Про національні особливості забезпечення президента газетами
Четвер, 28 грудня 2000, 14:16
"На фіга попу гармонь, а Президенту – газета?". Такий видозмінений, але все ж риторичний, як на Україну, крилатий вислів спадає на думку лише тепер. А тоді, на початку травня 2000-го року, для журналіста-середняка все починалося зовсім з іншого. Дещо амбіцій (самі розумієте, не без того!), пухкий бізнес-план-концепція ("своєчасне інформування громадськості про поточну діяльність глави держави"!) та обіцянки роботи в колі високопрофесійних журналістів.
Ну й звісно, окрім того…
– Щомісяця редактору відділу – триста.
– Гривень?
– Та ні, ну що ви, – явно не від голоду розпухле тіло головреда нервово засмикалося на стільці. – Доларів у готівці.
Власне так і розпочинався мій чотирьохмісячний період участі в грандіозному (за задумами організаторів) виданні з багатообіцяючою назвою – "Президентський вісник".
Основний "інтим" запитання, на яке зарубіжні журналісти можуть зреагувати, лише покрутивши пальцем біля скроні, у нашому випадку звучить наступним чином: чи ПРИПУСТИМО видавати ПРЕЗИДЕНТСЬКУ газету за рахунок ПРИВАТНОГО капіталу? Бо в Україні можливо все. "Перша скрипка" серед засновників "Президентського вісника" – приватна структура, ТОВ "Концерн "Президент". І лише згодом у співзасновники ввійшли також Державне управління справами (своєрідний куратор господарської, адміністративної та кадрової діяльності АП, КМ та ВР) і "Президент-готель "Київський". Власне завдяки готелю засновникам і вдалося вирішити питання з приміщеннями для всіх редакцій видань, що входять до складу концерну.
З таким "приватно-державним" гамузом засновників "Президентський вісник" виходить у неозору акваторію газетного ринку України. Серед засновників самого концерну та найбільш впливових у виданні керівників необхідно назвати шефа концерну, Валерія Кодру (колишній аташе з питань культури при посольстві України в Венесуелі); екс-віце-прем’єр-міністра Валерія Смолія та позаштатного радника президента Кучми Валерія Міщенка. (Останній з них є доволі впливовим київським бізнесменом і окрім порад главі держави, займається бізнесом. Поінформовані джерела, зокрема, говорять, що Міщенко є власником майбутнього готелю "Театральний", який будують в центрі столиці, на вул. Богдана Хмельницького).
Напевне очевидним є також те, що якщо президентську газету засновувати та видавати на основі приватного капіталу, то й зв’язки, інтереси та лобі "приватного" газетного керівництва превалюватимуть у стосунках з державними органами та бізнесом.
Завдяки особистим смакам та уподобанням трьох Валеріїв, "Президентський вісник", не проіснувавши й року, встиг тричі змінити тактику та стратегію видання.
На одній з останніх нарад концепцію видання врешті було затверджено остаточно (у всякому разі, поки-що так вважають засновники). Отже, газета президента України повинна "змахувати" на 1-му етапі свого розвитку на вітчизняний тижневик "2000". Наступний щабель для підкорення – рівень російської "Независимой газеты". І зрештою, завдання-максимум, – така собі українська Financial Times (!!!).
"Я зроблю неможливе, але ця газета стане в Україні найбільш популярною", – говорив колективу спеціаліст з української культури у Венесуелі Валерій Кодру, підшукуючи пояснення для таких, зовсім абсурдних завдань щодо якісного зростання газети.
Але всі канони практичної журналістської роботи повинен вирішувати головний редактор. Перший головред, "близький до дисидентів-шестидесятників", але зовсім невідомий у широких журналістських колах Києва Лесь Герасимчук замовляв теми, як здається тепер, "аби щось писати, але не мати через це неприємностей". Тут і захоплюючі теми про вчасний збір агроврожаю (рубрика "будемо з хлібом!"), про проблеми багатих на молоко, але чомусь "чужих" для України голландських корів, про новітні сміттєпереробні технології. "Провалені" та недопущені до друку шпальти ("про Ющенка та Тимошенко не пишемо, бо в них дуже погані стосунки з Президентом та й хіба це можна назвати реформами?"; "не пишіть про партії, бо всі вони – дармоїди") заповнюються дуже "актуальними" для "піпла" статтями. Тут – проблеми глобалізації а-ля Фукуяма, котировки індексу Доу-Джонса, розвиток автомобілебудування в Японії.
На сторінках газети з’являються, немов вирубані сокирою за стилістикою та змістовою наповненістю інтерв’ю з губернаторами. Біда не в тому, що PR "під Президентом" зводиться до того, що кожна з висмикнутих персоналій повинна присвятити половину статті для вихваляння мудрості та стабільності політики Гаранта. Зле стає тоді, коли президентська газета починає наглувато заробляти на… розміщенні прихованої реклами. Пакет послуг, що передбачає розміщення однієї шпальти грубувато прихованої реклами у "Віснику" та двох шпальт – у журналі "Президент" (ще одне видання "Концерну "Президент") ще донедавна коштувало 22.000 умовних одиниці.
Кадри та ставлення до опозиції
Основний принцип у ставленні до власних працівників частенько нагадував давню фразу "є людина – є проблема". Першого завідувача відділу політики Вадима Галиновського звільняли з роботи за його статті "з надто "лівим" і "правим" ухилом" (слова Леся Абрамовича Герасимчука). Наступного зав. політикою, Анатолія Астаф'єва, звільнили взагалі без будь-яких пояснень (встиг пропрацювати п'ять днів). Щоправда, йому зателефонували додому через два тижні, і щиро здивованим голосом запитали, чому він не ходить на роботу. Так само обійшлися і з заступником шеф-редактора, Олександром Кондратенком, який займається в концерні піаром) – звільнили, а наступного ж дня – поновили на посаді.
Тихо й без зайвого галасу змонтована в Україні структура з "президентською" назвою вражає своєю розгалуженістю. Серед її друкованих видань – журнал "Президент" (левова частка його тиражу реалізується через українське представництво в ООН у інші держави). Окрім "Президентського вісника" – газети "Влада і політика", молодіжно-безтурботна "Что делать?", журнали "Фото-видео новости", "5 континентов", "Алкоголь і тютюн". Також працює власна кіностудія (за деякими даними, кошторисом на виготовлення україномовного варіанту "Ментов" там цікавився міністр внутрішніх справ Ю.Кравченко).
"Генеральний план" поведінки концерну на газетному ринку України ще донедавна полягав у тому, щоб окрім "твердо" президентського "Вісника" видавати "більш ліберальну" "Владу і політику", а в майбутньому планувалося навіть започаткувати "опозиційну" газету – "Народний форум". Ось вам газета пропрезидентська, але можемо також запропонувати ліберально-опозиційний варіант. Приватні гроші істотно розширюють ініціативи, на яких можна пробувати заробляти гроші.
Мета акції
Очевидно, що мета акції, окрім того, щоби бути якомога ближче до основного в Україні тіла, зводиться також і до можливості заробляння грошей. Тут засновникам необхідно у першу чергу дочекатися указу глави держави, який надасть всім нормотворчим документам Президента, що друкуються в газеті, статус офіційних юридичних документів. Потім, за рахунок адмінресурсу, можна "спустити" передплату на всі рівні державної влади та органів місцевого самоврядування. Пізніше, очевидно, "капусту" з "Вісника" можна буде стригти вже по-крупному, заробляючи на уявному посередництві з органом (друкованим) Леоніда Кучми. Ви – директор фірми. Якою буде ваша реакція після телефонного дзвінка і пропозиції розмістити рекламу на сторінках видання "на вигідних умовах"?
Кажуть, що глава АП Володимир Литвин ставиться до творчих пошуків мас-медійного концерну Валерія Кодру дуже скептично. Та й сам Леонід Кучма в серпні, під час зустрічі з регіональними журналістами в "Президент-готелі "Київський", зігнорував зустріч з колективом "Віника" (саме так називають газету в концерні). Окрім того, Кучма дотихчасово не дав ексклюзивного інтерв’ю власному амбітному дітищу, народженому завдяки бізнес-ініціативі людей, близьких до Банкової.
З того часу у "Віснику" змінився головний редактор, перетасували штат заступників керівництва концерну. Завдяки певній "інформаційній ізоляції" колективу від реальної поточної діяльності президента газета не спромоглася стати протягом останніх півроку справжнім та впливовим виданням, яке МОЖЕ й ЗНАЄ, як саме пояснювати все те, що робиться навколо Л.Кучми. Яскравим прикладом повної відсутності "ідеології опору" в газети стала ситуація з тейпгейтом, коли "Вісник" так і не спромігся сказати будь що розумне та аргументоване на захист свого патрона.
Тому й пливе поки-що за течією, панічно ховаючи власний тираж нікому не потрібне 32-сторінкове видання. (За даними служби розповсюдження газети, він становить близько 5.000 примірників). Газета ця до непристойності схожа на нашу Батьківщину. Така ж боягузлива, з таким же фаховим рівнем менеджменту. З такою ж невизначеністю власних методів господарювання, що і в країні – не розбереш, як саме приватна газета повинна стояти на сторожі основного державного посадовця України. Втім, кажуть, що будь-який пес схожий на свого господаря…
Ну й звісно, окрім того…
– Щомісяця редактору відділу – триста.
– Гривень?
– Та ні, ну що ви, – явно не від голоду розпухле тіло головреда нервово засмикалося на стільці. – Доларів у готівці.
Власне так і розпочинався мій чотирьохмісячний період участі в грандіозному (за задумами організаторів) виданні з багатообіцяючою назвою – "Президентський вісник".
Основний "інтим" запитання, на яке зарубіжні журналісти можуть зреагувати, лише покрутивши пальцем біля скроні, у нашому випадку звучить наступним чином: чи ПРИПУСТИМО видавати ПРЕЗИДЕНТСЬКУ газету за рахунок ПРИВАТНОГО капіталу? Бо в Україні можливо все. "Перша скрипка" серед засновників "Президентського вісника" – приватна структура, ТОВ "Концерн "Президент". І лише згодом у співзасновники ввійшли також Державне управління справами (своєрідний куратор господарської, адміністративної та кадрової діяльності АП, КМ та ВР) і "Президент-готель "Київський". Власне завдяки готелю засновникам і вдалося вирішити питання з приміщеннями для всіх редакцій видань, що входять до складу концерну.
З таким "приватно-державним" гамузом засновників "Президентський вісник" виходить у неозору акваторію газетного ринку України. Серед засновників самого концерну та найбільш впливових у виданні керівників необхідно назвати шефа концерну, Валерія Кодру (колишній аташе з питань культури при посольстві України в Венесуелі); екс-віце-прем’єр-міністра Валерія Смолія та позаштатного радника президента Кучми Валерія Міщенка. (Останній з них є доволі впливовим київським бізнесменом і окрім порад главі держави, займається бізнесом. Поінформовані джерела, зокрема, говорять, що Міщенко є власником майбутнього готелю "Театральний", який будують в центрі столиці, на вул. Богдана Хмельницького).
Напевне очевидним є також те, що якщо президентську газету засновувати та видавати на основі приватного капіталу, то й зв’язки, інтереси та лобі "приватного" газетного керівництва превалюватимуть у стосунках з державними органами та бізнесом.
Завдяки особистим смакам та уподобанням трьох Валеріїв, "Президентський вісник", не проіснувавши й року, встиг тричі змінити тактику та стратегію видання.
На одній з останніх нарад концепцію видання врешті було затверджено остаточно (у всякому разі, поки-що так вважають засновники). Отже, газета президента України повинна "змахувати" на 1-му етапі свого розвитку на вітчизняний тижневик "2000". Наступний щабель для підкорення – рівень російської "Независимой газеты". І зрештою, завдання-максимум, – така собі українська Financial Times (!!!).
"Я зроблю неможливе, але ця газета стане в Україні найбільш популярною", – говорив колективу спеціаліст з української культури у Венесуелі Валерій Кодру, підшукуючи пояснення для таких, зовсім абсурдних завдань щодо якісного зростання газети.
Але всі канони практичної журналістської роботи повинен вирішувати головний редактор. Перший головред, "близький до дисидентів-шестидесятників", але зовсім невідомий у широких журналістських колах Києва Лесь Герасимчук замовляв теми, як здається тепер, "аби щось писати, але не мати через це неприємностей". Тут і захоплюючі теми про вчасний збір агроврожаю (рубрика "будемо з хлібом!"), про проблеми багатих на молоко, але чомусь "чужих" для України голландських корів, про новітні сміттєпереробні технології. "Провалені" та недопущені до друку шпальти ("про Ющенка та Тимошенко не пишемо, бо в них дуже погані стосунки з Президентом та й хіба це можна назвати реформами?"; "не пишіть про партії, бо всі вони – дармоїди") заповнюються дуже "актуальними" для "піпла" статтями. Тут – проблеми глобалізації а-ля Фукуяма, котировки індексу Доу-Джонса, розвиток автомобілебудування в Японії.
На сторінках газети з’являються, немов вирубані сокирою за стилістикою та змістовою наповненістю інтерв’ю з губернаторами. Біда не в тому, що PR "під Президентом" зводиться до того, що кожна з висмикнутих персоналій повинна присвятити половину статті для вихваляння мудрості та стабільності політики Гаранта. Зле стає тоді, коли президентська газета починає наглувато заробляти на… розміщенні прихованої реклами. Пакет послуг, що передбачає розміщення однієї шпальти грубувато прихованої реклами у "Віснику" та двох шпальт – у журналі "Президент" (ще одне видання "Концерну "Президент") ще донедавна коштувало 22.000 умовних одиниці.
Кадри та ставлення до опозиції
Основний принцип у ставленні до власних працівників частенько нагадував давню фразу "є людина – є проблема". Першого завідувача відділу політики Вадима Галиновського звільняли з роботи за його статті "з надто "лівим" і "правим" ухилом" (слова Леся Абрамовича Герасимчука). Наступного зав. політикою, Анатолія Астаф'єва, звільнили взагалі без будь-яких пояснень (встиг пропрацювати п'ять днів). Щоправда, йому зателефонували додому через два тижні, і щиро здивованим голосом запитали, чому він не ходить на роботу. Так само обійшлися і з заступником шеф-редактора, Олександром Кондратенком, який займається в концерні піаром) – звільнили, а наступного ж дня – поновили на посаді.
Тихо й без зайвого галасу змонтована в Україні структура з "президентською" назвою вражає своєю розгалуженістю. Серед її друкованих видань – журнал "Президент" (левова частка його тиражу реалізується через українське представництво в ООН у інші держави). Окрім "Президентського вісника" – газети "Влада і політика", молодіжно-безтурботна "Что делать?", журнали "Фото-видео новости", "5 континентов", "Алкоголь і тютюн". Також працює власна кіностудія (за деякими даними, кошторисом на виготовлення україномовного варіанту "Ментов" там цікавився міністр внутрішніх справ Ю.Кравченко).
"Генеральний план" поведінки концерну на газетному ринку України ще донедавна полягав у тому, щоб окрім "твердо" президентського "Вісника" видавати "більш ліберальну" "Владу і політику", а в майбутньому планувалося навіть започаткувати "опозиційну" газету – "Народний форум". Ось вам газета пропрезидентська, але можемо також запропонувати ліберально-опозиційний варіант. Приватні гроші істотно розширюють ініціативи, на яких можна пробувати заробляти гроші.
Мета акції
Очевидно, що мета акції, окрім того, щоби бути якомога ближче до основного в Україні тіла, зводиться також і до можливості заробляння грошей. Тут засновникам необхідно у першу чергу дочекатися указу глави держави, який надасть всім нормотворчим документам Президента, що друкуються в газеті, статус офіційних юридичних документів. Потім, за рахунок адмінресурсу, можна "спустити" передплату на всі рівні державної влади та органів місцевого самоврядування. Пізніше, очевидно, "капусту" з "Вісника" можна буде стригти вже по-крупному, заробляючи на уявному посередництві з органом (друкованим) Леоніда Кучми. Ви – директор фірми. Якою буде ваша реакція після телефонного дзвінка і пропозиції розмістити рекламу на сторінках видання "на вигідних умовах"?
Кажуть, що глава АП Володимир Литвин ставиться до творчих пошуків мас-медійного концерну Валерія Кодру дуже скептично. Та й сам Леонід Кучма в серпні, під час зустрічі з регіональними журналістами в "Президент-готелі "Київський", зігнорував зустріч з колективом "Віника" (саме так називають газету в концерні). Окрім того, Кучма дотихчасово не дав ексклюзивного інтерв’ю власному амбітному дітищу, народженому завдяки бізнес-ініціативі людей, близьких до Банкової.
З того часу у "Віснику" змінився головний редактор, перетасували штат заступників керівництва концерну. Завдяки певній "інформаційній ізоляції" колективу від реальної поточної діяльності президента газета не спромоглася стати протягом останніх півроку справжнім та впливовим виданням, яке МОЖЕ й ЗНАЄ, як саме пояснювати все те, що робиться навколо Л.Кучми. Яскравим прикладом повної відсутності "ідеології опору" в газети стала ситуація з тейпгейтом, коли "Вісник" так і не спромігся сказати будь що розумне та аргументоване на захист свого патрона.
Тому й пливе поки-що за течією, панічно ховаючи власний тираж нікому не потрібне 32-сторінкове видання. (За даними служби розповсюдження газети, він становить близько 5.000 примірників). Газета ця до непристойності схожа на нашу Батьківщину. Така ж боягузлива, з таким же фаховим рівнем менеджменту. З такою ж невизначеністю власних методів господарювання, що і в країні – не розбереш, як саме приватна газета повинна стояти на сторожі основного державного посадовця України. Втім, кажуть, що будь-який пес схожий на свого господаря…
