Прометеї від Аркаші

Не знаю, як кому, а для мене найважче в журналістиці те, що доводиться деякі заходи якщо не відвідувати, то хоча б дивитися по телебаченню. Останнім таким, як нерідко висловлюються наші політики, "міроприємством" стало вручення "прометеїв" під час підведення підсумків програми "людина року" під мудрим керівництвом Аркадія Райцина. Чи як його називають земляки з Дніпропетровська, "Аркаші". Як мовиться українською, а не загальновживаним політичним суржиком, на колір і смак товариш -- не всяк, але, скажу вам, якщо не бачили навіть по ТБ, видовище таке, що його краще й не бачити взагалі. Це, звичайно, якщо вам вручення статуетки гарантовано не проплатили численні спонсори, чи ви справді не здійснили для України щось таке, за що навіть Аркаша відзначити не може. Бо, як пожартував чемпіон світу із шахів серед юніорів Руслан Пономарьов, з третього заходу отримавши цього року свого "прометея", він уже став "старожилом у номінації "Юний талант року".

А було воно так, що Руслан у попередні роки просто грав у шахи і перемагав, приносячи славу своїй країні, але в реєстрі відзнак "від Аркаші" його випереджали інші, бо для нагород задіяні були зовсім інші механізми. Іншими словами, хочеш статуетку – плати чи хоч, принаймні, будь членом академічної ради програми. Як, приміром, Дмитро Табачник, який довго розповідав телеглядачам, що ні високі посадовці, ні члени академради не можуть бути навіть номіновані в жодній із номінацій акції. Але природа такої скромної самозреченості стала відома, коли оголосили претендентів у номінації "Актор року" і там наряду з Анатолієм Хостікоєвим та Богданом Бенюком виявилася… Тетяна Назарова -- за сумісництвом дружина Табачника. І ви думаєте, що чоловіки не перемогли тільки через вроджену галантність? Хоча, звичайно, якби в номінації не було Хостікоєва з його талантом, то "прометея" можна було розпиляти навпіл, і українське мистецтво під патронатом Аркаші і Табачника від цього тільки виграло б...

Як і минулого, цього року на церемонію теж не прибув найверховніший бомонд на чолі з "гарантом", і це, звісно, само по собі знизило видовищність і престижність заходу. Вийшов такий собі пересічний "банкет під час чуми": зозуля похвалила півня за те, що він відповідно похвалив зозулю, всі, хто мав щось отримати, своє отримали, присутні для видимості залишилися задоволені і розійшлися.

Однак на прикладі "людини року" цього разу до звичного відчуття стійкої бридкої огиди додалося ще й глибоко-відверте розуміння того, як в сучасній Україні важко бути потрібним владі, догоджати їй та її конкретним носіям, якщо вони цього вже не хочуть, так би мовити, "наїлися". Аркаша Райцин вже вдруге поспіль, як кажуть сьогодні тінейджери, "попадає", бо ніяк не хоче цього зрозуміти. А тому пнеться, вигадує, щось мудрить, хоче бути помітним і відзначеним, а воно все не виходить: не йдуть "папи", і все тут! Винен, щоправда, сам Аркаша, який минулого року здуру вирішив гратися в об‘єктивність. І, ще минулого року громогласно заявивши, що раз нагороджені статуетками представники влади вдруге їх не отримають, організатори програми з легкої, але нещасливої руки Аркаші потрапили в критичне становище. Кучма у нас виявився такий, як пізній Брежнєв: не відзначають чимось -- він зарозуміло і не ходить на нагородження інших. Мовляв, "нє царскоє ето дєло". А не ходить Кучма, то з етичних чи з підлабузницьких мотивів не підтягуються й інші верховні достойники. І Аркаша страждає, а разом з ним, як йому здається, потерпає і програма, бо кому вона потрібна, якщо перед владою не можна "засвітитися". Тож мимоволі вийшло таке собі замкнуте коло білявладного підлабузника, вихід з якого можна було спробувати знайти, тільки ще цинічніше і відвертіше прислужуючи. І Аркаша спробував.

Від нього, в принципі, ті, хто його давно знали, чи хоча б спостерігали останні вручення "прометеїв", нічого іншого й не чекали. Однак цього року Аркаша "со товаріщі" переплюнули самі себе. По-перше, вони знайшли-таки спосіб, як вручити Кучмі чергову статуетку. Причому, вручити так, щоб уже ніхто "батька нації" не переплюнув. Вигадали номінацію "лідер новітньої України". А що тієї "новітньої України" у нас не минуло й десять років, то не давати ж “прометея” якимось там депутатам, міністрам чи навіть Кравчуку, коли є Кучма. Для всіх віків і народів є.

І все могло бути добре. Аркаша вже потирав ручиці і навіть зачіску нову зарані зробив, щоб до нього звикли і пізнавали. Та тут трапилася "халепа" – зник журналіст Георгій Гонгадзе, а охоронець президента познайомив громадськість із бажанням Кучми цим самим журналістом з чеченцями поторгувати. І "прометей від Аркаші", м‘яко кажучи, "зависнув" у повітрі, як його справжній тезка, до скелі прикутий. Воно й справді: не давати ж статуетку "лідеру новітньої України", якого підозрюють у замовленні банального вбивства. Проте Аркаша не довго сумував: коли знайдено головний алгоритм руху, то нюанси – дрібниця. Аркаша пішов до мети тим самим шляхом: він вирішив просто перенести нагородження ближче до десятої річниці незалежності в надії, що або хтось помре, або ішак здохне. Тобто: до того часу або Кучму остаточно "відмажуть", і йому, "чистому", й не таке можна буде вручати, або його “попруть”, і тоді з‘явиться новий "новітній лідер", вислужитися перед яким, звісно, буде теж не зайве.

По-друге, щоб не дуже засмучувати “гаранта”, Аркаша знайшов ще один хід: він помстився журналістам. За Гонгадзе, усім зразу, але особливо тим, хто мимоволі зламав йому такий чудовий план з "новітнім лідером". Як відомо, спочатку телеканал СТБ, виступаючи головним телеспонсором акції, відмовився від того, щоб його програми отримували якісь відзнаки і в такий спосіб наражалися на підозри, що за їхні нагороди заплатитили. І це було майже викликом, який Аркаша ковтнув мовчки. А потім Юлія Мостова, Ольга Герасим‘юк та Олександр Юрчук відмовилися отримувати "прометея", бо, за їх словами, 2000-ий рік минув під знаком зниклого Гонгадзе, а отже, коли колега мертвий, які можуть бути нагороди. Це було не просто благородно, це була вже "антидержавна крамола", яку треба було придушувати. Тим більше, що раніше солідарність із Гонгадзе продемонстрували Микола Вересень і навіть Вячеслав Піховшек, коли один відмовився від "золотого пера" Спілки журналістів України на користь того, хто найкраще напише про Гонгадзе, а другий за пером взагалі не з‘явився. Це був майже бунт на кораблі. Адже саме з таких кроків починається журналістська солідарність і народжується почуття корпоративної єдності, тобто те, чого найбільше боїться ця влада і з чим вона всіма доступними їй способами бореться. І для цього їй навіть Аркаша знадобився.

Сьогодні я не знаю, виконував Райцин чиєсь замовлення чи до цього його привело службове самозавзяття, але він одночасно виступив і своєрідним чудовим адвокатом влади, і провокатором серед журналістів. І справа навіть не в тому, що він для початку просто відмовився нагороджувати в номінації "журналіст року" будь-кого, хоча й вручати "прометея" Гонгадзе його ніхто й не просив – для Аркаші це було б занадто сміливо. Головне сталося далі: із ЗМІ Аркаша з чистою душею нагородив статуетками всіх, хто в сучасних умовах найвірніше служить владі. Це була перша своєрідна відповідь на прояви журналістської незалежності. Він ніби наголошував усім іншим: дивіться, ви служитимете – і ви отримаєте.

Але найстрашніше сталося, коли на сцену за “прометеєм” піднявся президент телеканалу ICTV Олександр Богуцький. І чому отримував відзнаку в номінації "краща теле-радіопрограма року" цей, м‘яко кажучи, інформбогуцький, а не керівник, приміром, служби новин чи самої відзначеної програми "Факти", стало очевидно, коли він заговорив. Богуцький, хизуючись, сказав, що він нітрохи не хвилюється, бо не відмовиться від премії, щоб заробляти собі ім‘я.

І це було гидко навіть не тому, що з премією чи без неї Богуцький був і залишається елементарним інформслужкою зразка Долганова чи Лапікури. Він своїми словами спробував публічно перекреслити те, що перед цим зробили СТБ, Мостова та Герасим‘юк з Юрчуком. Його заява була відкритою декларацією продажного інформхолуйства як середовища існування, яке може бути комфортним для тих журналістів, що служать. Це був удар по українській журналістиці взагалі. І завдано його було тоді, коли справа Гонгадзе, смерть цього журналіста розбудила не тільки журналістів, а й політиків, покликала до життя опозицію, яка хоче знищити режим Кучми і очистити Україну від скверни.

Та Бог із ними, з цими політиками – удар було завдано тоді, коли журналісти знову почали усвідомлювати і власну значимість, і свою відповідальність перед людьми за сказане і написане. Це була заява, після якої соромно називатися журналістом, бо хтось може подумати, що всі журналісти такі, як Богуцький, Долганов, Княжицький, Лапікура. А ці "парняги", звичайно, гідні "прометея від Аркаші", бо з Аркашею вони варті один одного. Незалежно від того, повторюю, домовлялися вони попедньо про такий хід чи ні. Тут, як мовиться, яке їхало, таке й здибало. Але загальної картини це не змінює. І жаль тільки, що статуетка носить назву "прометей", бо жаль Прометея міфічного: в Україні часів Кучми довели, що навіть таке ім‘я різні "аркашо-богуцькі" можуть зробити символом продажності…