Країна з носом
Середа, 17 жовтня 2001, 11:00
Ще раз про правду й брехню, відповідальність і безкарність
Нове наступання на старі граблі
Країна прожила ще півроку. За шість місяців після кінця квітня, після відставки уряду Ющенка, затихли масові протести, затихло ремство навіть на опозиційних кухнях. Тихою смертю майже помер комітет "За Правду!", хтось перелив свій супротив Системі в чарку, хтось вирішив вдруге увійти в ту саму річку вже під час виборів. Країна вже живе тими виборами, розуміючи, що вони будуть не такими, як усі попередні. Однак абстрагуймося від великого очікування великих подій і месій, від пропаганди й локшини: навколо нас не змінилося нічого. Вимоги очищення залишилися нереалізованими. Лайна прибуває, але багатьом уже й не гидко.
Ключове слово, що було камертоном спроби змінити стан, який існує у державі, у її верхах, у світосприйнятті і верхів, і низів, - слово: "Правди!". З невідомих, суб'єктивних, дуже прикрих причин це гасло сьогодні для мас стало не актуальним. Хоча брехні стало ще більше. Брехня утвердилася як норма, нахабна й ница, але майже незаперечна. Наше суспільство, кероване "так званою мораллю" своїх державних зверхників, стало суспільством брехунів. Заперечень майже не чути: кожен пішов на власний фронт, який пролягає в іншому місці. Ми, журналісти, це бачимо, розуміємо, можемо навіть сказати, але не можемо змінити й ідемо разом із суспільством у нове наступання на старі граблі.
За державу прикро. За людей - також. А з керівниками вже все зрозуміло давно - скоро виповниться рік від початку "касетного скандалу". Убивство незалежного журналіста Георгія Гонгадзе й ураження українською ракетою російського літака Ту-154 з ізраїльськими громадянами на борту - події зовсім різного порядку. Але однаковою виявилася поведінка влади у спробах зам'яти ці кричущі факти. Німецька газета "Міттельдойче цайтунг", зокрема, пише: "Правда для політиків у Києві - річ неприємна... Зважаючи на всі наявні результати, виникає підозра, що офіційний Київ знав таки більше, ніж говорив". Такий висновок західна преса робить у ході скандалу зі збитим літаком, тотожні оцінки звучали й у контексті справи Гонгадзе. Це - стиль. Шкідлива звичка, як куріння, від якого не можна відмовитися. Як наркотик, що вводить у залежність і ціною зламаних доль дозволяє відчувати "кайф". Як класична казка про Піноккіо: той діяч також свідомо брехав, маючи за індикатор носа, який збільшувався при кожному слові неправди. У нас на вершині влади - "довгоносики".
Чорне море фальші
Уже банально нагадувати, через які дрібниці й навіть необгрунтовані підозри щодо плям на мундирі йдуть у відставку моральні західні політики й через які скандали та всесвітню ганьбу ніхто нікуди не йде в нас. Гаразд, виходьмо з наших реалій. Котрі, виявляється, з совістю нічого спільного не мають. Ми чули, як спростовували офіційні телеканали й прес-служби можливу причетність українських ракетників до трагедії Ту-154 над Чорним морем, яку контрпропаганду організували ті самі "Сім днів", як заперечували злочинне нехлюйство військових під час навчань на мисі Опук і міністр оборони з трибуни у Верховній Раді, і Президент, і інші командири України. І чим це закінчилося? Загнані в глухий кут, вони змушені були суперечити самим собі. Більше того, так незручно вийшло зі словами гаранта про те, що "ми не перші й не останні", і "є трагедії й більшого масштабу". Сорому - на весь світ, з Росією й Ізраїлем включно. І тут уже не відкрутишся, як було з випадками, коли наші перші особи казали, що люди зникають скрізь і що в справах про вбивства Улофа Пальме та Джона Кеннеді також багато неясного.
Висновок один: у державному керівництві міцно засіла ментальність КПРС у найгірших її проявах, коли життя гвинтиків нічого не варте й уперед до світлого майбутнього можна йти по будь-яких кістках і будь-якою ціною. Ось лише чи вперед?
"Ми знаємо, що ми до неї причетні", - сказав про трагедію Ту-154 міністр оборони через дев'ять днів після влучного пострілу комплексу С-300. Проте, за кілька днів до того він стверджував прямо протилежні речі. Водночас, як стало відомо пізніше, рапорт про відставку Олександр Кузьмук подав відразу після того, 4 жовтня. Леонід Кучма, котрий ще тоді отримав неабиякі підстави пересвідчитись у "ракетній" версії катастрофи й мав можливість вийти з ситуації чистим, зреагувавши адекватно, цю заяву не підписав: сказав, що він "як Президент України і як Головнокомандуючий людей не кидав і не збирається кидати". Виходить, особиста відданість у нас вагоміша за поняття моральності, ціна корпоративних інтересів вища за життя людей.
На рахунку генерала армії Кузьмука вже є подібні "прорахунки" і безуспішні спроби "відмитися" з цих приводів: це й аналогічне влучення ракети з Гончарівського полігону в житловий будинок у Броварах (та ракета, як стверджувалося спочатку, теж нібито вразила потрібну навчальну ціль), і отруєння відходами військових села Болеславчика. Міністр - за оцінкою Президента й спікера, "людина високих моральних якостей", - усе ще залишається на посаді, його підлеглі - також, усі - "при своїх". Олександр Іванович знаходить у собі сили визнати, що "довіру народу, яку ми збирали по крупицях, треба відновлювати заново". Щодо влади загалом, то довіри вже немає як такої взагалі.
"А наша правда п'яна спить..."
"Спочатку Україну виставили у ролі всесвітнього посміховиська, а потім - у ролі всесвітнього страшили", - констатує факт лідер Українського народного руху, народний депутат Юрій Костенко, за словами якого, "непрофесійність і відверта брехня", виявлені українськими посадовцями, стали одними з ознак української політики, внаслідок чого Україну в світі не сприймають як серйозну державу. Костенко зазначає, що в демократичних державах вже давно визначена процедура відставки посадовців, які "зробили великі помилки", однак це не стосується України, яка поки що не є демократичною державою. Та й чи хоче стати демократичною не на папері?
Усі ці владні рухи, бездіяльність, обмовки й безапеляційні висновки з однієї опери, яка триває нині на українській сцені. Забрехавшись у "розкритті" вбивства Георгія Гонгадзе і в причинах убивства Ігоря Александрова, керівні правоохоронці чітко повторюють лінію поведінки військових. І прикладів - не "крупиці", як народної довіри, а цілі розсипи. "Вісімдесят відсотків загиблих журналістів - п'яниці", - робить висновок міністр внутрішніх справ. Заступник Генерального прокурора видає розпорядження не виконувати рішення Печерського місцевого суду щодо екс-віце президента банку "Слов'янський". Розігрується спектакль за явно спровокованою справою заворушень 9 березня. Відсиділа своє опозиційна Юлія Тимошенко, звільнено з посади непоступливого суддю Миколу Замковенка. Маємо купу прикладів уже після "заретушування" "касетного скандалу" й висновків найманих детективів із фірми "Кролл". І ця країна ще чомусь називається Україна, а не Білорусь і не Конго (Заїр).
Маємо парадоксальну ситуацію, коли навіть олігархічні партії та їхні телеканали й газети вимагають відставок брехунів у справі Ту-154. "Президент має відклеїти свій імідж від міністра оборони, котрий бреше. Краще хоча б пізно, ніж ніколи" - така основна тема останньої програми "Свобода слова" на пінчуківському ICTV, дуже близькому до сім'ї Кучми. СДПУ(о) - в тому ж дусі, навіть свого кандидата на цивільного міністра оборони вже підготувала. Се ля ві - наближаються вибори. Деякі маски спадають, з'являються інші. До речі, Юрій Луценко, координатор акції "Україна без Кучми", пояснює небувалу жорсткість пропрезидентських партій у цьому питанні ще й їхнім бажанням сподобатися Москві, відстояти з користю для себе на перспективу певні російські інтереси.
Чи потрібна нам така армія?
Крім політичного аспекту, в трагедії з Ту-154 є цілком конкретний військовий. "Це те, що при тотальній корупції, якою уражена наша держава, Збройні сили не могли від цього не постраждати. Розбазарювання, розтягування всього, що погано лежить, не дозволяє оновлювати арсенали, убезпечувати армійські навчання. Це значить, що ми постійно будемо наражатися на ті проблеми, як ми вже другий рік поспіль отримуємо на маневрах української армії. Саме такі причини примушують нас вимагати відставки як винних у конкретній трагедії, так і ставити питання про відповідність посаді Головнокомандувача українських Збройних сил", - каже в інтерв'ю "УМ" Юрій Луценко. Його хлопці-соціалісти у вівторок знову вдалися до організованого протесту, вийшовши пікетувати Адміністрацію Президента з вимогами відставки "міністра-терориста бен Кузьмука".
Є й дещо інший погляд на армійське питання після "справи 4 жовтня". "Мене не цікавить, хто конкретно у цій трагедії крайній. Те, що система гнила, стало відомо не після того, як підірвали літак, а значно раніше. І після Броварів, і після інших випадків було зрозуміло, що армія розкладена, - каже інший молодіжний лідер, Олесь Доній. - Мене цікавить інше - що буде далі? Чи буде зроблено висновки, винесено уроки суспільством (а не лише конкретно Президентом) і чого суспільство почне вимагати? І чи здатне суспільство усвідомити , що така армія нам узагалі не потрібна? Не конкретний генерал на чолі армії, а сама армія. Адже зараз безпека України обчислюється не кількістю солдат і танками такого війська, а зовсім іншими категоріями. Достатньо було б тільки ефективних сил ППО, надійної охорони кордонів. І візового режиму з Росією".
Що робити?
Марно чекаючи відповіді на питання про те, хто винен, варто все ж таки визначитися, що робити. Як на мене, є помилковим дочекатися виборів - мовляв, вибори всіх і вся розсудять, наші візьмуть владу, і... Бо, якщо діяти за усталеними правилами, це будуть зовсім не вибори. І мова не лише про пропагандистську локшину професійних брехунів на вухах, а значно серйозніше питання - застосування так званого "адміністративного ресурсу". Ідеться про цілий комплекс заходів, що базуються на використанні бюджетних коштів, грошей платників податків, силового, адміністративного тиску в інтересах конкретних, "блатних", "обраних" політичних сил, яким украй потрібно додати (хай навіть домалювати вручну) по кілька зайвих нулів до їхнього майже нульового нині рейтингу. Саме для спільних дій у цій царині повинні об'єднуватися ті, хто стоїть на платформі правди й честі, всі патріотичні, демократичні сили.
До речі, найближчими днями майже збіжаться в часі одразу кілька значних акцій у цьому руслі опозиції, що потроху прокидається. Щодо деталей, то "на хвилі" останнього листа майора Мельниченка Олександр Мороз має намір довести до "проміжного фінішу" справу з "тейпгейтом" - організувати певний моральний, етичний суд або принаймні висновок із залученням експертів з інших країн, моральних авторитетів України, які б виробили свою думку за фактом стосовно того, що зараз відомо суспільству про записи Мельниченка та все, що з цим пов'язане. Щодо глобальних речей, то сьогодні-завтра лідер соціалістів направить листи до керівників опозиційних політичних партій, із закликом об'єднати свої зусилля на виборах, тісніше, ніж просто уклавши угоди про ненапад. Луценко в цьому контексті називає цілий спектр сил - від УКРП, до Рухів, "Батьківщини" аж до комуністів, за допомогою чиєї фракції у парламенті також приймалися певні рішення. А 19 жовтня в столичному політехнічному інституті відбудеться форум громадських організацій на підтримку блоку ФНП Юлії Тимошенко. До речі, Юлія Володимирівна, за словами наближених до неї осіб, позитивно ставиться до можливого листа Мороза про співпрацю, і, вочевидь, узгоджуватиме з соціалістами кандидатури в мажоритарних округах та на місцевих виборах. Також Тимошенко нібито погоджується з тим, що бренд "Батьківщина" значно більш розкручений, ніж ФНП, і її блок називатиметься, як і партія.
Але це вже дрібниці. Загалом - справді, треба щось робити. Борсатися, щоб не потонути в брехні, якої – по вуха.
Нове наступання на старі граблі
Країна прожила ще півроку. За шість місяців після кінця квітня, після відставки уряду Ющенка, затихли масові протести, затихло ремство навіть на опозиційних кухнях. Тихою смертю майже помер комітет "За Правду!", хтось перелив свій супротив Системі в чарку, хтось вирішив вдруге увійти в ту саму річку вже під час виборів. Країна вже живе тими виборами, розуміючи, що вони будуть не такими, як усі попередні. Однак абстрагуймося від великого очікування великих подій і месій, від пропаганди й локшини: навколо нас не змінилося нічого. Вимоги очищення залишилися нереалізованими. Лайна прибуває, але багатьом уже й не гидко.
Ключове слово, що було камертоном спроби змінити стан, який існує у державі, у її верхах, у світосприйнятті і верхів, і низів, - слово: "Правди!". З невідомих, суб'єктивних, дуже прикрих причин це гасло сьогодні для мас стало не актуальним. Хоча брехні стало ще більше. Брехня утвердилася як норма, нахабна й ница, але майже незаперечна. Наше суспільство, кероване "так званою мораллю" своїх державних зверхників, стало суспільством брехунів. Заперечень майже не чути: кожен пішов на власний фронт, який пролягає в іншому місці. Ми, журналісти, це бачимо, розуміємо, можемо навіть сказати, але не можемо змінити й ідемо разом із суспільством у нове наступання на старі граблі.
За державу прикро. За людей - також. А з керівниками вже все зрозуміло давно - скоро виповниться рік від початку "касетного скандалу". Убивство незалежного журналіста Георгія Гонгадзе й ураження українською ракетою російського літака Ту-154 з ізраїльськими громадянами на борту - події зовсім різного порядку. Але однаковою виявилася поведінка влади у спробах зам'яти ці кричущі факти. Німецька газета "Міттельдойче цайтунг", зокрема, пише: "Правда для політиків у Києві - річ неприємна... Зважаючи на всі наявні результати, виникає підозра, що офіційний Київ знав таки більше, ніж говорив". Такий висновок західна преса робить у ході скандалу зі збитим літаком, тотожні оцінки звучали й у контексті справи Гонгадзе. Це - стиль. Шкідлива звичка, як куріння, від якого не можна відмовитися. Як наркотик, що вводить у залежність і ціною зламаних доль дозволяє відчувати "кайф". Як класична казка про Піноккіо: той діяч також свідомо брехав, маючи за індикатор носа, який збільшувався при кожному слові неправди. У нас на вершині влади - "довгоносики".
Чорне море фальші
Уже банально нагадувати, через які дрібниці й навіть необгрунтовані підозри щодо плям на мундирі йдуть у відставку моральні західні політики й через які скандали та всесвітню ганьбу ніхто нікуди не йде в нас. Гаразд, виходьмо з наших реалій. Котрі, виявляється, з совістю нічого спільного не мають. Ми чули, як спростовували офіційні телеканали й прес-служби можливу причетність українських ракетників до трагедії Ту-154 над Чорним морем, яку контрпропаганду організували ті самі "Сім днів", як заперечували злочинне нехлюйство військових під час навчань на мисі Опук і міністр оборони з трибуни у Верховній Раді, і Президент, і інші командири України. І чим це закінчилося? Загнані в глухий кут, вони змушені були суперечити самим собі. Більше того, так незручно вийшло зі словами гаранта про те, що "ми не перші й не останні", і "є трагедії й більшого масштабу". Сорому - на весь світ, з Росією й Ізраїлем включно. І тут уже не відкрутишся, як було з випадками, коли наші перші особи казали, що люди зникають скрізь і що в справах про вбивства Улофа Пальме та Джона Кеннеді також багато неясного.
Висновок один: у державному керівництві міцно засіла ментальність КПРС у найгірших її проявах, коли життя гвинтиків нічого не варте й уперед до світлого майбутнього можна йти по будь-яких кістках і будь-якою ціною. Ось лише чи вперед?
"Ми знаємо, що ми до неї причетні", - сказав про трагедію Ту-154 міністр оборони через дев'ять днів після влучного пострілу комплексу С-300. Проте, за кілька днів до того він стверджував прямо протилежні речі. Водночас, як стало відомо пізніше, рапорт про відставку Олександр Кузьмук подав відразу після того, 4 жовтня. Леонід Кучма, котрий ще тоді отримав неабиякі підстави пересвідчитись у "ракетній" версії катастрофи й мав можливість вийти з ситуації чистим, зреагувавши адекватно, цю заяву не підписав: сказав, що він "як Президент України і як Головнокомандуючий людей не кидав і не збирається кидати". Виходить, особиста відданість у нас вагоміша за поняття моральності, ціна корпоративних інтересів вища за життя людей.
На рахунку генерала армії Кузьмука вже є подібні "прорахунки" і безуспішні спроби "відмитися" з цих приводів: це й аналогічне влучення ракети з Гончарівського полігону в житловий будинок у Броварах (та ракета, як стверджувалося спочатку, теж нібито вразила потрібну навчальну ціль), і отруєння відходами військових села Болеславчика. Міністр - за оцінкою Президента й спікера, "людина високих моральних якостей", - усе ще залишається на посаді, його підлеглі - також, усі - "при своїх". Олександр Іванович знаходить у собі сили визнати, що "довіру народу, яку ми збирали по крупицях, треба відновлювати заново". Щодо влади загалом, то довіри вже немає як такої взагалі.
"А наша правда п'яна спить..."
"Спочатку Україну виставили у ролі всесвітнього посміховиська, а потім - у ролі всесвітнього страшили", - констатує факт лідер Українського народного руху, народний депутат Юрій Костенко, за словами якого, "непрофесійність і відверта брехня", виявлені українськими посадовцями, стали одними з ознак української політики, внаслідок чого Україну в світі не сприймають як серйозну державу. Костенко зазначає, що в демократичних державах вже давно визначена процедура відставки посадовців, які "зробили великі помилки", однак це не стосується України, яка поки що не є демократичною державою. Та й чи хоче стати демократичною не на папері?
Усі ці владні рухи, бездіяльність, обмовки й безапеляційні висновки з однієї опери, яка триває нині на українській сцені. Забрехавшись у "розкритті" вбивства Георгія Гонгадзе і в причинах убивства Ігоря Александрова, керівні правоохоронці чітко повторюють лінію поведінки військових. І прикладів - не "крупиці", як народної довіри, а цілі розсипи. "Вісімдесят відсотків загиблих журналістів - п'яниці", - робить висновок міністр внутрішніх справ. Заступник Генерального прокурора видає розпорядження не виконувати рішення Печерського місцевого суду щодо екс-віце президента банку "Слов'янський". Розігрується спектакль за явно спровокованою справою заворушень 9 березня. Відсиділа своє опозиційна Юлія Тимошенко, звільнено з посади непоступливого суддю Миколу Замковенка. Маємо купу прикладів уже після "заретушування" "касетного скандалу" й висновків найманих детективів із фірми "Кролл". І ця країна ще чомусь називається Україна, а не Білорусь і не Конго (Заїр).
Маємо парадоксальну ситуацію, коли навіть олігархічні партії та їхні телеканали й газети вимагають відставок брехунів у справі Ту-154. "Президент має відклеїти свій імідж від міністра оборони, котрий бреше. Краще хоча б пізно, ніж ніколи" - така основна тема останньої програми "Свобода слова" на пінчуківському ICTV, дуже близькому до сім'ї Кучми. СДПУ(о) - в тому ж дусі, навіть свого кандидата на цивільного міністра оборони вже підготувала. Се ля ві - наближаються вибори. Деякі маски спадають, з'являються інші. До речі, Юрій Луценко, координатор акції "Україна без Кучми", пояснює небувалу жорсткість пропрезидентських партій у цьому питанні ще й їхнім бажанням сподобатися Москві, відстояти з користю для себе на перспективу певні російські інтереси.
Чи потрібна нам така армія?
Крім політичного аспекту, в трагедії з Ту-154 є цілком конкретний військовий. "Це те, що при тотальній корупції, якою уражена наша держава, Збройні сили не могли від цього не постраждати. Розбазарювання, розтягування всього, що погано лежить, не дозволяє оновлювати арсенали, убезпечувати армійські навчання. Це значить, що ми постійно будемо наражатися на ті проблеми, як ми вже другий рік поспіль отримуємо на маневрах української армії. Саме такі причини примушують нас вимагати відставки як винних у конкретній трагедії, так і ставити питання про відповідність посаді Головнокомандувача українських Збройних сил", - каже в інтерв'ю "УМ" Юрій Луценко. Його хлопці-соціалісти у вівторок знову вдалися до організованого протесту, вийшовши пікетувати Адміністрацію Президента з вимогами відставки "міністра-терориста бен Кузьмука".
Є й дещо інший погляд на армійське питання після "справи 4 жовтня". "Мене не цікавить, хто конкретно у цій трагедії крайній. Те, що система гнила, стало відомо не після того, як підірвали літак, а значно раніше. І після Броварів, і після інших випадків було зрозуміло, що армія розкладена, - каже інший молодіжний лідер, Олесь Доній. - Мене цікавить інше - що буде далі? Чи буде зроблено висновки, винесено уроки суспільством (а не лише конкретно Президентом) і чого суспільство почне вимагати? І чи здатне суспільство усвідомити , що така армія нам узагалі не потрібна? Не конкретний генерал на чолі армії, а сама армія. Адже зараз безпека України обчислюється не кількістю солдат і танками такого війська, а зовсім іншими категоріями. Достатньо було б тільки ефективних сил ППО, надійної охорони кордонів. І візового режиму з Росією".
Що робити?
Марно чекаючи відповіді на питання про те, хто винен, варто все ж таки визначитися, що робити. Як на мене, є помилковим дочекатися виборів - мовляв, вибори всіх і вся розсудять, наші візьмуть владу, і... Бо, якщо діяти за усталеними правилами, це будуть зовсім не вибори. І мова не лише про пропагандистську локшину професійних брехунів на вухах, а значно серйозніше питання - застосування так званого "адміністративного ресурсу". Ідеться про цілий комплекс заходів, що базуються на використанні бюджетних коштів, грошей платників податків, силового, адміністративного тиску в інтересах конкретних, "блатних", "обраних" політичних сил, яким украй потрібно додати (хай навіть домалювати вручну) по кілька зайвих нулів до їхнього майже нульового нині рейтингу. Саме для спільних дій у цій царині повинні об'єднуватися ті, хто стоїть на платформі правди й честі, всі патріотичні, демократичні сили.
До речі, найближчими днями майже збіжаться в часі одразу кілька значних акцій у цьому руслі опозиції, що потроху прокидається. Щодо деталей, то "на хвилі" останнього листа майора Мельниченка Олександр Мороз має намір довести до "проміжного фінішу" справу з "тейпгейтом" - організувати певний моральний, етичний суд або принаймні висновок із залученням експертів з інших країн, моральних авторитетів України, які б виробили свою думку за фактом стосовно того, що зараз відомо суспільству про записи Мельниченка та все, що з цим пов'язане. Щодо глобальних речей, то сьогодні-завтра лідер соціалістів направить листи до керівників опозиційних політичних партій, із закликом об'єднати свої зусилля на виборах, тісніше, ніж просто уклавши угоди про ненапад. Луценко в цьому контексті називає цілий спектр сил - від УКРП, до Рухів, "Батьківщини" аж до комуністів, за допомогою чиєї фракції у парламенті також приймалися певні рішення. А 19 жовтня в столичному політехнічному інституті відбудеться форум громадських організацій на підтримку блоку ФНП Юлії Тимошенко. До речі, Юлія Володимирівна, за словами наближених до неї осіб, позитивно ставиться до можливого листа Мороза про співпрацю, і, вочевидь, узгоджуватиме з соціалістами кандидатури в мажоритарних округах та на місцевих виборах. Також Тимошенко нібито погоджується з тим, що бренд "Батьківщина" значно більш розкручений, ніж ФНП, і її блок називатиметься, як і партія.
Але це вже дрібниці. Загалом - справді, треба щось робити. Борсатися, щоб не потонути в брехні, якої – по вуха.
