Труднощі з відродженням
Навряд чи ми зможемо кудись від цього піти: кілька небувало яскравих і плідних генерацій, що вийшли на культурну авансцену українських 1920-х, увійдуть в історію як "розстріляне відродження". Вже увійшли. Звісно, це геть не самоназва. І таке називання трапилось куди пізніше, ніж відбувся терор 1930-х.
Воно має прямий стосунок до антології "Розстріляне відродження", яку впорядкував літературознавець Юрій Лавріненко на запит польського редактора Єжи Ґедройця: останній запропонував загальну назву для книги, що вийшла в 1959 році в Парижі.
Лавріненко ж, хоч і вигадав це словосполучення наприкінці 1940-х, вважав, що ним уже зловживають. Натомість волів говорити про відродження "культурне", "прогресивне" й "українське": це фіксується в його пізніших статтях. Проте з нами понад шістдесят років відродження саме "розстріляне". Добрий маркетинг працює довго. І створює свої проблеми.
Не подумайте криво: тут не заперечується факт розстрілів, як і більша історична реальність великого терору, Сандармоху і супутніх репресій. На те вони факти і на те вона реальність: безсумнівно, що знищували, розстрілювали, репресували. Знаємо дати, цифри, обставини. Так, ліквідовували не тільки українців і не лише українських митців і вчених, але їх – у великих кількостях. Величезних.
Однак ідеться про логічний акцент, який ми ставимо одним називанням – і могли б ставити іншим. Про силу і наслідки – символічні, але й цілком конкретні – саме такого, а не інакшого окреслення. Позаяк акцент назви "розстріляне відродження", погодьмося, таки специфічний: він про жертви, мартирологи і втрати.
Про перебитість культурного розвитку і гірку невідшкодовуваність всього, що могло трапитися з українською культурою, а натомість відбувся "колективний 1937-й". Розстріляність як прірва. Від якої потім, позбавлені глибшого коріння, змушені будуть стартувати шістдесятники.
Мовляв, і той би нобелівським лауреатом став, і та би ще таке написала, що ого-го. І взагалі все було б інакше. Цей прийом – історія через if, відчутно мазохістичний перерахунок незреалізованого – цілком зрозумілий, але не єдиноможливий.
І в контексті усвідомлення певного драматичного явища, але й конкретно сьогодні – коли українці кілька років люто й затято ведуть велику оборонну війну, відмовляючись бути як жертвами, так і тими, "хто взялися нізвідки", "помилкою 1991 року".
Тоді питання: а як іще можна – і навіть слід – дивитися на процеси і наслідки 1920-1930-х?
Ну скажімо: підмічати й пам’ятати, що за конкретним знищенням зовсім необов’язково йшло тотальне забуття і неприсутність в культурі на рівні довших впливів.
Що розстріляність фізична – і ширша проскрибованість – не дорівнювала відсутності нащадків, прямих і опосередкованих. Звісно, не в офіційній культурі та науці, але ж не тільки офіційним рівнем жив Союз, особливо після Другої світової.
Для таких тверджень навіть не слід апелювати до нашої еміграції, представники якої в Європі, США і Канаді, в Аргентині й Австралії наступні десятиліття запекло між собою чубилися щодо фігури Хвильового, і видавали чільних представників 1920-х, і зберігали їхні архіви.
Прикладів насправді немало. Олександр Довженко сформований саме в ту пору і в тій атмосфері, був членом ВАПЛІТЕ: він продовжив працювати у Союзі, – і тепер з його романтично-вітаїстичної "Зачарованої Десни", опублікованої в 1956-му, відраховують "відлигу" в Україні та початки українського шістдесятництва.
Хоча в лідерів того покоління були свої, не менш сутнісні зв’язки з 1920-ми: полемічний запал публіцистики Івана Дзюби напоєний памфлетами Хвильового. Василь Стус серед своїх най-най поетів обов’язково називав Володимира Свідзінського.
Іван Світличний сам ходив і багатьом допоміг прокласти дорогу до помешкання Бориса Антоненка-Давидовича – важливого прозаїка з двадцятих, якому вдалося вижити на засланні й повернутися у Київ, аби стати джерелом живих свідчень і одним із центрів намагнічення неофіційного культурного життя.
Це стосується і перекладача Григорія Кочура, який був одним з останніх учнів "неокласиків" – і який теж повернувся після таборів, аби сформувати довкола себе цілу перекладацьку школу, в діапазоні від згаданого Світличного до Максима Стріхи. Чи відсутня тут переємність?
Наступна знакова генерація, вісімдесятники, загалом росли саме з доби відродження, а не з попередніх "гучних" шістдесятих: один із їхніх лідерів, Ігор Римарук, пишучи рядки "Ми не поети. / Поети – в землі", мав на увазі якраз Зерова, Плужника, Свідзінського.
А тодішні науковці, наприклад, Грушевський? Вплив історика пішов на глибину, але геть не зник. Його учнів нищили, але їх виявилося багато: позаяк Михайло Сергійович розбудовував таки школу.
Згадати хоча б Івана Крип’якевича. Через те в 1990-ті роки саме історична візія Грушевського стрімко й тріумфально повернулася. А нині ці погляди вже створюють проблеми своєю науковою вчорашністю. Це стосується і народницьких поглядів літературознавця Сергія Єфремова. Тобто спадок 1920-х може бути не лише незнаним скарбом, а й перешкодою.
А що Агатангел Кримський? Як мінімум один його учень – Омелян Пріцак – став ученим світової слави, який у 1990-х повертався з діаспори в Україну, аби створювати Інститут сходознавства.
А мовознавець та стосильний інтелектуал Юрій Шевельов? Вірний учень 1920-х, що зарівно увібрав у себе дух тогочасної харківської науки та неспокою Хвильового.
Не забудемо і про найзагальнішу рамку: якраз у тій добі політико-культурні сили змогли захистити українську як мову республіки. Що вплинуло на українізацію, словники, вигнучковування самої мовної фактури. Попри всі пізніші русифікаційні процеси, це вже було незворотним.
Навіть дискутувати нема чого: прямих впливів і їхніх наслідків – і в кількісному, і в якісному вимірах – могло бути в рази більше. Школа Миколи Зерова, школа Катерини Грушевської, Федора Ернста, Олени Курило. Проза під Слісаренка, Підмогильного, Шкурупія, критика з-під впливу Майфета, Якубського, Руліна. Традиції театру Куліша-Курбаса.
Інше могли написати Бажан, Яновський, Тичина, Вільде. Інакші досягнення могли бути в Меженка, Білецького, Шамрая. Це якщо говорити тільки про гуманітарний блок і про його верхній шар. Але це – лише в наших головах.
У реальності трапилось геть не так. Проте наслідки тих процесів слід оцінювати не лише за мартирологами знищених, а й за менш помітними, та від того не менш значущими інспіраціями. Підземними, прихованими, непрямими. Хай і пунктирними, але ж – впливами.
Без сумніву, частину імен ми вже повернули. Частина в процесі. І ті, і ті можна зустріти в проєкті "Нечитані вірші", що присвячений десяти недостатньо знаним поетам та поеткам українського відродження. А втім, немало із цих фігур свій вплив на українську культуру вже здійснили. Бо – всю культуру не розстріляти.
Адже культура – це не лише непересічні люди: це також їхні тексти, ідеї, стилі, слова. Які зазвичай переживають власних батьків. Українське відродження трапилося в 1920-х, а його вібрації відчутні до сьогодні. Ми його прямі бенефіціари. І схильні цього не усвідомлювати.
