Футбольний Майдан

Євро-2012 дало Україні значно більше, аніж сподівалася влада, бізнес, шанувальники футболу й політики! 
 
Підтримка гідної гри української збірної дала нам відчуття єдності й чітку ідентифікацію.
 
За настроєм, за піднесенням, за радістю колективного переживання та відчуттям належності до чогось більшого – те, що панувало в Україні у "наші" ігрові дні, було схожим на переживання Майдану 2004 року.
 
Україномовні й російськомовні, на сході й на заході, прикрашали свої автівки та домівки державними прапорами України, розмальовували свої обличчя та вдягалися у національні кольори. "Україна! Україна! Україна!" – лунало на стадіонах Донецька, Києва, Харкова та Львова.
 
Фанзони дихали в унісон із трибунами стадіонів, а голоси радості, надії та розпачу звучали з відкритих вікон сіл, містечок й великих міст і зливалися в єдине дихання народу, який уболівав за СВОЮ команду.

Дівчата у віночках зі стрічками, хлопці у вишиванках – співали національний гімн України так, ніби вдихали тим енергію у футболістів, ніби "заговорювали" перемогу.
 
Євро-2012 показало, що патріотизм – це не пусте слово, яке часто експлуатують політики, а жива справа простих людей.

Відданість уболівальників – шведів і британців, поляків та німців, данців і голландців, їхнє натхненне виспівування гімнів, їхнє щире бажання підтримати своїх, змінили хід думок у голові не одного звичайного українця.
 
Саме собою напросилося: "Може, вони тому й так добре живуть, що шанують своє і своїх підтримують?!"
 
І ще один висновок: нам, українцям (в усьому, не лише у футболі), щоб вигравати – треба грати "на голову вище" тих, хто уже вигравав!

Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці "Точка зору", передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода