До вісімдесятиріччя президента Трампа

Дуже спокусливо поставити Трампу діагноз – пояснити його гротескну поведінку нарцисичним розладом особистості, або, у світлі останнього, лобно-скроневою деменцією. Обидва ці стани проявляються манією величі, але іронія полягає у тому, що Трамп набув величі бодай через те, що є президентом Сполучених Штатів. Тому обидва ці діагнози тут не пасують. Він дуже добре відповідає портретові нарциса – брак емпатії, переконаність у власній богообраності тощо.

Але поза всякими сумнівами, видається, що найбільш доречним буде вбачати Трампа бридким та неприємним індивідуумом, що постійною брехнею без докорів сумління часто досягає успіхів, а надто, у політиці.

Справжня патологія тут знаходиться у соціальній площині – у тому, що такі брехуни спроможні оточити себе улесливими прихвостнями та фонтанувати навколо себе примітивну брехню, що так подобається людям, які наївно вірять у міф про "великого лідера".

Ця соціальна патологія тим більше виразна через те, що більшість світових лідерів є старими людьми.

На світі майже нема професій, крім політики, де люди у віці сімдесяти, чи навіть вісімдесяти років, займають відповідальні пости. Нейрохірурги? Авіапілоти? Військові генерали? Генеральні директори?

Я болісно усвідомлюю, що моя енергія та спроможності знижуються у міру того, як я наближаюсь до свого вісімдесятиріччя. Не думаю, що у Трампа інакше.

У похилому віці більшість з нас може побачити на МРТ неспростовні докази – як зробив це я – що мозок в середині нашої голови виглядає зістареним та зморщеним, якими би засмаглими та блондинистими ми не виглядали назовні.

Проблема не у тому, що Трамп є дуже неприємною особою досить похилого віку.

Проблема у соціальній системі, що привела його до влади і у полохливих політичних очільниках Республіканської партії, які не насмілюються вголос сказати те, що думають: що він абсолютно не відповідає такій високій посаді. І ціна цього боягузтва вимірюється тисячами невинних життів.

Генрі Марш