пан Лобановський провів в Динамо, можемо з певністю сказати, що саме він, за підтримки лідерів республіки (Щербицького, зокрема) найбільше "прискорив" розвиток українського футболу.
Навмисно хочу оминути тему "геній Лобановського"; бо хто тепер про нього згадує? Та і якби не було такої короткозорої підтримки з боку партії пролетарів, то можливо цьому генію суджено було загубитися десь в Дніпропетровську чи Одесі, де той тренував місцевий Чорноморськ. Можливо, для семидесятих та тактика і була новою, можливо, та універсальність гравців, до якої так прагне метр, і була винаходом. Проте, не зараз. Зараз це банально у Європі.
ХАЛЯВА СКІНЧИЛАСЬ
Так ось, після відрядження до Об'єднаних Арабських Еміратів та Кувейту, де Лобановський провів цілих 6 років, він повертається на Україну, де потяг до свободи, демократії та ринкової економіки змінив багато речей, в тому числі і політику щодо футболу. Не так вже й просто тепер Суркісу, чи Кучмі, а чи то самому Блаттеру забрати, скажімо, із Шахтаря Зубова, не заплативши при цьому ні копійки ні тренерам, ані власникам клубу. От і купує Динамо гравців з Нігерії, Грузії чи Югославії за копійки, в надії "розкрутити і продати" (що, напевно, поступово стає девізом СДПУ(о)).
А старий радянський склад з роками все слабшає і слабшає. Відповідно, і грати в чемпіонаті України стає важче і важче. Ось минулого сезону трохи Шахтарю перше місце не віддали. Спасибі суддям...
Березень 2000 року. Лобановський Валерій Васильович стає головним тренером Збірної України. Ось вам і можливість старих адмінметодів, ось вам і фінансова підтримка, ось вам і гравці, яких давно знають та бояться в усій футбольній Європі. Але вже вкотре провал. То в чому ж річ?
Парадокс, але Лобановський "напоровся на те, за що боровся". Так довго практикуючи, можливо цілком ненавмисно, послаблення українського футболу, він зараз має результати тієї споживчої політики. До цього додайте економічну кризу в Україні в дев'яностих, і хочеш – не хочеш, а фінансування футбольного майбутнього країни ( як і спорту загалом ) іноді відходило чи не на останнє місце.
Та ще і бажання гравців будь-якою ціною попасти за кордон, якого за радянських часів не було. Не вміння налаштувати футболістів на гру, що ми бачили в грі проти Німеччини, коли вся команда була в шоці від того, що їм забивають. Ніби: "Нам казали, вони цього робити не вміють. Так не чесно! Наша черга забивати! Віддайте м'яча!" Повна відсутність командного духу.Згадайте, як поводилися з Шовковським після його горезвісної помилки, коли тому забили з середини поля. Та й здоров'я вже не те. Скільки разі вже доводилося керувати командою по мобільному телефону?..
Маємо надію, що успішні менеджери та бізнесмени, котрі зараз окупували Федерацію Футболу України, колись все ж-таки перестануть ідеалізувати, бо це іноді заважає об'єктивно мислити...і робити гроші...
А це значить, що ще одне світове (європейське) дійство футболу пройде без нас; це значить, що вся праця, кров та піт, які вклали тренери та футболісти всієї України в те, щоби потрапити до Кореї та Японії в 2002, перепрошую, "під хвіст собаці"; і ще це значить, що мільйони і мільйони людей в Україні та поза її межами втратили можливість повболівати за "наших", зірвати голос, доїсти ще пакунок валідолу, спорожнити ще ящик "Оболоні", і, врешті-решт, хоча би на трохи відчути себе нацією.
То в чому ж причина поразок Збірної? І що робити?
Версія фатального "не щастить" відпадає після того як згадаємо хронічні програші у відбірковому циклі Євро-2000, світової першості 98, 2001...гру Динамо останнім часом, коли "флагман українського футболу" вилетів з Ліги Чемпіонів, до цього додайте ще і гидку гру в чемпіонаті України... (автор навмисно згадує про Динамо, адже кістяк Збірної як не крути – динамівський). І стає зрозумілим, що застосовувати "не щастить" на прес-конференціях тренерам та керівникам збірної та Динамо не буде доброю ідеєю.
Звичайно, упереджене судівство – добра "відмазка". Всі ще дуже добре пам'ятають, скажімо, гру з Хорватією, коли суддя буквально зарізав команду, не давши пройти до групового турніру світової першості. Але ж то до цієї гри можна було і не доводити справи, нормально зігравши у відбірковому циклі. Та і навряд чи хтось буде жалітися на погане судівство 14 листопада цього року, чи то теперішню Лігу Чемпіонів, особливо після такого наполегливого клопотання керівників українського футболу про fair-play, та незаангажоване суддівство.
Проблема фінансування? Це питання викликає серйозні сумніви після того, як згадаєш фінансові можливості однієї партії ( та що об'єднана), до якої свого часу так дружно влився весь колектив Динамо. Та і щось не дуже віриться що Суркіс, як добрий бізнесмен, маючи бажання робити гроші на футболі, не знає, що не вклавши – не заробиш. То ж база в Кончі-Заспі, про яку "тільки мріють манчестери та ювентуси", м'яко кажучяи непогані заробітки тренерів та футболістів щось не дуже переконливо свідчать, що Динамо і Національна Збірна( яка, до речі, завжди проводить свої тренувальні збори саме на динамівській базі) цієї проблеми, фактично, немає.
Вісутність підтримки, чи то протидія з боку влади? Згадаймо лише, як серйозно сприймалася СДПУ-шна ідея про уроки футболу в школі. І, до речі, чи не футбол було оголошено в нас національним видом спорту?
То в чому ж тоді причина того стану стагнації в українському футболі, чому на фоні всіх можливостей, що були створені останнім часом, ми продовжуємо опускатися в усіх можливих футбольних рейтингах?
Згадаймо золоті часи Динамо (читай: українського футболу) шестидесяті – восьмидесяті роки, коли з командою працювали Маслов, Севідов, Базилевич, Фоменко, Сабо, ну і звичайно ж шановний Валерій Васильович Лобановський. Між іншим, за всю історію клубу це - єдиний тренер, який працював тут вдруге, не говорячи про те, що з 97-го він очолює команду втретє (!). Не будемо вдаватися в подробиці досягнень Лобановського на тренерській ниві (про перші місця Чемпіонату СРСР, про Кубки тієї ж країни, про Кубок кубків, Суперкубки УЄФА написано не одну книгу), спробуємо сконцентруватися на методах, за допомогою яких стали можливими ці досягнення.
Справа в тому,що споживацька доба Радянського Союзу нав'язувала свої правила гри. Політику щодо футболу аж ніяк не можна назвати "на майбутнє". Хотіли все і зараз. Про наслідки ніхто ніколи не думав. Про що це я? А ось про що.
Зараз, як і тоді, навряд чи хтось стане сперечатися, що окрім одного – двох вітчизняних клубів скласти конкуренцію на міжнародному рівні інші команди навряд чи зможуть. Просто досить важко уявити, скажімо, рідненьку Поліграфтехніку, яка "мочить" той же Мілан (хоча становище в турнірній таблиці не дуже різниться). І доводити банальність того, що рівень національної першості України на декілька порядків нижчий від німецького, чи італійського, чи то англійського чемпіонатів – немає потреби. Те ж саме стосується і колишнього чемпіонату СРСР.
Щоби не вдаряти обличчям в грязюку, граючи за кордоном, в адміністративному порядку( безкоштовно) збирали "вершки" з усього УРСР-івського футболу в одну команду. Виникає невинне питання: "І що в цьому поганого?" А поганим було те, що ті "вершки" проходили апробацію тренерами Динамо та акліматизацію до "парникової" лобановської команди.Ця акліматизація іноді проходила кілька сезонів. Згадаймо історію з Хацкевичем чи Белькевичем, котрі аж зовсім не відразу потрапили до основного складу, а провели досить часу, "гріючи лавку" запасних. Іноді футболістів відкривали, і ті ставали зірками (Блохін як приклад), але переважна більшість після кількох років запасу відправлялася в клуби, з яких ті були взяті.
І звичайно ж їхня форма після такого плідного перебування на лавці в "команді молодості нашої" вже була далеко не тою, що до Києва. І про те, що динамівському запасу ( що іноді доходив до СОТНІ) заздрила вся футбольна Європа (не те що СРСР), то й згадувати сором. До речі, а чому це ми досі ставимо знак рівності між Динамо і Збірною, га? Часом не тому, що створювались ці команди майже ідентичним робом.
Ось так і зникали потенційні зірки з "безхмарного футбольного неба Української Радянської Соціалістичної Республіки". І хто ж доклався до того ? Тренери Динамо. А згадавши, скільки років пан Лобановський провів в Динамо, можемо з певністю сказати, що саме він, за підтримки лідерів республіки (Щербицького, зокрема) найбільше "прискорив" розвиток українського футболу.
Навмисно хочу оминути тему "геній Лобановського"; бо хто тепер про нього згадує? Та і якби не було такої короткозорої підтримки з боку партії пролетарів, то можливо цьому генію суджено було загубитися десь в Дніпропетровську чи Одесі, де той тренував місцевий Чорноморськ. Можливо, для семидесятих та тактика і була новою, можливо, та універсальність гравців, до якої так прагне метр, і була винаходом. Проте, не зараз. Зараз це банально у Європі.
ХАЛЯВА СКІНЧИЛАСЬ
Так ось, після відрядження до Об'єднаних Арабських Еміратів та Кувейту, де Лобановський провів цілих 6 років, він повертається на Україну, де потяг до свободи, демократії та ринкової економіки змінив багато речей, в тому числі і політику щодо футболу. Не так вже й просто тепер Суркісу, чи Кучмі, а чи то самому Блаттеру забрати, скажімо, із Шахтаря Зубова, не заплативши при цьому ні копійки ні тренерам, ані власникам клубу. От і купує Динамо гравців з Нігерії, Грузії чи Югославії за копійки, в надії "розкрутити і продати" (що, напевно, поступово стає девізом СДПУ(о)).
А старий радянський склад з роками все слабшає і слабшає. Відповідно, і грати в чемпіонаті України стає важче і важче. Ось минулого сезону трохи Шахтарю перше місце не віддали. Спасибі суддям...
Березень 2000 року. Лобановський Валерій Васильович стає головним тренером Збірної України. Ось вам і можливість старих адмінметодів, ось вам і фінансова підтримка, ось вам і гравці, яких давно знають та бояться в усій футбольній Європі. Але вже вкотре провал. То в чому ж річ?
Парадокс, але Лобановський "напоровся на те, за що боровся". Так довго практикуючи, можливо цілком ненавмисно, послаблення українського футболу, він зараз має результати тієї споживчої політики. До цього додайте економічну кризу в Україні в дев'яностих, і хочеш – не хочеш, а фінансування футбольного майбутнього країни ( як і спорту загалом ) іноді відходило чи не на останнє місце.
Та ще і бажання гравців будь-якою ціною попасти за кордон, якого за радянських часів не було. Не вміння налаштувати футболістів на гру, що ми бачили в грі проти Німеччини, коли вся команда була в шоці від того, що їм забивають. Ніби: "Нам казали, вони цього робити не вміють. Так не чесно! Наша черга забивати! Віддайте м'яча!" Повна відсутність командного духу.Згадайте, як поводилися з Шовковським після його горезвісної помилки, коли тому забили з середини поля. Та й здоров'я вже не те. Скільки разі вже доводилося керувати командою по мобільному телефону?..
Маємо надію, що успішні менеджери та бізнесмени, котрі зараз окупували Федерацію Футболу України, колись все ж-таки перестануть ідеалізувати, бо це іноді заважає об'єктивно мислити...і робити гроші...