"Турецький двір" та "міністерство саботажу". Реакція на "антиумєрівські публікації"
На початку широкомасштабного російського вторгнення в Україну я виїхав до Туреччини. Моїм завданням від української влади було забезпечити термінове постачання в Україну турецького озброєння, насамперед славнозвісних безпілотників "Байрактар", та пояснити турецьким медіа суть кривавої війни.
Перша зустріч була з президентом концерну "Байкар" Халюком Байрактаром. Ми з командою передали йому список із переліком необхідного нам озброєння, де було, наскільки пам'ятаю, приблизно 20–30 пунктів, і Халюк Бей, сівши за телефон, став обдзвонювати різні депо і відомства щодо того, скільки того чи іншого озброєння вони можуть терміново йому продати.
Мені добре запам'яталася його розмова з його заступником. Халюк Бей запитує в нього, скільки є в наявності "Байрактарів" для поставок в Україну. Той називає цифру. Президент концерну каже, що цього недостатньо і просить від його імені звернутися до Міноборони, щоб вони зі своїх складів видали наявні в них "Байрактари", гарантуючи найближчим часом таку саму кількість поставити їм назад. Заступник каже:
– Між іншим, українці не заплатили повністю ще за попередні поставки.
– Робіть те, що вам кажуть. З грошима розберемося потім. Зараз там люди гинуть.., – роздратовано відповідає Халюк Бей.
І ось я уявляю, яке на нього, до речі, двічі нагородженого Україною орденом "За заслуги", справить враження публікація в українській пресі матеріалу ""Міністерство саботажу" Умєрова", де пояснюється, що в нас у Міністерстві оборони все так погано, тому що там засіли типи на чолі з міністром оборони, які мають тісні зв'язки з ворожою для нас Туреччиною. І було б дуже дивно, якби цією та подібною публікаціями одразу ж не скористалася у своїх цілях російська пропаганда.
В такі моменти мимоволі питаєш себе: це недомислення авторів чи якесь замовлення?
Мова зовсім не про те, що потрібно замовчувати порушення і зловживання, якщо вони є, у сфері оборонного відомства. Якраз навпаки, оскільки зловживання у воєнний час можуть коштувати життів багатьох наших воїнів. Але ж для розслідування зловживань у нас є безліч відповідних відомств, є зрештою президент країни, до яких можна звернутися безпосередньо зі своїми міркуваннями та припущеннями, а не через ЗМІ.
Чому вираз "турецький двір" ображає кримських татар і є неприйнятним
Ще одним неприємним моментом у публікації стало використання фрази "турецький двір". З тексту виглядає так, буцімто кримські татари, цілком імовірно, впроваджені у владні структури України ворожою Туреччиною, займаються шкідництвом у тилу України.
Обурення від цієї цитати відчув не тільки я, а й чимало наших співвітчизників в окупованому Криму, які ознайомилися з серією публікацій зі спробами дискредитувати міністра Рустема Умєрова та його радників з-поміж кримських татар.
Щось подібне я відчував за часів правління Віктора Януковича. Оскільки в Криму основною силою, що протистояла його режиму, були знову ж таки кримські татари та очолюваний мною Меджліс кримськотатарського народу, Янукович напередодні парламентських виборів 2012 року мені якось відкритим текстом каже: "Але ж і я, за бажання, можу вам багато пакості зробити. Адже у мене для цього куди більше можливостей...".
Тоді я не надав великого значення його погрозам. Мовляв, живемо, в демократичній країні, і спробуй тільки-но влаштувати якусь пакість, побачиш таку реакцію, яка слабкою тобі не здасться.
Вже пізніше з'ясувалося, що Янукович дав розпорядження СБУ будь-якими засобами підшукати проти мене компромат або підставу для арешту. Там почалася гарячкова робота, але завершити її до втечі самого Януковича з України на початку 2014 року вони не встигли.
Та оскільки все керівництво Управління СБУ в Криму і взагалі 87% співробітників кримської Служби безпеки виявилися зрадниками, які перейшли на службу ФСБ Росії, то плоди своєї творчості вони спробували використати вже після окупації Криму.
У багатьох російських виданнях і сайтах на початку квітня 2016 року, тобто в дні, коли окупанти ухвалювали рішення про заборону Меджлісу кримськотатарського народу, з посиланнями на розміри допомоги Туреччини кримським татарам (найбільша сума десь приблизно 2,5 мільйона доларів на реставрацію "Зинджирли Медресе" в Бахчисараї, ще приблизно 1 мільйон на проведення всесвітнього конгресу кримських татар в Анкарі в серпні 2015 року), мої зустрічі з різними політичними діячами Туреччини, робився висновок про те, що я працюю на турецьку розвідку.
Таких публікацій із заголовками на кшталт "СБУ звинуватила Джемілєва у шпигунстві на Туреччину та сепаратизмі", "Україна оголосила Джемілєва турецьким шпигуном", "Кримський меджліс – турецька агентура" тощо на російських і кількох проросійських сайтах України я нарахував приблизно сотню.
Зараз я помічаю дуже схожі наративи в різних публікаціях проти Умєрова. Бо навіщо ж тоді авторам матеріалів перераховувати, коли і з якими турецькими фірмами співпрацював міністр і які в нього були турецькі бізнес-партнери.
Мені важко судити про успіхи або невдачі нинішнього міністра оборони Умєрова. Та, за даними ЗМІ, з його приходом на посаду оборонне відомство очищується від корупційних схем. Суттєво зросло виробництво власного озброєння, зокрема для цього залучають й іноземних інвесторів. А виробництво вітчизняних дронів збільшилося в десятки разів.
Якою має бути політика України та ставлення населення до "російських паспортів" для окупованого Криму
В публікаціях проти Рустема Умєрова наголошується, що "нехороші радники" з-поміж кримських татар мало того що мали бізнес у Туреччині та ще й в окупованому Криму, можливо, отримували російські паспорти. Ну а те, що ФСБ зараз на них веде полювання і, якщо вони з'являться в Криму, то одразу ж їх заарештують або просто вивезуть кудись і вб'ють, як це часто там практикується, для авторів матеріалів подібна "дрібничка" абсолютно не має значення.
Щодо призначень в Міноборони: більшість з них проводять після проходження перевірок у відповідних органах, і в разі наявності підозр у роботі на ворога, призначається відповідне розслідування.
Одна річ, якщо хтось, проживаючи у вільній частині України, раптом заради свого бізнесу або ще з якихось міркувань отримує паспорт країни, яка на нас напала, то, зрозуміло, є підстави для розслідування або щонайменше для недовіри до цієї людини. Зовсім інша – коли примушують взяти російський паспорт в окупованій частині України.
У Криму, якщо не отримувати російський паспорт, то потрібно звертатися до окупантів із клопотанням отримати "посвідку на проживання" на своїй батьківщині, у своєму домі. Якщо окупанти й дадуть таку "посвідку", то тільки на 90 днів. Потім треба виїжджати з Криму і знову приїхати, щоб клопотати про отримання "посвідки" на наступні 90 днів.
Увінчаються успіхом такі клопотання чи ні – велике питання. Людям можуть просто відмовити з якоїсь надуманої причини або, найімовірніше, знайдуть причину для арешту, особливо якщо людина десь колись сказала або написала, наприклад, у своєму Фейсбуці щось невтішне про окупантів, Росію, Путіна чи когось із його кодла, мала контакти з членами забороненого в Росії Меджлісу тощо.
Людина, яка не має російського паспорта, не зможе знайти роботу, не зможе навчати своїх дітей навіть у початковій школі, оформити свою нерухому власність, отримувати пенсію або навіть звернутися до лікаря, бо в поліклініках насамперед просять пред'явити паспорт, а потім тільки: "На що скаржитеся?".
Тож лишається тільки дилема: або отримати їхній паспорт, або ж покинути півострів, чого дуже хочуть від кримських татар окупанти. Я знаю кілька людей із загостреним почуттям огиди, які живуть у Криму і до цього дня не отримали російський паспорт. Так вони намагаються в міру можливості взагалі не виходити з дому, не кажучи вже про те, щоб кудись з'їздити, тому що будь-який дільничний міліціонер може їх затримати за відсутність "посвідки на проживання", а далі – щонайменше видворення або щось інше з уже згаданого.
Автори "антиумєровських публікацій", які зловтішаються з приводу того, що ті чи інші мешканці Криму, які проживають зараз у вільній частині України, колись отримували російські паспорти, припускають, мабуть, що всі кримські татари на радість окупантам повинні були покинути свою батьківщину. Тоді там, звісно, окупанти нарешті вільно б зітхнули. Але такого задоволення окупантам кримські татари не збираються надавати.
Крім того, вони не враховують того факту, що якщо люди не писали заяву про добровільний вихід з українського громадянства, то наявність нав'язаних їм окупантами паспортів, не має жодного значення, не тягне за собою будь-яких правових обмежень, і вони й надалі залишаються повноправними громадянами України.
Автори матеріалів, напевно, не здогадуються, що самі підіграють пропагандистським прагненням окупанта, який нав'язує громадянам України на окупованих територіях свої паспорти (причому процедура відмови від них доволі забюрократизована і практично нездійсненна за поточних умов).
Як Туреччина допомагає Україні
Хоч Туреччина з відомих причин і не афішує всю свою допомогу, яку надає Україні, добре відомо, що держава за кожної слушної нагоди, зокрема у регулярних заявах МЗС Туреччини, у заявах турецьких депутатів як у турецькому парламенті, так і в ПАРЄ, у ПА НАТО та багатьох міжнародних конференціях і платформах та вустами президента Ердогана, на всіх чотирьох самітах "Кримської платформи", а також з трибуни ООН заявляє про невизнання окупованих територій України російськими та про необхідність повернути їх Україні.
Туреччина перекрила протоки Босфор і Дарданелли для проходу російських військових кораблів, що значною мірою сприяло послабленню обстрілу Росією нашої території з моря. Вона часто перекриває прохід через протоки і торговельним російським суднам, якщо отримує достовірну інформацію про перевезення цими суднами краденого з окупованих територій зерна.
Вирішальною була роль Туреччини та особисто її президента у відкритті та функціонуванні "зернового коридору". У результаті, незважаючи на те, що Росія нахабно перетворила Чорне море на ледь не своє внутрішнє озеро, вдалося не тільки продати кілька десятків мільйонів тонн зерна і поповнити державну скарбницю кількома мільярдами доларів, а й запобігти світовій продовольчій кризі, що насувалась з вини Росії.
Тут будують кораблі для нашого військово-морського флоту, зокрема вже спущено на воду два фрегати "Іван Мазепа" та "Іван Виговський". Після багатьох років скрупульозної роботи нарешті підписано угоду про вільну торгівлю між нашими країнами.
Турецькі будівельні компанії, незважаючи на воєнні умови та ризики в будь-який момент потрапити під російські бомбардування, беруть активну участь у відбудові української інфраструктури, будівництві мостів і доріг.
Зрозуміло, що ми хотіли б від нашого сусіда ще більшого. Наприклад, щоб вони приєдналися до міжнародних санкцій проти країни-агресора. Але кожна країна, як і Україна, незалежно від своїх симпатій чи антипатій, насамперед керується своїми національними інтересами.
Цю тему я неодноразово, майже з перших днів окупації Криму, обговорював з Ердоганом і найближчими до нього людьми.
У 2014 році вони з Росії отримували майже 60% природного газу як для промисловості, так і для населення. Зараз цю залежність вони значно знизили, але все одно припинення продажів російського газу для Туреччини матиме катастрофічні наслідки, тим паче, що країна не є членом ЄС, звідки в разі чого можна було б отримати економічну підтримку.
Крім газу там ще дуже багато інших чинників (туризм, експорт турецької сільськогосподарської продукції тощо), що пов'язують економіки двох країн. І ще помічено таку закономірність: щойно ускладнюються відносини Туреччини з Росією, то дуже скоро частішають терористичні акції з боку курдських, лівацьких та різних інших покірних Росії угруповань і організацій.
Зрозуміло, нам не подобається, що Ердоган зустрічається з розшукуваним Міжнародним кримінальним судом військовим злочинцем, а іноді навіть називає його своїм другом.
Не подобається, що пропонований Ердоганом план припинення війни не передбачає негайного відводу російських військ з окупованих територій, не передбачає компенсацію за завдані нашій країні матеріальні збитки, притягнення усіх воєнних злочинців на чолі з Путіним до кримінальної відповідальності. Але і в цих питаннях, вважаю, необхідно уникати категоричних суджень.
Зо два місяці тому, точніше 25 жовтня цього року, на виставці турецького озброєння "Експо-24" у Стамбулі я якось зустрівся з міністром закордонних справ Туреччини Хаканом Фіданом, який тільки-но разом із Ердоганом повернувся з Казані, де вони брали участь у роботі конференції "Брікса". Я йому кажу: "Ну і що? Напевно тиснули руку тому бандиту, говорили йому люб'язності?".
Він відповідає: "Я вас якось не зрозумію, Мустафа Бей. Ви так часто звертаєтеся до нас, щоб ми, використовуючи наші зв'язки з росіянами, допомогли звільненню тих чи інших ваших політв'язнів, маріупольців, "азовців", сприяли обміну військовополоненими. Ми в міру своїх можливостей намагаємося щось робити, іноді щось виходить. А як ви собі це уявляєте, якщо ми їм не будемо подавати руки?".
Досить кумедно читати в цих "антиумєрівських публікаціях" твердження про те, що близькість міністра Умєрова до Туреччини, його часті візити до цієї країни підривають довіру до України нашого основного союзника, тобто США, оскільки відносини США з Туреччиною в деяких питаннях доволі напружені, та є підстави вважати, що через Туреччину можуть проходити до країн "БРІКС", зокрема до Росії й Китаю, важливі західні технології.
Рустем Умєров дуже часто зустрічається з міністром оборони США Ллойдом Остіном, передзвонюється з ним майже щотижня, а іноді й частіше. У нього досить тісні контакти і в держдепартаменті США, і з іншими високопоставленими особами в Америці, зокрема з високопоставленими людьми з оточення новообраного президента Дональда Трампа, з якими знайомий ще відтоді, коли він навчався в США.
І якби в них справді була б така стурбованість щодо зв'язків із Туреччиною, то вони цілком могли сказати про це самому Умєрову, але вже точно не стали б ділитися своєю стурбованістю з авторами цих публікацій.
Мустафа Джемілєв
