До побачення, Віктор Ющенко?
Понеділок, 23 квітня 2001, 11:41
Завтра, згідно з усіма прогнозами, про прем'єрство Ющенка почнуть говорити у минулому часі. І саме зараз, на вузенькій межі між "сталося"-"не сталося" існує велика спокуса поговорити про пана прем'єра – наскільки можна відсторонено і наскільки можна спокійно. Чи є Віктор Ющенко фетишем про-західних інтелектуалів, хто виграє від його відставки, і що вона принесе державі та її людям? І нарешті – які в нього перспективи?
Питань багато, а часу мало – тому одразу до першого питання. Останнім часом про Ющенка та його уряд говорять переважно зі знаками "плюс" чи "мінус", відповідно його політичні вболівальники і вороги (ситуативні чи запеклі). Так варто говорити про символ, про фетиш, про релігію, а не про живу людину.
З одного боку кричати, що "Ющенко рятівник України" – тупо. Незамінних людей немає, талановитих керівників, крім Ющенка, можна відшукати. Все більше Україна бажає бачити законний і сприятливий державний лад, а не ситуацію, в якій купка штучно вивищених монополістів качає у свої кишені народне добро. Тут потроху формується консенсус, і роль особистості прем'єра зменшується. Хоча вона не така вже і важлива тепер, коли президентська вертикаль є кістяком конструкції державної влади.
З іншого боку звалювати на прем'єра всю відповідальність за нинішній стан країни – підло. Слід згадати, що збіднення народу і збагачення небагатьох відбулося саме при владі нинішнього соціал-демократа Кравчука і колишнього прем'єра Кучми.
Як живій людині Ющенку притаманні негативні риси, що варто піддавати критиці: часто непослідовність, якщо хочете інфантильність, мова пересипана туманними формулюваннями, невміння підбирати і розбудовувати свою команду і незграбність у політичних маневрах. Ющенкові часто бракує таких різних, але надзвичайно важливих речей як пунктуальності та саме тієї освіти, яка потрібна державному лідеру.
З іншого боку – це безперечно людина честі і талановитий самоучка, який хапає на льоту. Вчитися на п'ятому десятку років важко і лише дійсно талановита людина може долати цей нелегкий шлях, знищувати свої власні стереотипи і заглядати у майбутнє. На фоні сотень політиків та урядовців, в чиїх обличчях не варто навіть намагатися відшукати печатку здібностей, таланту чи порядності, нинішній прем'єр безумовно виглядає живим богом. Але ж і це не так, правда?
В питанні про-західності пана Ющенка мабуть іще більше фетишизму, ніж у сприйнятті його особистості. На користь про-західності його супротивники наводять його вибір у особистому житті, тобто дружину з іншого берега океану, його високий авторитет у західних фінансових колах. Іншим аргументом може бути його майже західне ставлення до грошей – визнання влади позичальника над кредитором. Це визнання правил гри, за якими Захід грає з Україною – ми вам кредити – ви нас слухаєтесь. Як заведено, українці звикли грати по-інакшому – хай голова за позичені кошти болить у того, хто їх позичив. Можна називати це бандитизмом чи марксизмом, а можна і дотриманням курсу незалежності. Хто як подивиться.
Не треба, однак перебільшувати про-західної налаштованості цього чоловіка. Віктор Ющенко не жив довший час ніде на Заході (це в українській ситуації доля молодших поколінь), не говорить вільно жодною західною мовою, він є продуктом радянської системи виховання і висунувся нагору саме в цій країні.
Якщо вважати відставку Ющенка початком згортання стосунків із Заходом, то і тут є доля перебільшення. Будь-якій Україні за будь-яким сценарієм потрібні західні технології, інвестиції, ринки. Захід (в особі Сполучених Штатів) теж не готовий до блокади Києва. З одного боку, залучення західних компаній сюди не таке і велике, чому б і не блокувати, а з іншого боку – все-таки ж тут є інтереси "мак-дональдсів" і хоча б тих же нових власників київської енергетики. Крім того, блокада вимагатиме досить великих змін у світовій політиці – по-перше, тут потрібна участь Європи, якій і без України вистачає Балкан; по-друге, блокада примусить Україну зробити про-російський вибір; по-третє, чи не забагато Америці вузлів напруги на планеті (Близький Схід, Китай, Ірак), щоб з рівною ефективністю вести "холодну війну" іще і з Україною (читай з Росією). Втім, доцільність і раціональність американської чи ширше, західної, політики це тема для окремої розмови.
Хто виграє від відставки Ющенка? Відповідей багато. Виграють ізоляціоністи, тобто ті, хто вважає, що від цього Україна наблизиться до Росії. Звичайно, російські ізоляціоністи в тому ж списку. Виграють і ті в Росії, хто відмовляє Україні в незалежності, тобто прибічники несправедливого ставлення до українців, як до людей, що нездатні вирішувати свої власні проблеми. Виграють яструби у Вашінгтоні, які звикли бачити довкола лише ворогів. У внутрішній політиці України виграють також кола, що ставлять на президента Кучму, як на вісь довкола якої обертаються всі і вся.
Спочатку серед українських політиків буде багато тих, кому здаватиметься, що вони виграли. Принаймні всі політичні сили, що голосували за відставку, спочатку відчують радісну причетність до історичного кроку. Потім виникне питання – хто скористається з ситуації, за якої в країні треба формувати новий уряд? І чи тут одразу не виникне більша кількість кандидатів, ніж портфелів? І якщо ті портфелі будуть ділити, то невже все станеться чинно, шляхетно і по справедливості, віддаючи шану кожному окремому (за результатами голосування) переможцю Ющенка? І як довго ця гризня триватиме? Дні? Тижні? А може місяці? І хто збирається реально платити всі податки, наприклад в енергетичному секторі, поки доля урядового енергосектору лишатиметься невирішеною? І хто буде серйозно на це час дбати за український народ і просувати реформи? Ті, хто працює як "В.О.", кого мають от-от змінити?
Відповідь на питання хто виграє може бути іще і такою: виграє Леонід Кучма. Не тому, що він в усьому винний, ніхто всерйоз цього не каже. Просто поки урядова та парламентська гілки влади перебувають у стані тертя, підставляння підніжок і бійки за портфелі та крісло голови Верховної Ради, реальна влада ще більше зосереджуватиметься в руках президентської гілки. І крики про нечесність стану, за якого пан Кучма, звинувачений у всім відомих гріхах, все іще лишатиметься при владі, будуть викликати лише сміх, бо коли в державі слабкі парламент і уряд, то хтось таки ж має виконувати свої обов"язки. І відставка Кучма, якої добивалися опозиціонери, виглядатиме вимогою сміховинною. І від цього нікуди не подітися, хтось же має бути за кермом.
Тепер інше "просте" питання - хто програє? Сказати, що програє орієнтована на Захід частина українських політиків навряд чи буде справедливо, бо вони уже програли. Вони в меншості в парламенті, і вони програють саме через м"яко кажучи, недосконалу політику Заходу стосовно України. Програють усі ті, хто може зіштовхнутися з реальним хаосом у державі. До речі, коли політологи та державні мужі казали іще місяць тому, що відставка президента це апріорі втрата стабільності і послаблення держави, то що говорить про те, ніби відставка прем'єра (і за нею можлива відставка спікера парламенту) не позначиться негативно на стані справ? Вибачте, це стабільності аж ніяк не додає. Програють і ті люди в світі, які ставили на українську стабільність.
Останнє питання в цьому матеріалі - які у Ющенка перспективи? Перспективи прості – або піти в комерцію, і бути щасливим (наскільки це можливо) приватним банкіром, а у вільний час вирощувати на дачі дубки, калину, малювати пейзажі і збирати мед. Така перспектива буде реальністю, коли Віктор Ющенко почне жаліти себе і своє здоров'я, а ще подивиться на непевні і строкаті ряди своїх слабких поки що прихильників і скаже "ні, не за цього життя". Якщо він повірить, що слабкі і невдячні люди штовхають його на невдячну, з точки зору результату, справу. І Ющенка багато хто зрозуміє, і багато хто не надто засуджуватиме, а особливо ті, хто вважає Україну позбавленою всіляких перспектив територією.
Або він може обрати інше, тобто залишитись у політиці. Це було би важким рішенням, бо це означає ставити на кін усе, і усе заради примарної мети. Незрозуміло, чи настільки його переродило прем'єрство, аби зробити такий небезпечний вибір. Якщо буде так, то у пана Ющенка є політичний капітал, який робить його сильним претендентом на чільні посади в цій країні. Він виглядає як людина, котрій хочеться вірити, його знають в Україні всі, він професіонал і має тавро гнаного (і це, як відомо, виборець любить, звичайно, за умов, якщо буде змога йому про це нагадувати в мас-медіа). В разі вдалого політичного союзу з кимось із олігархів, він матиме фінансову підтримку, при цьому не маючи на собі лазаренкової, суркісівської чи тимошенківської репутації зненацька багатої людини. Якщо Віктор Ющенко більше уваги приділятиме сходу України, не опиратиметься лише на правих, і налагодить добрі зв'язки з Росією, то це забезпечить йому відповідний образ збалансованого кандидата – спочатку в депутати Верховної Ради, а потім – і на президентство. До речі, і політичний календар якраз складається вдало. Якщо зараз почати кампанію, то до парламентських виборів про нього ще не забудуть. В разі успіху на парламентських виборах, пан Ющенко матиме свою команду і плацдарм для кандидатства у президенти. Хоча, знов-таки, все це можливо тільки за умов безоглядної рішучості, і, якщо хочете, злості, яка можливо з'явиться у пана прем'єра після неславної відставки.
Втім наші емпіричні міркування завели нас надто далеко. А тим часом у нас іще один день, і, якщо врахувати, що поняття "неможливе" стосується тільки подій минулого і що хоча пророків багато, а вдалих пророків нема, то не варто уже зараз говорити про відставку Ющенка, як про доконану річ. Цікаво буде порівняти цю статтю з тим, що дійсно станеться.
Питань багато, а часу мало – тому одразу до першого питання. Останнім часом про Ющенка та його уряд говорять переважно зі знаками "плюс" чи "мінус", відповідно його політичні вболівальники і вороги (ситуативні чи запеклі). Так варто говорити про символ, про фетиш, про релігію, а не про живу людину.
З одного боку кричати, що "Ющенко рятівник України" – тупо. Незамінних людей немає, талановитих керівників, крім Ющенка, можна відшукати. Все більше Україна бажає бачити законний і сприятливий державний лад, а не ситуацію, в якій купка штучно вивищених монополістів качає у свої кишені народне добро. Тут потроху формується консенсус, і роль особистості прем'єра зменшується. Хоча вона не така вже і важлива тепер, коли президентська вертикаль є кістяком конструкції державної влади.
З іншого боку звалювати на прем'єра всю відповідальність за нинішній стан країни – підло. Слід згадати, що збіднення народу і збагачення небагатьох відбулося саме при владі нинішнього соціал-демократа Кравчука і колишнього прем'єра Кучми.
Як живій людині Ющенку притаманні негативні риси, що варто піддавати критиці: часто непослідовність, якщо хочете інфантильність, мова пересипана туманними формулюваннями, невміння підбирати і розбудовувати свою команду і незграбність у політичних маневрах. Ющенкові часто бракує таких різних, але надзвичайно важливих речей як пунктуальності та саме тієї освіти, яка потрібна державному лідеру.
З іншого боку – це безперечно людина честі і талановитий самоучка, який хапає на льоту. Вчитися на п'ятому десятку років важко і лише дійсно талановита людина може долати цей нелегкий шлях, знищувати свої власні стереотипи і заглядати у майбутнє. На фоні сотень політиків та урядовців, в чиїх обличчях не варто навіть намагатися відшукати печатку здібностей, таланту чи порядності, нинішній прем'єр безумовно виглядає живим богом. Але ж і це не так, правда?
В питанні про-західності пана Ющенка мабуть іще більше фетишизму, ніж у сприйнятті його особистості. На користь про-західності його супротивники наводять його вибір у особистому житті, тобто дружину з іншого берега океану, його високий авторитет у західних фінансових колах. Іншим аргументом може бути його майже західне ставлення до грошей – визнання влади позичальника над кредитором. Це визнання правил гри, за якими Захід грає з Україною – ми вам кредити – ви нас слухаєтесь. Як заведено, українці звикли грати по-інакшому – хай голова за позичені кошти болить у того, хто їх позичив. Можна називати це бандитизмом чи марксизмом, а можна і дотриманням курсу незалежності. Хто як подивиться.
Не треба, однак перебільшувати про-західної налаштованості цього чоловіка. Віктор Ющенко не жив довший час ніде на Заході (це в українській ситуації доля молодших поколінь), не говорить вільно жодною західною мовою, він є продуктом радянської системи виховання і висунувся нагору саме в цій країні.
Якщо вважати відставку Ющенка початком згортання стосунків із Заходом, то і тут є доля перебільшення. Будь-якій Україні за будь-яким сценарієм потрібні західні технології, інвестиції, ринки. Захід (в особі Сполучених Штатів) теж не готовий до блокади Києва. З одного боку, залучення західних компаній сюди не таке і велике, чому б і не блокувати, а з іншого боку – все-таки ж тут є інтереси "мак-дональдсів" і хоча б тих же нових власників київської енергетики. Крім того, блокада вимагатиме досить великих змін у світовій політиці – по-перше, тут потрібна участь Європи, якій і без України вистачає Балкан; по-друге, блокада примусить Україну зробити про-російський вибір; по-третє, чи не забагато Америці вузлів напруги на планеті (Близький Схід, Китай, Ірак), щоб з рівною ефективністю вести "холодну війну" іще і з Україною (читай з Росією). Втім, доцільність і раціональність американської чи ширше, західної, політики це тема для окремої розмови.
Хто виграє від відставки Ющенка? Відповідей багато. Виграють ізоляціоністи, тобто ті, хто вважає, що від цього Україна наблизиться до Росії. Звичайно, російські ізоляціоністи в тому ж списку. Виграють і ті в Росії, хто відмовляє Україні в незалежності, тобто прибічники несправедливого ставлення до українців, як до людей, що нездатні вирішувати свої власні проблеми. Виграють яструби у Вашінгтоні, які звикли бачити довкола лише ворогів. У внутрішній політиці України виграють також кола, що ставлять на президента Кучму, як на вісь довкола якої обертаються всі і вся.
Спочатку серед українських політиків буде багато тих, кому здаватиметься, що вони виграли. Принаймні всі політичні сили, що голосували за відставку, спочатку відчують радісну причетність до історичного кроку. Потім виникне питання – хто скористається з ситуації, за якої в країні треба формувати новий уряд? І чи тут одразу не виникне більша кількість кандидатів, ніж портфелів? І якщо ті портфелі будуть ділити, то невже все станеться чинно, шляхетно і по справедливості, віддаючи шану кожному окремому (за результатами голосування) переможцю Ющенка? І як довго ця гризня триватиме? Дні? Тижні? А може місяці? І хто збирається реально платити всі податки, наприклад в енергетичному секторі, поки доля урядового енергосектору лишатиметься невирішеною? І хто буде серйозно на це час дбати за український народ і просувати реформи? Ті, хто працює як "В.О.", кого мають от-от змінити?
Відповідь на питання хто виграє може бути іще і такою: виграє Леонід Кучма. Не тому, що він в усьому винний, ніхто всерйоз цього не каже. Просто поки урядова та парламентська гілки влади перебувають у стані тертя, підставляння підніжок і бійки за портфелі та крісло голови Верховної Ради, реальна влада ще більше зосереджуватиметься в руках президентської гілки. І крики про нечесність стану, за якого пан Кучма, звинувачений у всім відомих гріхах, все іще лишатиметься при владі, будуть викликати лише сміх, бо коли в державі слабкі парламент і уряд, то хтось таки ж має виконувати свої обов"язки. І відставка Кучма, якої добивалися опозиціонери, виглядатиме вимогою сміховинною. І від цього нікуди не подітися, хтось же має бути за кермом.
Тепер інше "просте" питання - хто програє? Сказати, що програє орієнтована на Захід частина українських політиків навряд чи буде справедливо, бо вони уже програли. Вони в меншості в парламенті, і вони програють саме через м"яко кажучи, недосконалу політику Заходу стосовно України. Програють усі ті, хто може зіштовхнутися з реальним хаосом у державі. До речі, коли політологи та державні мужі казали іще місяць тому, що відставка президента це апріорі втрата стабільності і послаблення держави, то що говорить про те, ніби відставка прем'єра (і за нею можлива відставка спікера парламенту) не позначиться негативно на стані справ? Вибачте, це стабільності аж ніяк не додає. Програють і ті люди в світі, які ставили на українську стабільність.
Останнє питання в цьому матеріалі - які у Ющенка перспективи? Перспективи прості – або піти в комерцію, і бути щасливим (наскільки це можливо) приватним банкіром, а у вільний час вирощувати на дачі дубки, калину, малювати пейзажі і збирати мед. Така перспектива буде реальністю, коли Віктор Ющенко почне жаліти себе і своє здоров'я, а ще подивиться на непевні і строкаті ряди своїх слабких поки що прихильників і скаже "ні, не за цього життя". Якщо він повірить, що слабкі і невдячні люди штовхають його на невдячну, з точки зору результату, справу. І Ющенка багато хто зрозуміє, і багато хто не надто засуджуватиме, а особливо ті, хто вважає Україну позбавленою всіляких перспектив територією.
Або він може обрати інше, тобто залишитись у політиці. Це було би важким рішенням, бо це означає ставити на кін усе, і усе заради примарної мети. Незрозуміло, чи настільки його переродило прем'єрство, аби зробити такий небезпечний вибір. Якщо буде так, то у пана Ющенка є політичний капітал, який робить його сильним претендентом на чільні посади в цій країні. Він виглядає як людина, котрій хочеться вірити, його знають в Україні всі, він професіонал і має тавро гнаного (і це, як відомо, виборець любить, звичайно, за умов, якщо буде змога йому про це нагадувати в мас-медіа). В разі вдалого політичного союзу з кимось із олігархів, він матиме фінансову підтримку, при цьому не маючи на собі лазаренкової, суркісівської чи тимошенківської репутації зненацька багатої людини. Якщо Віктор Ющенко більше уваги приділятиме сходу України, не опиратиметься лише на правих, і налагодить добрі зв'язки з Росією, то це забезпечить йому відповідний образ збалансованого кандидата – спочатку в депутати Верховної Ради, а потім – і на президентство. До речі, і політичний календар якраз складається вдало. Якщо зараз почати кампанію, то до парламентських виборів про нього ще не забудуть. В разі успіху на парламентських виборах, пан Ющенко матиме свою команду і плацдарм для кандидатства у президенти. Хоча, знов-таки, все це можливо тільки за умов безоглядної рішучості, і, якщо хочете, злості, яка можливо з'явиться у пана прем'єра після неславної відставки.
Втім наші емпіричні міркування завели нас надто далеко. А тим часом у нас іще один день, і, якщо врахувати, що поняття "неможливе" стосується тільки подій минулого і що хоча пророків багато, а вдалих пророків нема, то не варто уже зараз говорити про відставку Ющенка, як про доконану річ. Цікаво буде порівняти цю статтю з тим, що дійсно станеться.
