Єдиним фронтом проти Європи. Дурість чи провокація?
Понеділок, 29 січня 2001, 14:04
Те, що щонеділі в програмі "7 днів" "екс-Сторожук" Вадим Долганов розперізується, як може, і говорить, що хоче, захищаючи свого "гаранта", це зрозуміло. Він дорвався до "ящика" і, як йому здається, служить справі розбудови, а також собі. Але те, що Долганов дозволив собі минулої неділі, відмазуючи Кучму, шкодить уже всій державі та її громадянам, бо говорив "відмазувач" на державному телебаченні – рупорі влади. І це багатьма може бути сприйнято, як позиція цієї самої влади. Адже за межами України навряд чи хто може уявити, що в української влади або немає жодної чіткої та усталеної позиції, окрім набивання власної калитки, або позиція така тільки задекларована. Та й то тільки для того, щоб кредити отримати і їх проїсти.
І Долганов це яскраво підтвердив, бо, ні більше, ні менше, порушив питання про відносини між Україною та Європою. Але як порушив! Він просто запропонував відповісти всім на запитання "Чи Європа нам указ?" А розізлило Долганова те, що в Парламентській асамблеї Ради Європи розглядалося "українське питання", і нетямущі європейські депутати на помітили "державотворчого генія" Кучми і не поцінували його демократично-європейську налаштованість. І замість того, щоб підкинути ще якусь дещицю, дозволили собі покритикувати Україну, бо там, на їхню думку, і свободу слова утискають, і журналісти зникають, а влада цьому надзвичайно рада, бо нічого не робить, щоб такого не було, і Конституцію хочуть змінити неконституційно, зводячи роль парламенту до функції законодавчої "шістки", яка тупо має виконувати забаганки глави держави.
Це все в Україні є давно, відоме її громадянам і їм таки й байдуже, а тепер це помітили і в Європі і зробили зауваження. Долганову це не сподобалося, і він звинуватив Європу в політиці подвійних стандартів щодо України. Мовляв, і майора Мельниченка запропонувала Україні не видавати, а це порушить усі угоди про правову допомогу. І від українців відгороджується Шенгенською візовою угодою, і Югославію бомбардувала і не покаялася. Одне слово, за Долгановим, всі депутати ПАРЄ мали б дружно вибачитися перед Кучмою, як символом України, а потім від усвідомлення власної невиправної привини утопитися в Рейні.
А що, власне, сталося в ПАРЄ? Нічого з того, що мало б статися з країною, президента якої звинувачують у причетності до вбивства журналіста, бо він про це говорить зі своїми підлеглими, а це записує офіцер його охорони і весело транслює ці розмови скрізь. І вдома скрізь їм вірять, бо знають президента, який цілком може мати кримінальну кликуху-поганяло "Давіло Унічтожаєвіч", адже нічим іншим, окрім посилення особистої влади і знищення опонентів за будь-яку ціну ("давіть і унічтожать, хто работаєт протів нас"), він не займається. Бо не може займатися – як державному діячеві йому це не дано…
Однак Європа в такого керівника на початку третього тисячоліття в європейській державі вірити не хоче і тому справді демонструє подвійні стандарти. Замість того, щоб справді конкретно і персонально засудити керівництво України в нехтуванні демократичними засадами, назвати всіх поіменно (Кучма, Потебенько, Кравченко. Деркач і іже з ними), позбавити права навіть засідати поруч із пристойними людьми, ПАРЄ знову обмежується загальними зауваженнями на кшталт останнього "китайського попередження", мовляв. не знайдете журналіста, не визнаєте його сім'ю потерпілою стороною, ми вас позбавимо повноважень. Єдина конкретика – це прохання до європейських країн надати притулок майору Мельниченку, якщо він цього забажає.
І останнє рішення, якщо, до речі, розібратися детально, і є підтвердженням подвійних стандартів: євродепутати знають, що такого цінного свідка, як Мельниченко треба ховати деінде в Європі від його-таки країни-батьківщини, де працюють ладні будь-кого знищити "капітальні хлопці" із спецслужб, але саму цю країну не карають. Хтось вірить, що вона "виправиться", хтось не хоче вірити, що таке взагалі може бути, а хтось і зберігає Україну в європейській орбіті, бо не хоче її зближення з Росією, і тому готовий терпіти Кучму, незважаючи на український народ, якому під Кучмою жити. А це теж подвійний стандарт, бо в Югославії, коли хотіли скинути Мілошевича, то опозицію і народ підтримали. Хоча, правда, в Югославії народ і опозиція -- югославські, а не українські…
"Народ", підібраний Долгановим у його програмі, звісно його й підтримав, а Європу "пригвоздив". Але, як з'ясувалося, засуджували Європу і члени української депутатської делегації в ПАРЄ. І найбільше здивував і потішив зворушливий унісон, з яким депутат від Народно-демократичної партії Олег Зарубінський та лідер комуністів Петро Симоненко вимагали повернути майора Мельниченка до України. І знову з турботою про Європу, мовляв, як вона, бідна, почуватиметься, коли виявиться, що Мельниченко – наклепник і фальсифікатор і в такій якості його визнає українське правосуддя. Довів до сліз зворушення і руховець Роман Зварич, переконуючи, що президент і парламент хотіли змінити українську Конституцію винятково конституційними методами.
Так, нібито "громадянин Болт з вулиці Наукової" – це не яскрава ознака фальсифікації результатів референдуму, який став рушієм конституційних змін, а фальсифікація народного волевиявлення на цьому референдумі – це не найбільше порушення демократичної Конституції. Адже в ній сказано, що ніхто не може узурпувати владу, навіть тричі демократи, а не тільки ті, що всього двічі, хоча й на чолі з Пустовойтенком. І не розуміти цього – це навіть не позиція Руху імені Удовенка, якій вже дивуватися не треба, а якась рухофренія, котру варто лікувати…
А під кінець програми, коли стало очевидно, що Європі Долганов дав гідний "відлуп", то постало інше запитання: що то було? Дурість агітаційно-пропагандистська, сплеск квасного патріотизму, нерозумна провокація проти нинішньої-таки влади чи ще щось паталогічне? І схоже, тут було все, але найбільше страху за те, що "кучмагейт" таки буде розслідувано до кінця, і він покаже, "хто є ху".
Страх Симоненка і Зарубінського, що в записах Мельниченка може бути таке, що тільки підтвердить "єдність по крові" кучманоїдів, котрі сьогодні при владі, народних демократів, яких від корита відірвали, але вони туди хочуть повернутися, та комуністів-симоненківців, проголошених Кучмою "єдиною опозицією". Ендепісти елементарно могли "перетирати" з гарантом, кого і як із конкурентів "замочити" чи то, вибачте, "задавіть і унічтожіть", щоб знову повернути президентську прихильність. А комуністи могли домовлятися, на яких умовах вони будуть тією опозицією, якою їм бути вигідно, а владі зручно, бо завжди можна Захід полякати "червоною загрозою". Але для цього комуняки Симоненка могли просити гарантувати їм умови для партійного бізнесу, якісь посади тощо. А якщо записаний голос самого Симоненка, то то взагалі гвалт: лідер трудового народу, а з олігархічним ставлеником за спиною народною домовляється. Тому, звичайно, для Симоненка і Пустовойтенка краще, щоб Мельниченка повернули до країни і віддали в надійні руки законника всіх часів і народів, "вишинського наших днів" Потебенька – цей не підведе, грубо, але надійно зробить. А якщо в цьому процесі у майора раптово зникне голова, то доведе на 96,6 відсотка, що майор -- без голови, але живий, тому не треба хвилюватися…
Зрозумілий і страх можновладців. Якби плівки Мельниченка були фальшиві, то, за нормальною логікою, чому боятися якихсь експертиз вдома, за кордоном чи навіть на Марсі. Провели експертизу, довели наклеп проти себе і ловіть собі хоч двох мельниченків з трьома цифровими диктофонами. Проте так не виходить. Мабуть, дуже вже балакучий наш "божественний від Бога" президент, коли відчуває, що він – серед своїх і його ніхто не підслуховує…
Проте, як на мене, найбільше тут було тупої непродуманої провокації. Проти влади, проти громадян України, зрештою, проти України в цілому. Після такого "єдиного антиєвропейського фронту", яким українські політики виступили на захист влади, звинуваченої у всіх смертних гріхах – від корупції, відмивання брудних грошей і до причетності до знищення опонентів, невідомо, як цій же владі реалізувати "європейський вибір". Якщо, згідно з Долгановим та його високопоставленими співбесідниками, позиція така, що ну її, ту Європу, до дупи, то як тоді розуміти слова міністра закордонних справ Анатолія Зленка, який минулого вівторка заявив: "У значенні руху, у значенні вибору… Україна не вважає себе багатовекторною державою. Наш вибір і мета – визначені. Вони чітко проголошені президентом України Леонідом Кучмою. Це – європейська інтеграція України". А далі міністр сказав, що найкраще і найшвидше вдасться інтегруватися до Європи тоді, коли ми відповідатимемо її стандартам. Але не вона нашим. Іншими словами, не Європа має знищувати опозиційних журналістів, щоб приблизити до себе Україну, а Україна має цього не робити, щоб інтегруватися в пристойний світ.
То що ж виходить? Завдяки Доганову, який віщує з президентського каналу, ми знову забули, де Європа? Чи президент мав на увазі те, чого не зрозумів міністр і всі інші, хто це чув? Чи то ми знову маємо справу з українськими деклараціями, які не мають нічого спільного зі справами? Одне слово, нічого невідомо.
Зате відомо, в чому Долганов мав абсолютну рацію. В тому, що від українців відгороджуються візами, кордонами, заборонами тощо. А як не відгороджуватися від громадян країни, яка не знає, що їй потрібно, та ще й живе з таким президентом, з такими міністрами, з такими державними рупорами, котрі крутять державними пріоритетами, як собака хвостом? І це при тому, що, звичайно, подвійні стандарти з боку Європи є. І, на жаль, не тільки в ставленні до України.
Але й цього разу Україну Європа знову авансом наблизила до себе, не викидаючи з ПАРЄ, а тільки зробила серйозні й обгрунтовані зауваження. А ми її за це - по-долгановськи, по-нашому і віддячили. Наступного разу такого може й не бути.
Читайте також
Кучма та його "джентльмени"– в ролі будівничих. Це смішно і страшно
І Долганов це яскраво підтвердив, бо, ні більше, ні менше, порушив питання про відносини між Україною та Європою. Але як порушив! Він просто запропонував відповісти всім на запитання "Чи Європа нам указ?" А розізлило Долганова те, що в Парламентській асамблеї Ради Європи розглядалося "українське питання", і нетямущі європейські депутати на помітили "державотворчого генія" Кучми і не поцінували його демократично-європейську налаштованість. І замість того, щоб підкинути ще якусь дещицю, дозволили собі покритикувати Україну, бо там, на їхню думку, і свободу слова утискають, і журналісти зникають, а влада цьому надзвичайно рада, бо нічого не робить, щоб такого не було, і Конституцію хочуть змінити неконституційно, зводячи роль парламенту до функції законодавчої "шістки", яка тупо має виконувати забаганки глави держави.
Це все в Україні є давно, відоме її громадянам і їм таки й байдуже, а тепер це помітили і в Європі і зробили зауваження. Долганову це не сподобалося, і він звинуватив Європу в політиці подвійних стандартів щодо України. Мовляв, і майора Мельниченка запропонувала Україні не видавати, а це порушить усі угоди про правову допомогу. І від українців відгороджується Шенгенською візовою угодою, і Югославію бомбардувала і не покаялася. Одне слово, за Долгановим, всі депутати ПАРЄ мали б дружно вибачитися перед Кучмою, як символом України, а потім від усвідомлення власної невиправної привини утопитися в Рейні.
А що, власне, сталося в ПАРЄ? Нічого з того, що мало б статися з країною, президента якої звинувачують у причетності до вбивства журналіста, бо він про це говорить зі своїми підлеглими, а це записує офіцер його охорони і весело транслює ці розмови скрізь. І вдома скрізь їм вірять, бо знають президента, який цілком може мати кримінальну кликуху-поганяло "Давіло Унічтожаєвіч", адже нічим іншим, окрім посилення особистої влади і знищення опонентів за будь-яку ціну ("давіть і унічтожать, хто работаєт протів нас"), він не займається. Бо не може займатися – як державному діячеві йому це не дано…
Однак Європа в такого керівника на початку третього тисячоліття в європейській державі вірити не хоче і тому справді демонструє подвійні стандарти. Замість того, щоб справді конкретно і персонально засудити керівництво України в нехтуванні демократичними засадами, назвати всіх поіменно (Кучма, Потебенько, Кравченко. Деркач і іже з ними), позбавити права навіть засідати поруч із пристойними людьми, ПАРЄ знову обмежується загальними зауваженнями на кшталт останнього "китайського попередження", мовляв. не знайдете журналіста, не визнаєте його сім'ю потерпілою стороною, ми вас позбавимо повноважень. Єдина конкретика – це прохання до європейських країн надати притулок майору Мельниченку, якщо він цього забажає.
І останнє рішення, якщо, до речі, розібратися детально, і є підтвердженням подвійних стандартів: євродепутати знають, що такого цінного свідка, як Мельниченко треба ховати деінде в Європі від його-таки країни-батьківщини, де працюють ладні будь-кого знищити "капітальні хлопці" із спецслужб, але саму цю країну не карають. Хтось вірить, що вона "виправиться", хтось не хоче вірити, що таке взагалі може бути, а хтось і зберігає Україну в європейській орбіті, бо не хоче її зближення з Росією, і тому готовий терпіти Кучму, незважаючи на український народ, якому під Кучмою жити. А це теж подвійний стандарт, бо в Югославії, коли хотіли скинути Мілошевича, то опозицію і народ підтримали. Хоча, правда, в Югославії народ і опозиція -- югославські, а не українські…
"Народ", підібраний Долгановим у його програмі, звісно його й підтримав, а Європу "пригвоздив". Але, як з'ясувалося, засуджували Європу і члени української депутатської делегації в ПАРЄ. І найбільше здивував і потішив зворушливий унісон, з яким депутат від Народно-демократичної партії Олег Зарубінський та лідер комуністів Петро Симоненко вимагали повернути майора Мельниченка до України. І знову з турботою про Європу, мовляв, як вона, бідна, почуватиметься, коли виявиться, що Мельниченко – наклепник і фальсифікатор і в такій якості його визнає українське правосуддя. Довів до сліз зворушення і руховець Роман Зварич, переконуючи, що президент і парламент хотіли змінити українську Конституцію винятково конституційними методами.
Так, нібито "громадянин Болт з вулиці Наукової" – це не яскрава ознака фальсифікації результатів референдуму, який став рушієм конституційних змін, а фальсифікація народного волевиявлення на цьому референдумі – це не найбільше порушення демократичної Конституції. Адже в ній сказано, що ніхто не може узурпувати владу, навіть тричі демократи, а не тільки ті, що всього двічі, хоча й на чолі з Пустовойтенком. І не розуміти цього – це навіть не позиція Руху імені Удовенка, якій вже дивуватися не треба, а якась рухофренія, котру варто лікувати…
А під кінець програми, коли стало очевидно, що Європі Долганов дав гідний "відлуп", то постало інше запитання: що то було? Дурість агітаційно-пропагандистська, сплеск квасного патріотизму, нерозумна провокація проти нинішньої-таки влади чи ще щось паталогічне? І схоже, тут було все, але найбільше страху за те, що "кучмагейт" таки буде розслідувано до кінця, і він покаже, "хто є ху".
Страх Симоненка і Зарубінського, що в записах Мельниченка може бути таке, що тільки підтвердить "єдність по крові" кучманоїдів, котрі сьогодні при владі, народних демократів, яких від корита відірвали, але вони туди хочуть повернутися, та комуністів-симоненківців, проголошених Кучмою "єдиною опозицією". Ендепісти елементарно могли "перетирати" з гарантом, кого і як із конкурентів "замочити" чи то, вибачте, "задавіть і унічтожіть", щоб знову повернути президентську прихильність. А комуністи могли домовлятися, на яких умовах вони будуть тією опозицією, якою їм бути вигідно, а владі зручно, бо завжди можна Захід полякати "червоною загрозою". Але для цього комуняки Симоненка могли просити гарантувати їм умови для партійного бізнесу, якісь посади тощо. А якщо записаний голос самого Симоненка, то то взагалі гвалт: лідер трудового народу, а з олігархічним ставлеником за спиною народною домовляється. Тому, звичайно, для Симоненка і Пустовойтенка краще, щоб Мельниченка повернули до країни і віддали в надійні руки законника всіх часів і народів, "вишинського наших днів" Потебенька – цей не підведе, грубо, але надійно зробить. А якщо в цьому процесі у майора раптово зникне голова, то доведе на 96,6 відсотка, що майор -- без голови, але живий, тому не треба хвилюватися…
Зрозумілий і страх можновладців. Якби плівки Мельниченка були фальшиві, то, за нормальною логікою, чому боятися якихсь експертиз вдома, за кордоном чи навіть на Марсі. Провели експертизу, довели наклеп проти себе і ловіть собі хоч двох мельниченків з трьома цифровими диктофонами. Проте так не виходить. Мабуть, дуже вже балакучий наш "божественний від Бога" президент, коли відчуває, що він – серед своїх і його ніхто не підслуховує…
Проте, як на мене, найбільше тут було тупої непродуманої провокації. Проти влади, проти громадян України, зрештою, проти України в цілому. Після такого "єдиного антиєвропейського фронту", яким українські політики виступили на захист влади, звинуваченої у всіх смертних гріхах – від корупції, відмивання брудних грошей і до причетності до знищення опонентів, невідомо, як цій же владі реалізувати "європейський вибір". Якщо, згідно з Долгановим та його високопоставленими співбесідниками, позиція така, що ну її, ту Європу, до дупи, то як тоді розуміти слова міністра закордонних справ Анатолія Зленка, який минулого вівторка заявив: "У значенні руху, у значенні вибору… Україна не вважає себе багатовекторною державою. Наш вибір і мета – визначені. Вони чітко проголошені президентом України Леонідом Кучмою. Це – європейська інтеграція України". А далі міністр сказав, що найкраще і найшвидше вдасться інтегруватися до Європи тоді, коли ми відповідатимемо її стандартам. Але не вона нашим. Іншими словами, не Європа має знищувати опозиційних журналістів, щоб приблизити до себе Україну, а Україна має цього не робити, щоб інтегруватися в пристойний світ.
То що ж виходить? Завдяки Доганову, який віщує з президентського каналу, ми знову забули, де Європа? Чи президент мав на увазі те, чого не зрозумів міністр і всі інші, хто це чув? Чи то ми знову маємо справу з українськими деклараціями, які не мають нічого спільного зі справами? Одне слово, нічого невідомо.
Зате відомо, в чому Долганов мав абсолютну рацію. В тому, що від українців відгороджуються візами, кордонами, заборонами тощо. А як не відгороджуватися від громадян країни, яка не знає, що їй потрібно, та ще й живе з таким президентом, з такими міністрами, з такими державними рупорами, котрі крутять державними пріоритетами, як собака хвостом? І це при тому, що, звичайно, подвійні стандарти з боку Європи є. І, на жаль, не тільки в ставленні до України.
Але й цього разу Україну Європа знову авансом наблизила до себе, не викидаючи з ПАРЄ, а тільки зробила серйозні й обгрунтовані зауваження. А ми її за це - по-долгановськи, по-нашому і віддячили. Наступного разу такого може й не бути.
Читайте також
Кучма та його "джентльмени"– в ролі будівничих. Це смішно і страшно
