Навіщо владі нові Гонгадзе?
П'ятниця, 22 грудня 2000, 14:48
Президент Кучма в Москві недаремно заявив безапеляційно: "Якщо спитати в Україні і в Росії. Хто знає журналіста Гонгадзе, то на це запитання буде відповісти складно". Влада зі своїми політичними поплічниками-"подільниками" та вірними інформпідлабузниками, які, до того ж, відчули, що можна зірвати в олігархів чималий куш, схоже, взяла курс на "зниження" ступеня опозиційності зниклого журналіста Гонгадзе.
І президента зрозуміти можна. Йому будь-що треба довести, що він нікого не "замовляв", а тим більше "нікому невідомого" Гонгадзе. Мовляв, не "не царскоє ето дєло" – такому перейнятому реформаторським запалом державному діячеві займатися ще й таким "дріб‘язком", як журналісти. І це справді так. Мало того, президентові, як і будь-якому громадянинові, заборонено робити це не тільки прикладними законами, а ще й Конституцією. Це в ній записано, що президент – гарант прав і свобод усіх, повторюю, усіх, опозиційних до нього також, громадян. Іншими, простими словами, будь-хто, хто не голосував за Кучму, бо знав, бо це таке, має право не любити громадянина Кучму, а от громадянин Кучма права такого НЕ МАЄ. Бо в Конституції кожному гарантовано право на свободу політичних переконань і поглядів. А що Основний Закон писали не Деркач-молодший з Шаровим та Пінчуком, то в ньому не зазначений обов‘язок громадян "любити Кучму". Отже президент зобов‘язаний гарантувати право кожного любити чи не любити будь-кого з політиків, і свою персону також. Наприклад, Клінтон сьогодні навряд запросив би Моніку Ленінські до себе до кабінету в голубому платті. Але це не означає, що він має право наказувати Елу Гору продати балакливу практикантку "капітальним хлопцям" із оточення, приміром, Усами бен-Ладена. А наш, як бачимо, може все, бо така натура в нього вразлива. Недаремно ж Ольга Герасим‘юк розповіла в рупорі "центрового" любителя Кучмі Деркача-джуніора "Киевском телеграфе", як президент розповідав їй, що не любить українських журналістів, бо вони – "всі продажні" і їх "нікого запросити на обід".
На це можна сказати, по-перше, те, що після цих слів хай до нього ходять обідати усі ці сторожуки, лапікури, княжицькі із "заєзжимі" кисельовими, "вуличними" куликовими та доморощеними долгановими і компанія. По-друге, щоб кістка в горлі не застрявала, навіть такому президентові, як Кучма, не треба обідати із зазначеними достойниками, тоді, можливо, й думка щодо продажності всіх інших журналістів у країні буде іншою. І, нарешті, по-третє, як мовиться, назвався грибом – лізь до кошика. То ж, мабуть, продажні просили Леоніда Даниловича бути президентом, і він ним став. Але всі інші були іншої думки. І їх, звичайно, можна не любити, але мовчечки, в ганчірочку, вдома на державній дачці, бо, нагадую, робити це публічно та ще й з якимись чеченсько-комерційними оргвисновками, як у випадку з Гонгадзе, забороняє Конституція. І це поширюється на нашого гаранта навіть у тому випадку, коли він її не читав, бо, як відомо, незнання закону не звільняє від його виконання нікого. Навіть ігноранта…
А щодо спланованості акції зниження опозиційності Гонгадзе хочу зазначити, що навіть такий мудрий хід вигадали не продажні й налякані іміджмейкери. Дозволю собі зацитувати статтю такого собі народного депутата Олександра Ржавського в газеті "Президентський вісник" за 16 грудня цього року. Вибачте. Що забагато цитую, але депутат пише: "Є журналісти, котрі дають владі підстави не любити (от далася їм ця любов! – В. С.) їх не меншою, якщо не більшою мірою, ніж Гонгадзе… Та ж Тетяна Коробова з властивою їй манерою писати образно, в‘їдливо й навідліг куди більше "попила крові" Президенту та його оточенню. Анітрохи не менше, ніж Гонгадзе, відомі своєю безапеляційністю Володимир Скачко чи Олег Ляшко та ін. А на периферії прізвище Гонгадзе взагалі мало хто знав. Тож, якщо мета була такою лобовою – прибрати "обарзєвшего" (як засіло вже в наших головах після відомого аудіозапису) журналіста, то далеко не в першу чергу, та й не в другу, Гонгадзе. Я гадаю, що до Георгія мали б зникнути добрий десяток представників його професії, які вже "набили оскому" на антипрезидентських виступах".
Цю думку вже потім почали на різні лади озвучувати інші любителі президента на телеканалах, а 21 грудня статтю Ржавського передрукував і кривенківсько-куликівский рупор дозволеного лібералізму, журнал "ПіК".
Ну що, окрім подяки за високу оцінку роботи та побажання не читати те, що набиває оскому, можна сказати панам Ржавському з компані? Насамперед те, що його висока думка дуже схожа на елементарну кримінальну "наводку". Таке вже було за Павла Лазаренка в 1996 році, коли газета "Урядовий кур‘єр" (відчуйте однакові паралелі і стилістику) надрукувала статтю "Зелена тінь свободи слова". Там було перелічено кількох журналістів, які, на думку автора, служили не Україні та президентові з прем‘єром-хазяїном", а "зеленому". Автора, звичайно, "жаба задавила", що він служить-служить, а йому платять копійки та й то нерегулярно. Але дехто сприйняв статтю, як керівництво до дії, і багатьох із названих тоді добряче побили. Кого в квартирах – під приводом пошуку тих самих "зелених", кого в під‘здах, вириваючи з рук дамські сумочки.
Проте навіть не це головне. Всі наші вільні журналісти, яких запросив до себе на закриту зустріч Л. Кучма, про ставлення до побиття колег скромно і ввічливо не питали. Зробив це шеф київського "Ройтерсу" Рон Попеску, і президент заявив, що за десять діб знайти тих, хто бив журналістів, - це "справа гідності і честі" правоохоронців. Не знаю про своїх колег по нещастю, але мене тоді мучили не як потерпілого, а як підозрюваного. І, звісно, нікого не знайшли, і справа сьогодні перебуває, мабуть, там, де й "честь і гідність" правоохоронців. Як мовиться, не питайте мене "де?", бо відповім рифмовано… Але саме тоді, коли я дав прочитати згадану статтю одному із слідчих, то навіть він сказав, що це схоже на 37-ий рік і на "наводку". Тож, панове кривенко-кулико-ржавські, прошу не турбуватися. Ви засвітилися вчасно, і там, де треба, імпульс сприйняли, певно, правильно. От тільки скажіть: навіщо вам це треба? Невже на обід до президента дуже хочеться? Чи "Єдиній родині" і "ПіКом" вже грошенят не вистачає? Та дадуть, дадуть. Хоча, звичайно, поплазувати перед владою могли б якось і по-іншому …
А ще хочу, певно, від усіх названих "сім‘янином " Ржавським сказати всім носіям "гідності і честі по-президентськи", що ми не ходимо на будівельні майданчики - тож не ламайте даремно цеглу, кидаючи її комусь на голову, може постраждати зовсім невинний. Знаємо правила дорожнього руху -- тому водіїв із спецпідрозділів імені Кравченка-Деркача просимо не турбуватися. Немає у нас також схильності до суїциду і на здоров‘я, тьфу-тьфу, особливо не жаліємося – тож дайте нам хоч третє тисячоліття зустріти спокійно. Тим більше, що план по валу "абарзєвших" ви, мабуть, уже виконали.
Від себе особисто ще додам. Я знаючи народну мудрість про те, що коли його не чіпаєш, то воно й не тхне, намагався не встрявати в українську політику. По-перше, тому, що, як мовиться, стараннями колег із Українських ЗМІ "перекрили клапани". А по-друге і головне, не так страшно, як дуже вже смердить у цій політиці "розбудови держави" по-кучмівськи. Але, як кажуть у дитсадках, ви перші почали. Та й боятися цих фігурантів якось не-почоловічому соромно й гидко…
Читайте останні статті Володимира Скачка
Людей підштовхують до громадянської війни
Сучасні "азефи" – петеушники в депутатських костюмах
І президента зрозуміти можна. Йому будь-що треба довести, що він нікого не "замовляв", а тим більше "нікому невідомого" Гонгадзе. Мовляв, не "не царскоє ето дєло" – такому перейнятому реформаторським запалом державному діячеві займатися ще й таким "дріб‘язком", як журналісти. І це справді так. Мало того, президентові, як і будь-якому громадянинові, заборонено робити це не тільки прикладними законами, а ще й Конституцією. Це в ній записано, що президент – гарант прав і свобод усіх, повторюю, усіх, опозиційних до нього також, громадян. Іншими, простими словами, будь-хто, хто не голосував за Кучму, бо знав, бо це таке, має право не любити громадянина Кучму, а от громадянин Кучма права такого НЕ МАЄ. Бо в Конституції кожному гарантовано право на свободу політичних переконань і поглядів. А що Основний Закон писали не Деркач-молодший з Шаровим та Пінчуком, то в ньому не зазначений обов‘язок громадян "любити Кучму". Отже президент зобов‘язаний гарантувати право кожного любити чи не любити будь-кого з політиків, і свою персону також. Наприклад, Клінтон сьогодні навряд запросив би Моніку Ленінські до себе до кабінету в голубому платті. Але це не означає, що він має право наказувати Елу Гору продати балакливу практикантку "капітальним хлопцям" із оточення, приміром, Усами бен-Ладена. А наш, як бачимо, може все, бо така натура в нього вразлива. Недаремно ж Ольга Герасим‘юк розповіла в рупорі "центрового" любителя Кучмі Деркача-джуніора "Киевском телеграфе", як президент розповідав їй, що не любить українських журналістів, бо вони – "всі продажні" і їх "нікого запросити на обід".
На це можна сказати, по-перше, те, що після цих слів хай до нього ходять обідати усі ці сторожуки, лапікури, княжицькі із "заєзжимі" кисельовими, "вуличними" куликовими та доморощеними долгановими і компанія. По-друге, щоб кістка в горлі не застрявала, навіть такому президентові, як Кучма, не треба обідати із зазначеними достойниками, тоді, можливо, й думка щодо продажності всіх інших журналістів у країні буде іншою. І, нарешті, по-третє, як мовиться, назвався грибом – лізь до кошика. То ж, мабуть, продажні просили Леоніда Даниловича бути президентом, і він ним став. Але всі інші були іншої думки. І їх, звичайно, можна не любити, але мовчечки, в ганчірочку, вдома на державній дачці, бо, нагадую, робити це публічно та ще й з якимись чеченсько-комерційними оргвисновками, як у випадку з Гонгадзе, забороняє Конституція. І це поширюється на нашого гаранта навіть у тому випадку, коли він її не читав, бо, як відомо, незнання закону не звільняє від його виконання нікого. Навіть ігноранта…
А щодо спланованості акції зниження опозиційності Гонгадзе хочу зазначити, що навіть такий мудрий хід вигадали не продажні й налякані іміджмейкери. Дозволю собі зацитувати статтю такого собі народного депутата Олександра Ржавського в газеті "Президентський вісник" за 16 грудня цього року. Вибачте. Що забагато цитую, але депутат пише: "Є журналісти, котрі дають владі підстави не любити (от далася їм ця любов! – В. С.) їх не меншою, якщо не більшою мірою, ніж Гонгадзе… Та ж Тетяна Коробова з властивою їй манерою писати образно, в‘їдливо й навідліг куди більше "попила крові" Президенту та його оточенню. Анітрохи не менше, ніж Гонгадзе, відомі своєю безапеляційністю Володимир Скачко чи Олег Ляшко та ін. А на периферії прізвище Гонгадзе взагалі мало хто знав. Тож, якщо мета була такою лобовою – прибрати "обарзєвшего" (як засіло вже в наших головах після відомого аудіозапису) журналіста, то далеко не в першу чергу, та й не в другу, Гонгадзе. Я гадаю, що до Георгія мали б зникнути добрий десяток представників його професії, які вже "набили оскому" на антипрезидентських виступах".
Цю думку вже потім почали на різні лади озвучувати інші любителі президента на телеканалах, а 21 грудня статтю Ржавського передрукував і кривенківсько-куликівский рупор дозволеного лібералізму, журнал "ПіК".
Ну що, окрім подяки за високу оцінку роботи та побажання не читати те, що набиває оскому, можна сказати панам Ржавському з компані? Насамперед те, що його висока думка дуже схожа на елементарну кримінальну "наводку". Таке вже було за Павла Лазаренка в 1996 році, коли газета "Урядовий кур‘єр" (відчуйте однакові паралелі і стилістику) надрукувала статтю "Зелена тінь свободи слова". Там було перелічено кількох журналістів, які, на думку автора, служили не Україні та президентові з прем‘єром-хазяїном", а "зеленому". Автора, звичайно, "жаба задавила", що він служить-служить, а йому платять копійки та й то нерегулярно. Але дехто сприйняв статтю, як керівництво до дії, і багатьох із названих тоді добряче побили. Кого в квартирах – під приводом пошуку тих самих "зелених", кого в під‘здах, вириваючи з рук дамські сумочки.
Проте навіть не це головне. Всі наші вільні журналісти, яких запросив до себе на закриту зустріч Л. Кучма, про ставлення до побиття колег скромно і ввічливо не питали. Зробив це шеф київського "Ройтерсу" Рон Попеску, і президент заявив, що за десять діб знайти тих, хто бив журналістів, - це "справа гідності і честі" правоохоронців. Не знаю про своїх колег по нещастю, але мене тоді мучили не як потерпілого, а як підозрюваного. І, звісно, нікого не знайшли, і справа сьогодні перебуває, мабуть, там, де й "честь і гідність" правоохоронців. Як мовиться, не питайте мене "де?", бо відповім рифмовано… Але саме тоді, коли я дав прочитати згадану статтю одному із слідчих, то навіть він сказав, що це схоже на 37-ий рік і на "наводку". Тож, панове кривенко-кулико-ржавські, прошу не турбуватися. Ви засвітилися вчасно, і там, де треба, імпульс сприйняли, певно, правильно. От тільки скажіть: навіщо вам це треба? Невже на обід до президента дуже хочеться? Чи "Єдиній родині" і "ПіКом" вже грошенят не вистачає? Та дадуть, дадуть. Хоча, звичайно, поплазувати перед владою могли б якось і по-іншому …
А ще хочу, певно, від усіх названих "сім‘янином " Ржавським сказати всім носіям "гідності і честі по-президентськи", що ми не ходимо на будівельні майданчики - тож не ламайте даремно цеглу, кидаючи її комусь на голову, може постраждати зовсім невинний. Знаємо правила дорожнього руху -- тому водіїв із спецпідрозділів імені Кравченка-Деркача просимо не турбуватися. Немає у нас також схильності до суїциду і на здоров‘я, тьфу-тьфу, особливо не жаліємося – тож дайте нам хоч третє тисячоліття зустріти спокійно. Тим більше, що план по валу "абарзєвших" ви, мабуть, уже виконали.
Від себе особисто ще додам. Я знаючи народну мудрість про те, що коли його не чіпаєш, то воно й не тхне, намагався не встрявати в українську політику. По-перше, тому, що, як мовиться, стараннями колег із Українських ЗМІ "перекрили клапани". А по-друге і головне, не так страшно, як дуже вже смердить у цій політиці "розбудови держави" по-кучмівськи. Але, як кажуть у дитсадках, ви перші почали. Та й боятися цих фігурантів якось не-почоловічому соромно й гидко…
Читайте останні статті Володимира Скачка
Людей підштовхують до громадянської війни
Сучасні "азефи" – петеушники в депутатських костюмах
