Змінити Систему або як НЕ голосувати на президентських виборах

П'ятниця, 15 січня 2010, 10:01

Нам не нужно все это, чтобы друг друга понять.
Сигареты в руках, чай на столе - так замыкается круг,
И вдруг нам становится страшно что-то менять...
В нашем смехе и в наших слезах, и в пульсации вен: Перемен!
Мы ждём...
Віктор Цой

Україна вагітна змінами. Те, що після невдалих пологів 2001-го (акція "Україна без Кучми") та 2004-го ("помаранчеві" події) суспільство охопила апатія, зовсім не означає, що українці знову не вибухнуть.

Пружину соціальних вимог українців стиснуто. І за всіма законами фізики, чим сильніше пружину стискують, тим з більшою енергією вона випростається.

Бажання соціальних змін восени 2004-го року вилилось у масові акції протесту на Майдані Незалежності. Але люди, які тоді стояли на сцені, зведеній над Майданом, каналізували ці бажання українців у русло президентських виборів: "Бажаєте змін - оберіть нового президента".

Великий капітал, замінивши лиш одіозні фігури на Банковій і Грушевського, зберіг своє становище. Єдиною системною зміною стали зміни до Конституції, схвалені Радою 8 грудня 2004-го року.

Урізавши президентські повноваження, ці зміни замість монополізації політичної, а відтак і економічної, влади в руках одного фінансово-промислового угруповання, легалізували конкуренцію між олігархічними групами, представленими різними парламентськими фракціями.

Безсумнівно, ця конкуренція - крок уперед порівняно з похмурою одноманітністю часів Кучми. Завдяки цій конкуренції ми можемо чути різні думки на різних каналах ТБ. Навіть можемо сподіватися на розслідування кримінальних справ типу "справи Лозинського", оскільки у цьому зацікавлені конкуренти Юлії Тимошенко - для порівняння: у часи Кучми "справа Гонгадзе" практично не розслідувалась.

Але та "свобода", яку ми сьогодні маємо, є всього лиш свободою капіталістичної конкуренції.

Конкуренція за володіння ринками взагалі є ознакою капіталістичної формації. Сьогодні ведеться боротьба за володіння ринком під назвою Україна. Основні претенденти - ахметови, коломойські, фірташі - кидають у бій своїх кращих генералів - януковичів, тимошенків і яценюків.

Варіантів є два: чергова монополізація політичного та економічного ринку в руках одного клану під проводом нового президента або парламентська республіка з міжклановим суперництвом.

Перший варіант означатиме відновлення авторитаризму кумівського штибу.

Другий залишатиме для соціальних груп, відмінних від олігархії, можливості для хоча б мінімального впливу на політичні й економічні процеси - хоч би тому, що 450-містний парламент має ширшу соціальну й політичну репрезентацію, ніж одномісне президентське крісло. Тенденції соціальних процесів в Україні говорять на користь другого варіанту.

Перехід від пострадянського президентського режиму до європеїзованої парламентської системи взагалі є об'єктивним процесом. Процесом не лише політично, а й соціально обумовленим, характерним навіть для таких диктаторських режимів, як грузинський, російський чи казахстанський.

З точки зору захисту прав і свобод громадян парламентська система краща за президентську. Але ми чудово розуміємо, що і перша, і друга модель відповідають інтересам великого капіталу.

Герберт Маркузе свого часу запровадив поняття "аутсайдерів" - соціальних груп, які у існуючій Системі не можуть реалізувати свої економічні, соціальні й політичні інтереси. На думку Маркузе, саме аутсайдери є авангардом змін Системи.

Думаю, варто говорити й про "фаворитів" - соціальні групи, які використовують Систему для реалізації своїх інтересів, і тому зацікавлені у її збереженні.

Серед фаворитів сучасної української Системи - великий капітал, топ-менеджери і вищі державні чиновники, які являють собою новітній правлячий клас. Серед аутсайдерів - соціальні групи від найманих робітників, безробітних, пенсіонерів, студентів до дрібних і середніх підприємців.

Останні незадоволені монополізацією ринків, залежністю від чиновників та відсутністю прозорих правил гри у бізнесі.

Аутсайдери - більшість українців і величезний ресурс для змін. П'ять років тому саме вони привели до влади Ющенка і Тимошенко. Їхні надії не були реалізовані. І тепер від їх думок, голосу, дій, залежить, куди Україна рушить після 17 січня 2010 року - дати виборів нового президента.

Сподіватись на революційні виступи найближчими місяцями, коли вся увага суспільства зосередиться на виборчій кампанії, марно. Питання в тому, чи знову українці поведуться на гру "Поміняй президента", чи дадуть зрозуміти, що міняти треба не стільки президента, скільки Систему.

Міняти не персону на Банковій, а все своє життя.

Серед головних претендентів на українське президентство, немає жодного, незалежного від великого капіталу (навіть українські комуністи), а відтак жодного, хто б запровадив системні зміни. Зрештою, виборче законодавство й не дозволяє з'явитися антисистемним кандидатам - хоч би через фінансовий ценз.

Єдиний вихід для тих, хто бажає змін - "голосування ногами" або голосування проти всіх.

Звичайно, українське законодавство влаштоване таким чином, що незалежно від явки громадян - "маленьких українців", за висловом Віктора Ющенка - на вибори, хтось займе кабінет на Банковій. Але від цієї явки залежатиме інше - як новий "великий українець" почуватиме себе в цьому кабінеті.

Думаю, наважитись на відновлення авторитаризму, маючи за собою голоси переважної меншості громадян, він (чи вона) не зможе. Зрештою, великий відсоток голосів проти всіх або тих, хто не голосував, буде наочним показником того, що українське суспільство прагне значно глибших змін, ніж просто зміна президента.

Від президентських виборів 2010 року в Україні нічого не зміниться. Ну, хіба що розподілом землі у Київській області займатимуться не Губський (Блок Тимошенко) і Ульянченко ("Наша Україна"), а Ахметов (Партія Регіонів) і Коломойський (має власних депутатів у різних фракціях).

Навряд чи щось зміниться і після дострокових парламентських виборів, які напевне ініціюватиме новий президент - зрозуміло, що Ющенкові навряд чи знову поталанить - задля закріплення своєї влади.

Великий капітал охороняє свої завоювання початку 90-х, і допоки не буде демократизоване виборче законодавство і не з'являться серйозні політичні сили, які відбиватимуть соціальні інтереси "аутсайдерів", сподівання на президентські чи парламентські перетворення будуть марними.

Ми будемо обирати з 18-ти, а то й з 30-ти кандидатів, але всі вони представлятимуть одну й ту ж соціальну групу.

Для того, щоб сподіватися на вибори, необхідно спочатку змінити Систему - зламати владу капіталу.

Безвихідь? Ні.

Пружина соціальних вимог українського суспільства стиснута. Її неможливо довго утримувати у такому стані. Вона випростається.

Володимир Чемерис, член правління Інституту "Республіка"

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Час Трампа чи стрибок історії?

Навіщо нам кодекс корпоративного управління

"Кагарлицька справа". Історія розкриття

Аграрні ноти: інструмент для залучення фінансування в агросектор України

Кадровий голод загрожує відновленню готельного сектора в Україні

Захистимо Пейзажку від забудови: історія боротьби за спадщину Києва