Виступ Лесі ГОНГАДЗЕ

Шановні пані і панове!

Шановні народні обранці!

Нині я стою перед вами після чотирьох довгих місяців нескінченного розпачу і очікування відповіді на страшне запитання: де мій син? Де мій Гіві, який 31 рік був зі мною? І певно, ніхто з вас не бажає своїй матері такого болю, якого зазнала я і моя родина через те, що свого єдиного сина я старалася виховати сміливим, правдивим і відвертим. І таким його знали ті, хто його любив, ті хто його боявся, і хто ненавидів його за правду.

Я звертаюсь нині до вас, сподіваючись, що ви допоможете, зрештою, зупинити це страшне знущання, яке чинить наді мною і моїми близькими влада, Генпрокуратура, яка спільно з органами міліції, СБУ, під особистим контролем Президента, веде справу Гонгадзе.

Хіба можна інакше назвати заяву Генпрокурора про те, що його цікавлять події тількі після 16 вересня 2000 року - з дня зникнення мого сина?

Ще 14 липня за моїм наполяганням Георгій звернувся до Генпрокурора Потебенька з відкритим листом-протестом проти кампанії цькування його правоохоронними органами, а також його колег по роботі. Син вказав на нахабне стеження за ним протягом останніх кількох тижнів, яке здійснювали особи на зелених "Жигулях" за номером 07309 КВ.

Однак жодних заходів, щоб зупинити це свавілля, як і жодної відповіді від Генпрокурора, Георгій так і не дочекався.

А вже після 16 вересня розпочалося неправомірне, неймовірне за своїм цинізмом і жорстокістю в стосунках до близьких Георгія ведення кримінальної справи.

Пригадую, як 18 вересня 2000 року, коли приїхали до Києва, слідчий Печерського райвідділу міліції м.Києва буквально вихопив у мене з рук без будь-якої фіксації, акту вилучення, військовий білет мого сина, копію його медичної картки, де були всі дані про поранення його 1993 року в Грузії, в Сухумі. Цією карткою пізніше розмахував тут на трибуні Верховної Ради міністр МВС Кравченко, звинувачуючи Георгія у тому, що він воював як найманець на стороні Грузії, а значить, сам Георгій підпадає під кримінальну відповідальність.

Хоча всім було відомо, що мій син, 24-річний Георгій Гонгадзе перебував у Сухумі під час війни як кореспондент грузинського інформаційного агенства в Україні і був поранений якраз тоді, коли знімав на відеокамеру бойові дії коло ріки Гуміста. Тоді він одержав 26 осколкових поранень, від яких залишилися сліди в тілі і руках , ногах, грудях і передпліччях.

Потім були і подальші намагання зробити мого сина жертвою якихось кримінальних розборок, хуліганських дій, побутової помсти і т.д., аби лише за всіляку ціну перевести зникнення мого сина Георгія з політичної у побутову, кримінальну площину.

Бачачи всю мляву, зате спрямовану на дискридитацію Георгія, імітацію слідства, я звернулася 27 жовтня 2000 року листовно, особисто до Президента Леоніда Кучми та його дружини зі скаргою на Генпрокурора за його бездіяльність. Ані від гаранта Конституції, ані від Людимили Кучми відповіді я так і не дочекалася і сьогодні. Зате мої листи у порушення закону про звернення громадян були скеровані до того ж таки прокурора Потебенька.

Генпрокурор спромігся їх прочитати лише через півтора місяці. І то лише після того, коли був змушений вибачитися переді мною по телефону за брехливу інформацію Генпрокуратури про те, що я, начебто, не можу дати кров на ДНК через свою хворобу. Про страшну знахідку 3 листопада в таращанському лісі я дізналася з телебачення. Протягом півтора місяці Генпрокуратура не давала мені жодної інформації, не викликала на опізнання тіла, чи знайдених прикрас.

І тільки 11 грудня 2000 року до Львова приїхала група з Генпрокуратури Києва під керівництвом пана Баганця, в мене була взята кров на ДНК. І одразу після цієї психологічно тяжкої процедури мене повезли до Львівської обласної прокуратури на допит. Я була переконана, що мене допитують як потерпілу сторону. Але виявляється й досі Генеральна прокуратура не визнає мене потерпілою.

Після багатогодинного виснажливого допиту начальник слідчого відділу Києвської області пан Квітка заметушився, підпихав мені кожний аркуш протоколу, аби я швиденько підписувала. Я майже механічно оглядала і підписувала аркуші, коли на останньому звернула увагу на речі, про які взагалі не йшлося на допиті. В останньому абзаці було написано, начебто я визнавала наявність у сина великих боргів, яких він не міг віддати і не мав, чим платити працівникам редакції інтернетгазети "Українська правда". Прошу панство, зрозумійте.

Нічого подібного, я не казала. Бо й подібних відомостей не мала. Тому обурена такою підступністю, я відірвала цей шматок від аркуша і подерла його. Лише пізніше, через кілька годин, мені стала зрозуміла ця підступність пана Квітки, адже це було підтвердженням фальшивої версії Генпрокуратури про придумані борги Георгія як причину його зникнення і вбивства. Цю версію прокуратура, як видно зі слів Потебенька, не покидає і сьогодні.

Я не буду обтяжувати вас численними правопорушеннями, що мали місце у процесі слідства, про них зазначала і парламентська комісія, і засоби масової інформації.

Найжахливішим для мене є те, що влада більше двох місяців цинічно жонглює темою: належить чи не належить таращанське тіло моєму синові. Значить, щось постійно змінюється у владних планах у зв'язку з якимись невідомими мені обставинами. А в останній час пан Потебенько висловлює свої сумніви щодо приналежності таращанського тіла Георгію, незважаючи на результати експертизи на ДНК. А Президент майже одночасно сповіщає по телебаченню, що це розшматоване, розчленоване, понівечене тіло належить моєму синові Георгію. Як це зрозуміти, прошу вас?

Останній тиждень на мене і на родину чиниться тиск, щоб негайно поховати тіло. Мене закликають до християнської моралі. Уже літак, як сказали, готовий і цинкова труна готова, і місце на престижному цвинтарі у Львові готове. Але я мати, я хочу знати, чиї останки я віддаю землі. Власне, чи це є останки мого сина. І хіба за християнським звичаєм можна ховати тіло без голови? І хочу знайти причину загибелі. Коли це сталося? Я вимагаю, щоб мене і дружину Георгія Мирославу визнали потерпілою стороною, бо мій адвокат не має права ознайомитися з матеріалами кримінальної справи. Я хочу знати правду: хто хотів загубити і загубив мого сина?

Я наполягаю на додатковій експертизі на ДНК з використанням матеріалів взятих з таращанського тіла у моїй присутності. Я медик, 40 років працюю в медицині. Я бачила сотні трупів, я знаю, що таке труп. Я вимагаю визнання факту, дати вбивства і причини смерті моєї дитини. Не допускаю поховання частини тіла. Слідство повинно віднайти голову і забезпечити її опізнання.

Я вимагаю: крім одержання тіла в місті Києві, тільки після виконаних всіх зазначених вимог, я маю право визначити місце його поховання. Звертаюся до вас, шановні, дорогі депутати, підтримайте ці вимоги, які я, як мати, маю право ставити тим, хто дуже не хоче, щоб була встановлена правда.

З цієї трибуни я хочу сказати, що у своєму найбільшому горі я не одна. Мене підтирмує дуже багато людей в Україні і у світі. Я щиро всім вдячна. Особливо я вдячна за підтримку нашій багатостраждальній матері - мамі журналіста Валерія Гарченка, мужній Ніні Михайлівні. Її син був знищений за те, що насмілився критикувати владу.

Мій Георгій у своєму відкритому листі до Потебенька писав: "Я відомий тим, що відкрито критикую владу, можу задавати незручні питання Президенту".

Тепер він цього вже не зробить. Але, поки я жива, я хочу знати, що з ним насправді сталося. Думаю, на це мають право всі, хто знав і любив мого сина. Дякую всім за увагу.