Андрій Деркач - "український Путін"?
Середа, 7 червня 2000, 14:20
"Независимая газета" стверджує, що наступником Леоніда Кучми стане син голови СБУ Андрій Деркач.
У статті "Наш український Путін" журналіст Сергій Карков наводить кілька доказів своєї версії. По-перше, Андрій Деркач здатний втілити в життя єльцинсько-путінськую модель в Україні після закінчення терміну Кучми.
Насамперед, пише газета, Деркач глибоко й щиро відданий президенту Кучмі і його справі. "Він продемонстрував цю відданість неодноразово. Деркач мужньо виніс багато наклепів, що з'явились через цю особливу, непоказну відданість. І Кучма по достоїнству оцінив це. (Єльцин теж оцінив, і дуже вчасно, відданість Путіна.)
Варто процитувати дослівно всі доводи автора, оскільки жоден переказ не може зрівнятися з цією милою PR-акцією. Не будемо заглиблюватися, "чорний" це PR чи "білий".
Отже, "Деркач уписаний у найближче коло президента, і при цьому він людина, не одіозно близька до першої особи держави.
Деркач пов'язаний з олігархами України, але ці зв'язки не "суперскандальні".
Деркач має прихильників у різних політичних групах, але він не ангажований ні однією з них. Він - центрист і прагматик.
І, нарешті, він усією своєю сутністю пов'язаний з єдиним спецслужбистським співтовариством, точніше - із його прогресивною, конструктивною, освічено-державницькою групою, що дивиться вперед.
Він володіє розгалуженими міжнародними зв'язками і може збалансувати усе, що пов'язано з російськими інтересами в Україні, з інтеграцією України у світову цивілізацію, в інститути Європи, у наростаючий процес глобалізації світу.
У найбільш обізнаних групах української політичної еліти вже циркулюють слова Леоніда Кучми: "Андрій Деркач - це наш майбутній Путін". Навряд чи Кучма, промовляючи подібне в колі найбільш довірених прихильників, опускається до звичайної інтриги. Це було б занадто дрібно. А Кучма багато разів доводив, що усі, хто, прогнозуючи його дії, розраховував на дріб'язковість, виявлялися осоромленими.
Дріб'язковість же тих, хто намагається дивитися на поведінку Кучми зі сталінського минулого, полягає в тому, що вони не усвідомлюють до кінця всієї глибини нинішньої альтернативи - "азиатськість" чи "європейськість". Вони не розуміють, що Кучма внутрішньо, виходячи зі своєї справжньої, що не зводиться до публічних виступів, політичної віри, визначився в бажанні бути європейським політиком, а не азіатським тираном. Визначитися в цьому питанні - це головне. Інше - справа техніки, якою Кучма володіє досконало. Техніка ж, об'єктивно вказує Леонідові Кучмі на Андрія Деркача як "нашого Володимира Путіна"".
Випереджуючи свою сенсаційну заяву, автор статті на прикладі Росії стверджує, що на території СНД тільки колишні працівники КДБ володіють усіма необхідними якостями, щоб стати спадкоємцями влади.
Тільки колишні працівники спецслужб - колись єдиного КДБ, можуть зіграти роль посередника між старими і новими кланами, між прихильниками реставрації й фанатиками реформ, між конфліктуючими політичними союзами, пише газета.
Андрій Леонідович Деркач народився 19 серпня 1967 року в м. Дніпропетровську. Служив в армії. В 1989 році закінчив Харківське вище військове командно-інженерне училище ракетних військ ім. маршала Крилова. Має вищу юридичну освіту. Був співробітником управління СБУ в Дніпропетровській області, заступником директора асоціації "Придніпров"я". В 1994 році призначений заступником керівника Контрольної служби Президента. В 1996 році став консультантом Президента із зовнішньоекономічних питань, відтак першим помічником Прем'єр-міністра України. 1998 року обраний народним депутатом України за виборчим округом № 159 Сумської області. Член Комітету ВР з питань бюджету. Нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня в 1999 році. В січні 1998 року нагороджений Українською православною церквою орденом св. Володимира за допомогу церквам і благодійну діяльність. Співавтор монографій "Бесконечно длящееся настоящее: Украина: четыре года пути" і "Украина - Россия: испытание дружбой". Співголова фонду "Наше майбутнє". Одружений. Має трьох дочок.
Після довгих пошуків спадкоємця, Кремль зрозумів, що найкращий кандидат - представник середньої вікової групи, досить міцно вписаний в еліту, але при цьому такий, що не має ідеологічної забарвленості. А що значить - не має ідеологічної забарвленості? Це - член такої елітної групи, для якої ідеологія вторинна, а важливий над-ідеологічний, загальнодержавний інтерес.
Саме колишні працівники КДБ, є державниками й одночасно достатньо освічені, щоб не плутати справжню державність із містечковим патріотизмом, стверджує "Независимая газета". Ті, хто жили за службовим обов'язком далеко від батьківщини, увібрали в себе європейський досвід і одночасно не розчинилися в ньому. Вони добре знають реальне розташування сил в еліті. Вони не люблять підмінювати політичне мистецтво грубою силою, але вони і не зупиняться перед застосуванням жорстких дій для захисту стабільності й наступності.
Усвідомлюючи, що будь-які "розборки" під час передачі влади обов'язково торкнуться рідного для них надпартійного центризму і призведуть до непотрібної радикалізації політичного процесу, вони ніколи не будуть заохочувати "розборки". Маючи у своєму розпорядженні людей у різних кланах і групах і, розуміючи необхідність побудови саме такої різноорієнтованої опорної мережі (до якої за своєю спеціальністю завжди тяжіли), вони і будуть діяти, виходячи з власного розуміння плюралізму в політиці.
І, нарешті, розуміючи, що суверенітет країни можна реалізувати тільки на шляхах багатобічного міжнародного діалогу, що його не можна розглядати у відриві від проблем інтеграції у Європу і всесвітньої глобалізації, ці люди будуть налагоджувати професійні зв'язки у світі серед собі подібних виходячи з даного принципу. Це будуть не зв'язки ідеологічних романтиків, а реальні прагматичні зв'язки, вигідні для країни.
Автор сатті наполягає на тому, що в Росії вибір Володимира Путіна був не випадковим. Це був вибір, що базувався на знанні, уявлення про яке стисло викладене тут. Це знання - плід довгих спільних міркувань дуже компетентних у політиці людей.
Автор також наполягає і на тому, що Леонід Кучма у своїх діях, за об'єктивними і суб'єктивними причинами, буде спиратися на це, вистраждане в Росії розуміння оптимальних критеріїв "європейської" моделі спадкоємності влади.
Гіпотеза автора, підтверджена, якщо йому вірити, солідним фактичним матеріалом, полягає в тому, що Леонід Кучма в силу об'єктивних обставин буде вибудовувати наступність за схемами, близькими до тих, що використовував Борис Єльцин. Тобто за схемами безумовно і категорично "європейськими". Це визначається і рисами особи самого Кучми, і загальноукраїнською ситуацією.
Тяжіння України до Заходу носить стратегічний довгостроковий характер. Україна претендує на місце в Європі і має на нього повне право (у цьому питанні існує міжелітний консенсус). Українська еліта розуміє, що це місце буде вищим залежно від того скільки "європейськості" знайдеться в українській політиці. Певним чином українська еліта просто не може допустити, щоб "європейськість" російських рішень була більше "європейськості" рішень українських. Коли Україну звинувачують в "азіатськості" це боляче б'є по інтересах української еліти. Кучма не може не розуміти цього. Як не може він не розуміти і того, що кинути на призволяще боротьбу за владу в посткучмівський період означає привести країну до хаосу. Подібне ніяк не відповідає ні особистим інтересам президента, що має сильних супротивників, ні інтересам стабільності України.
І нарешті, Кучма усвідомлює те, що російського президента "засвоїла" західна еліта і що схеми політичних змін у державах СНД ця еліта буде вибудовувати, орієнтуючись на "випадок Єльцин-Путін", пише газета.
У статті "Наш український Путін" журналіст Сергій Карков наводить кілька доказів своєї версії. По-перше, Андрій Деркач здатний втілити в життя єльцинсько-путінськую модель в Україні після закінчення терміну Кучми.
Насамперед, пише газета, Деркач глибоко й щиро відданий президенту Кучмі і його справі. "Він продемонстрував цю відданість неодноразово. Деркач мужньо виніс багато наклепів, що з'явились через цю особливу, непоказну відданість. І Кучма по достоїнству оцінив це. (Єльцин теж оцінив, і дуже вчасно, відданість Путіна.)
Варто процитувати дослівно всі доводи автора, оскільки жоден переказ не може зрівнятися з цією милою PR-акцією. Не будемо заглиблюватися, "чорний" це PR чи "білий".
Отже, "Деркач уписаний у найближче коло президента, і при цьому він людина, не одіозно близька до першої особи держави.
Деркач пов'язаний з олігархами України, але ці зв'язки не "суперскандальні".
Деркач має прихильників у різних політичних групах, але він не ангажований ні однією з них. Він - центрист і прагматик.
І, нарешті, він усією своєю сутністю пов'язаний з єдиним спецслужбистським співтовариством, точніше - із його прогресивною, конструктивною, освічено-державницькою групою, що дивиться вперед.
Він володіє розгалуженими міжнародними зв'язками і може збалансувати усе, що пов'язано з російськими інтересами в Україні, з інтеграцією України у світову цивілізацію, в інститути Європи, у наростаючий процес глобалізації світу.
У найбільш обізнаних групах української політичної еліти вже циркулюють слова Леоніда Кучми: "Андрій Деркач - це наш майбутній Путін". Навряд чи Кучма, промовляючи подібне в колі найбільш довірених прихильників, опускається до звичайної інтриги. Це було б занадто дрібно. А Кучма багато разів доводив, що усі, хто, прогнозуючи його дії, розраховував на дріб'язковість, виявлялися осоромленими.
Дріб'язковість же тих, хто намагається дивитися на поведінку Кучми зі сталінського минулого, полягає в тому, що вони не усвідомлюють до кінця всієї глибини нинішньої альтернативи - "азиатськість" чи "європейськість". Вони не розуміють, що Кучма внутрішньо, виходячи зі своєї справжньої, що не зводиться до публічних виступів, політичної віри, визначився в бажанні бути європейським політиком, а не азіатським тираном. Визначитися в цьому питанні - це головне. Інше - справа техніки, якою Кучма володіє досконало. Техніка ж, об'єктивно вказує Леонідові Кучмі на Андрія Деркача як "нашого Володимира Путіна"".
Випереджуючи свою сенсаційну заяву, автор статті на прикладі Росії стверджує, що на території СНД тільки колишні працівники КДБ володіють усіма необхідними якостями, щоб стати спадкоємцями влади.
Тільки колишні працівники спецслужб - колись єдиного КДБ, можуть зіграти роль посередника між старими і новими кланами, між прихильниками реставрації й фанатиками реформ, між конфліктуючими політичними союзами, пише газета.
Андрій Леонідович Деркач народився 19 серпня 1967 року в м. Дніпропетровську. Служив в армії. В 1989 році закінчив Харківське вище військове командно-інженерне училище ракетних військ ім. маршала Крилова. Має вищу юридичну освіту. Був співробітником управління СБУ в Дніпропетровській області, заступником директора асоціації "Придніпров"я". В 1994 році призначений заступником керівника Контрольної служби Президента. В 1996 році став консультантом Президента із зовнішньоекономічних питань, відтак першим помічником Прем'єр-міністра України. 1998 року обраний народним депутатом України за виборчим округом № 159 Сумської області. Член Комітету ВР з питань бюджету. Нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня в 1999 році. В січні 1998 року нагороджений Українською православною церквою орденом св. Володимира за допомогу церквам і благодійну діяльність. Співавтор монографій "Бесконечно длящееся настоящее: Украина: четыре года пути" і "Украина - Россия: испытание дружбой". Співголова фонду "Наше майбутнє". Одружений. Має трьох дочок.
Після довгих пошуків спадкоємця, Кремль зрозумів, що найкращий кандидат - представник середньої вікової групи, досить міцно вписаний в еліту, але при цьому такий, що не має ідеологічної забарвленості. А що значить - не має ідеологічної забарвленості? Це - член такої елітної групи, для якої ідеологія вторинна, а важливий над-ідеологічний, загальнодержавний інтерес.
Саме колишні працівники КДБ, є державниками й одночасно достатньо освічені, щоб не плутати справжню державність із містечковим патріотизмом, стверджує "Независимая газета". Ті, хто жили за службовим обов'язком далеко від батьківщини, увібрали в себе європейський досвід і одночасно не розчинилися в ньому. Вони добре знають реальне розташування сил в еліті. Вони не люблять підмінювати політичне мистецтво грубою силою, але вони і не зупиняться перед застосуванням жорстких дій для захисту стабільності й наступності.
Усвідомлюючи, що будь-які "розборки" під час передачі влади обов'язково торкнуться рідного для них надпартійного центризму і призведуть до непотрібної радикалізації політичного процесу, вони ніколи не будуть заохочувати "розборки". Маючи у своєму розпорядженні людей у різних кланах і групах і, розуміючи необхідність побудови саме такої різноорієнтованої опорної мережі (до якої за своєю спеціальністю завжди тяжіли), вони і будуть діяти, виходячи з власного розуміння плюралізму в політиці.
І, нарешті, розуміючи, що суверенітет країни можна реалізувати тільки на шляхах багатобічного міжнародного діалогу, що його не можна розглядати у відриві від проблем інтеграції у Європу і всесвітньої глобалізації, ці люди будуть налагоджувати професійні зв'язки у світі серед собі подібних виходячи з даного принципу. Це будуть не зв'язки ідеологічних романтиків, а реальні прагматичні зв'язки, вигідні для країни.
Автор сатті наполягає на тому, що в Росії вибір Володимира Путіна був не випадковим. Це був вибір, що базувався на знанні, уявлення про яке стисло викладене тут. Це знання - плід довгих спільних міркувань дуже компетентних у політиці людей.
Автор також наполягає і на тому, що Леонід Кучма у своїх діях, за об'єктивними і суб'єктивними причинами, буде спиратися на це, вистраждане в Росії розуміння оптимальних критеріїв "європейської" моделі спадкоємності влади.
Гіпотеза автора, підтверджена, якщо йому вірити, солідним фактичним матеріалом, полягає в тому, що Леонід Кучма в силу об'єктивних обставин буде вибудовувати наступність за схемами, близькими до тих, що використовував Борис Єльцин. Тобто за схемами безумовно і категорично "європейськими". Це визначається і рисами особи самого Кучми, і загальноукраїнською ситуацією.
Тяжіння України до Заходу носить стратегічний довгостроковий характер. Україна претендує на місце в Європі і має на нього повне право (у цьому питанні існує міжелітний консенсус). Українська еліта розуміє, що це місце буде вищим залежно від того скільки "європейськості" знайдеться в українській політиці. Певним чином українська еліта просто не може допустити, щоб "європейськість" російських рішень була більше "європейськості" рішень українських. Коли Україну звинувачують в "азіатськості" це боляче б'є по інтересах української еліти. Кучма не може не розуміти цього. Як не може він не розуміти і того, що кинути на призволяще боротьбу за владу в посткучмівський період означає привести країну до хаосу. Подібне ніяк не відповідає ні особистим інтересам президента, що має сильних супротивників, ні інтересам стабільності України.
І нарешті, Кучма усвідомлює те, що російського президента "засвоїла" західна еліта і що схеми політичних змін у державах СНД ця еліта буде вибудовувати, орієнтуючись на "випадок Єльцин-Путін", пише газета.
