"Тепер я розумію, що таке гробова тиша". Промова, з якою у Франції виступила журналістка з Маріуполя
Це промова журналістки платформи пам’яті Меморіал Наталі Дєдової. Вона виступила з нею 1 грудня на конференції "Перед обличчям війни – Європейські діалоги", що відбулася у місті Ренне (Франція). Наталя брала участь у події разом із Яриною Чорногуз, Костянтином Сіговим, Галиною Чижик, Жанною Озерною. Модерували розмову журналісти Libération у Києві Крістіна Бердинських і Стефан Сіоан.
Наталя під час виступу. На екрані – сімейна світлина з чоловіком Віктором
***
Я 43 роки жила у Маріуполі. З них 22 – зі своїм чоловіком. Його звали Віктор Дєдов, він був телеоператором, а я працювала журналісткою, редакторкою, ведучою новин. Наша квартира була розташована у дев’ятиповерхівці, на останньому поверсі. На проспекті Миру, дуже символічна назва.
Найстрашніший день для нашої родини – 11 березня 2022 року. Тоді ми з чоловіком, мамою, його батьком і нашим 13-річним сином Сашком були у квартирі. Напередодні вночі нас безперервно обстрілювали. Я подумала, що якщо ми виживемо, то 11-го березня підемо з квартири.
Прокинулися зранку. Було тихо, не стріляли. Ми лежали втрьох у спальні, міцно обіймаючись: мій чоловік, я і посередині Сашко. Було дуже холодно, це був 14-й чи 15-й день блокади, не було опалення, у квартирі було близько нуля. Не було газу, тому люди готували їжу на багатті у дворі, багатьох вбивали саме тоді. У нас не було зв’язку, не було світла. У нас була тільки надія на те, що нас захистять і що ми якось виберемося із цього міста.
Коли ми лежали втрьох, син говорить: "Я так хочу знову поїхати до Львова, щоб їсти круасани і пити гарячий шоколад". Тому що те, що ми їли у Маріуполі – це була дуже проста їжа. Адже що можна приготувати на багатті, коли над тобою летять снаряди? Щось дуже нашвидкуруч. Хоча 8-го березня мій чоловік приготував на вулиці свій останній український борщ. Коли Саша згадує круасани, Вітя каже: "Синок, усе обов’язково буде".
Далі ми йдемо на кухню, щоб поїсти. Сашко попереду. У коридорі я прошу чоловіка: "Давай підемо з квартири". А він відповідає: "Я хочу залишитися вдома". Максимум 5 хвилин і так і відбувається. Ми йдемо з квартири, а він залишається вдома, назавжди.
Першим їсть Сашко. У нас немає води, ми не маємо чим мити посуд, тому усі їмо по черзі з однієї тарілки. Вітя має їсти наступним, тому він лишається на кухні, а ми з мамою йдемо у спальню. Я закриваю вікно килимом. Ми вважали, що килим якось рятує під час вибухів. У цей момент і відбувається перший постріл по нашій квартирі. У стелю прилітає снаряд. У ту кімнату, де ми були з мамою. Стеля сиплеться, як і все навколо. Я дивлюся на маму, у неї по обличчю тече кров, вона уся біла. У мене також тече кров. І в цей момент я кричу: "Саша, ти де?". Син із сусідньої кімнати відповідає: "Мама, я тут".
Я розумію, що син живий і це найголовніше для мого життя. Виходжу з кімнати і в коридорі спотикаюся за свого свекра. Забираю його, виходжу до ліфта. Саша вже біжить униз за допомогою. У мене немає навіть думки, що з моїм чоловіком може щось статися. Тому що цього просто не може бути. Половину свого життя я з ним прожила. Він – частина мене. Не може ж так бути, що не буде частини тебе. Я впевнена на 100%, навіть на 200%, що він живий. Та я бачу свекра, бачу маму, розумію, що Саша побіг вниз, але я не бачу Вітю. У цей момент я двічі кричу: "Вітя!"
І все…
Тепер я розумію, що таке гробова тиша. Це коли ти кричиш "Вітя", а у відповідь – тиша.
Я йду на кухню. Його там немає. У кімнаті його немає також. Він у коридорі, на тому самому місці, де ми розмовляли про те, що давай підемо з квартири. На помаранчевому пуфі лежить мій чоловік. Убитий. Я беру його голову у свої руки, мама поливає обличчя водою. Він цілий: руки, ноги, голова, крові не має. Але у нього на лівій щоці бовтається клаптик шкіри, трикутник такий. Я беру рукою цей трикутник і повертаю його на місце. І все – він для мене живий. А потім сама собі говорю: "Наташа, що ти робиш, він мертвий".
Я забираю документи, у спальні знаходжу нашого маленького кота Марселя, якого ми взяли лише місяць тому, і ми покидаємо квартиру. Разом з Марселем, мамою, сином і свекром. Ми йдемо до сусіднього будинку у приватний сектор і перебуваємо там ще 3 дні, до 14-го березня. Нас 28 людей, серед яких новонароджений хлопчик Микита, йому кілька тижнів. А потім туди прилітають два снаряди і цей будинок повністю згорає. Це було вдень, ми усі живі.
Я розумію, що буду їхати якимось чином з цього міста, щоб врятувати свою дитину. Я дуже хочу ще раз зайти у нашу квартиру. Аби попрощатися з чоловіком і забрати фотографії нашої родини. Двері квартири заклинило. Хлопці сокирою хвилин 15 намагаються їх вирубати, але нічого не можуть зробити. Я їх дуже прошу, кажу, що якщо ви відкриєте ці двері, то можете взяти у цій квартирі усе, що завгодно, я хочу тільки попрощатися з чоловіком, забрати фотоальбоми і піти. Нічого не виходить. При цьому нас ще й обстрілюють безупину. Син у сусідньому будинку в підвалі. Стоячи на 9-му поверсі, я розумію, що якщо зараз сюди прилетить снаряд, моя дитина залишиться сиротою.
На чаші: або прощатися з чоловіком або бігти до дитини. І я йду звідти, плануючи повернутися наступного дня. Та у наш під’їзд влучають снаряди і він загорається. Я дивлюся, як палає мій будинок добу. І тоді я розумію, що більше не повернуся туди і не поховаю свого чоловіка. Ми виїжджаємо. Ми могли загинути у тій машині, але ми не загинули. Ми жили на Хортиці у Запоріжжі, поки з 8-го на 9-е жовтня 2022-го року нас не обстріляли трьома ракетами С-300. І після цього ми переїхали у Київ.
Вітя залишився у квартирі в Маріуполі. 26-го березня росіяни у неї проникли. Вони винесли його тіло і поховали як невідомого. Я встановила його могилу тільки у серпні 2022-го року. За національністю мій чоловік був росіянином, але він назавжди залишиться українцем, якого вбили заради "русского міра".
Після звільнення Маріуполя я дуже хочу повернутися туди, хоча б заради того, аби сходити на могили наших близьких. У моєму оточенні – це приблизно пів сотні мирних людей. Колеги, сусіди, друзі, знайомі. Але я не зможу жити у Маріуполі. Тому що для мене – це не місто-герой, для мене – це місто-жертва.
Зараз я маю починати життя спочатку і продовжую працювати журналісткою. Заради того, аби світ знав і пам’ятав, що з нами роблять. Щодня я пишу некрологи полеглих військових і вбитих мирних українців. Разом із колегами з Платформи пам’яті Меморіал записали вже біля 9000 таких історій. Я б хотіла, аби це число більше не збільшувалася.
Син закінчує 11-й клас і мріє стати військовим. Коли він йшов до першого класу, це був 2014-й рік. Я сподівалася, що пройде 4, 5, 6, 7 років, війна закінчиться і у Саші буде випускний, на який ми підемо разом із чоловіком. Тепер я сама планую його випускний, але чи він буде? Тому що Київ щодня у небезпеці, як і всі інші міста України. Це дуже страшно – не спати ночами, а ще страшніше – звикати спати, коли лунає тривога, і ти не знаєш, куди прилетить.
Але ми маємо жити. Намагатися не виживати, а саме жити. Якщо ми не почнемо жити, ворог нас знищить емоційно, психологічно, морально, ментально, інтелектуально, будь-як. Адже він знищує нас не тільки фізично. Усім своїм героям, з якими я пишу інтерв’ю, я завжди говорю: нам треба навчитися жити попри все. Заради пам’яті про наших близьких.
Навіть якщо війна закінчиться от прямо зараз, ми ніколи не пробачимо і ніколи не забудемо, що росіяни зробили з нами, з кожним із нас. Я дуже сподіваюся, що більше ніколи не кричатиму: "Саша, ти де?".
Наталя Дєдова
