Уільям Джеферсон Клінтон. Погляд з натовпу
Понеділок, 5 червня 2000, 22:45
На цей виступ чекали. Про нього багато говорили і писали. Прості люди обурювались зухвалістю реклами, яка супроводжувала приїзд Клінтона. Я йшов до Михайлівської площі з журналістською акредитацією, яка давала мені право спостерігати довгоочікувану промову разом з колегами у спеціальному "загоні" для мас-медіа. Але в останній момент вирішив залишити бейджик в кишені (може дітям покажу: "Був на Клінтоні"), і піти до народу, і разом з ним спостерігати дійство. І послухати, що люди говорять.
Люди за годину до виступу говорили мало - жахлива спека. Тому був привід роздивитись як виглядає центр Києва, що очікує на американського президента. Величезні прапори двох держав майоріли над Софіївською площею. Народу було багато вже там, хоча основна маса знаходилась саме на Михайлівській і поряд. Купка пенсіонерів намагалася створити видимість пікету перед першим міліцейським кордоном. Півтора десятки погано вдягнених і, ймовірно, голодних людей тримали плакати з гаслами: "Янки гоу хоум!", "Клінтон геть з України!" і "Леоніда та Біла за знущання над своїми народами на вили!". За деякий час, коли вони втомились, плакати взяли в свої руки підлітки, яким, за їх словами, було "прикольно протестувати проти візиту янки".
Червоні прапори пікетників виглядали дуже гармонічно на тлі великої кількості лотків Coca-Cola, які символізували, ймовірно, досягнення американського бізнесу в Україні. Українську "Оболонь" продавали якось тихо і сором'язливо - не той момент, щоб говорити про свого товаровиробника. До речі, саме під час підготовки візиту я згадав, що у нашій державі працює надзвичайна кількість американських компаній. Кожна з них взяла активну участь у рекламній кампанії. А хтось використав цей візит, як вдалий привід для розкрутки свого бренду.
З наближенням часу "Х" люди почали говорити менше про спеку і більше про Клінтона. Традиційні вислови пенсіонерів: "Імперіалісти погані" і жарти молоді: "Після ВВ він сам на саксі зіграє", чергувалися зі спробами народного аналізу постаті Клінтона у світовій політиці. І саме тут я зрозумів, що український народ не сприймає Біла, як першу особу і президента супер-держави.
Причиною такого несерйозного ставлення є не скільки реклама, схожа на розкрутку нової жувальної гумки, а традиційний пост-радянський менталітет. Ми звикли до того, що президент (або, як там по-іншому кличуть першу особу держави) має бути сильним, серйозним і Головним (саме з великої літери). Скандальна історія з Монікою Левінськи, яку згадували всі присутні на Михайлівській площі, не сприяла втраті президентського авторитету. В очах українців Клінтон впав після того, як люди зрозуміли, що "Головного" в США може два роки діставати який суддя. Це не стало прикладом перемоги демократії, це довело, що наші "Головні" сильніші, а у них Біллі "слабак".
Коли Уільям Джеферсон Клінтон нарешті з'явився, про що голосом "з іншого виміру" повідомили гучномовці, люди замовчали на деякий час. Але перед промовою "самого" почали говорити дівчата, яким пощастило навчатись в Америці. Вони голосом, що тремтить, промовляли про США, Україну, дружбу і демократію. Вибух народної ненависті до "тих кому пощастило", був суттєвим акордом в загальній пісні натовпу.
І ось воно. Фінал. Біллі говорить. Але цікавість людей, які стояли навколо мене, починає згасати з перших слів перекладача. Загальні, протокольні, нудні фрази і проблеми зі звуком саме на перекладі. Патетика зашкалює, як в найкасовіших голлівудських фільмах. Головний момент для слухачів був вже не цікавим. А коли американський президент промовив історичне (на думку його PR-менеджерів): "Борітеся - поборете", бабця, що сиділа поряд, не витримала. "Навчили.., а хай його навчать, як на 70 гривень на місяць прожити", - тихо сказав український народ.
Люди за годину до виступу говорили мало - жахлива спека. Тому був привід роздивитись як виглядає центр Києва, що очікує на американського президента. Величезні прапори двох держав майоріли над Софіївською площею. Народу було багато вже там, хоча основна маса знаходилась саме на Михайлівській і поряд. Купка пенсіонерів намагалася створити видимість пікету перед першим міліцейським кордоном. Півтора десятки погано вдягнених і, ймовірно, голодних людей тримали плакати з гаслами: "Янки гоу хоум!", "Клінтон геть з України!" і "Леоніда та Біла за знущання над своїми народами на вили!". За деякий час, коли вони втомились, плакати взяли в свої руки підлітки, яким, за їх словами, було "прикольно протестувати проти візиту янки".
Червоні прапори пікетників виглядали дуже гармонічно на тлі великої кількості лотків Coca-Cola, які символізували, ймовірно, досягнення американського бізнесу в Україні. Українську "Оболонь" продавали якось тихо і сором'язливо - не той момент, щоб говорити про свого товаровиробника. До речі, саме під час підготовки візиту я згадав, що у нашій державі працює надзвичайна кількість американських компаній. Кожна з них взяла активну участь у рекламній кампанії. А хтось використав цей візит, як вдалий привід для розкрутки свого бренду.
З наближенням часу "Х" люди почали говорити менше про спеку і більше про Клінтона. Традиційні вислови пенсіонерів: "Імперіалісти погані" і жарти молоді: "Після ВВ він сам на саксі зіграє", чергувалися зі спробами народного аналізу постаті Клінтона у світовій політиці. І саме тут я зрозумів, що український народ не сприймає Біла, як першу особу і президента супер-держави.
Причиною такого несерйозного ставлення є не скільки реклама, схожа на розкрутку нової жувальної гумки, а традиційний пост-радянський менталітет. Ми звикли до того, що президент (або, як там по-іншому кличуть першу особу держави) має бути сильним, серйозним і Головним (саме з великої літери). Скандальна історія з Монікою Левінськи, яку згадували всі присутні на Михайлівській площі, не сприяла втраті президентського авторитету. В очах українців Клінтон впав після того, як люди зрозуміли, що "Головного" в США може два роки діставати який суддя. Це не стало прикладом перемоги демократії, це довело, що наші "Головні" сильніші, а у них Біллі "слабак".
Коли Уільям Джеферсон Клінтон нарешті з'явився, про що голосом "з іншого виміру" повідомили гучномовці, люди замовчали на деякий час. Але перед промовою "самого" почали говорити дівчата, яким пощастило навчатись в Америці. Вони голосом, що тремтить, промовляли про США, Україну, дружбу і демократію. Вибух народної ненависті до "тих кому пощастило", був суттєвим акордом в загальній пісні натовпу.
І ось воно. Фінал. Біллі говорить. Але цікавість людей, які стояли навколо мене, починає згасати з перших слів перекладача. Загальні, протокольні, нудні фрази і проблеми зі звуком саме на перекладі. Патетика зашкалює, як в найкасовіших голлівудських фільмах. Головний момент для слухачів був вже не цікавим. А коли американський президент промовив історичне (на думку його PR-менеджерів): "Борітеся - поборете", бабця, що сиділа поряд, не витримала. "Навчили.., а хай його навчать, як на 70 гривень на місяць прожити", - тихо сказав український народ.
