Як (не) програти війну?
Я протягом року кілька разів сідав за цей та наступні тексти і кидав їх писати. Бо під час війни важливо тримати баланс між бойовим духом і реалістичністю сприйняття, між тим, що дає сили та оптимізм, і тим, що повертає в реальність.
Але після того, як усі – від волонтерів і військових до західних політиків і The Econimist – це сказали, скажу і я. Ми вже давно перейшли до війни не за перемогу, а на виживання і що швидше ми змінимо під це нашу стратегію, то більше шансів, що ми не помремо в цілком прямому сенсі цього слова.
Більшість військових підтвердить вам, що у нас практично ніколи не буває плану Б. Задачі, які спускаються нашим підрозділам згори, часто не передбачають, що щось може піти не так і ми можемо не вистояти. Через це ми маємо "стояти до кінця".
Але якщо світло червоне завжди, машини рано чи пізно поїдуть. Тому за певних обставин військові тікали чи організовано відступали – хто з власної ініціативи, хто за наказом, який приходив, коли ситуація вже була остаточно безнадійною.
Це називається позиційною обороною – так боронять стратегічно важливі точки на карті, відступ з яких призведе до критичних наслідків. Наприклад, втрата висоти призведе до значних людських втрат з нашого боку в майбутньому.
Але оборона буває ще й маневреною, коли людські життя важливіші за конкретну посадку чи лінію нашвидкуруч викопаних окопів. Тоді позиції тримають, допоки це вигідно і допоки це дозволяє знищувати ворога більш ефективно. А коли це стає невигідним нам – відбувається спланований відкат на, що надзвичайно важливо, зарані підготовлені для цього позиції. На жаль, ми поки показували здатність маневрено лише наступати.
На початку минулого року на Ukrainian Witness вийшло інтерв'ю автора книги року BBC і чинного військового Сергія Сайгона, в якому він сказав що ми цю війну програЄмо, просто не так швидко, як би того хотів агресор. І багато знайомих мені людей, які дивляться цю війну не по телевізору, а на трансляціях з дронів, до цього схиляються теж.
Це не значить, що у нас мало шансів виграти цю війну чи звести в нічию. Це означає, що нам треба припустити сценарій воєнної поразки і зрозуміти, які фактори до неї ведуть. Бо ймовірність такого сценарію далеко не нульова.
І, за багатьма факторами, ми знаходимося, м'яко кажучи, в поганому місці. Але продовжуємо не дивитись в ту сторону та ігнорувати погані новини, як людина з підозрою на онкологію може уникати біопсії, що може виявити рак на ранній стадії і врятувати її життя.
Крім того, непоразка сьогодні – це точно хороший фундамент для перемоги в майбутньому. Бо якщо бойові дії будуть іти, як ідуть, і основні тренди на полі бою і за його межами не зміняться, ми не подивимось в лице неприємним фактам – то ситуація для нас може почати погіршуватись значно швидше, ніж нам би того хотілось.
Поки росіяни не показували здатності зробити те, що нам уже вдавалось на Харківщині та Курщині – проривів, за якими слідує швидкий марш вглиб території ворога на десятки кілометрів. Але це не значить, що ми цього не побачимо найбличжим часом.
Якщо у нас забракне сил їх далі стримувати, вони зможуть зробити стрибок вперед на тому ж Покровському напрямку і зупинитись там, де ми зможемо їх зупинити і якщо ми це зможемо.
Минулого року багато хто на урядових засіданнях, не жартуючи, говорив про перемогу до кінця року. Цьогоріч ті ж люди, а також частина суспільства та дехто з союзників розмірковують на тему заморозки конфлікту.
Але серед них немає ключового стейкхолдера – росії. Країни-агресора, яка явно не має наміру зупинятись, допоки може вести загарбницькі бойові дії, щодня захоплює село за селом. Країни, яка вже демонструє готовність воювати і 10 років, якщо буде потрібно. Країни, яка розуміє тільки мову сили. Тоді як частина з нас все ще продовжує вірити, що "наступні 2–3 тижні будуть вирішальними" замість того, щоб уже зараз планувати з горизонтом у хоча б 2–3 наступні роки.
Це не значить, що ми маємо виходити з рф на перемовини. Допоки вона відчуває в собі сили на полі бою, вона вестиме перемовини лише з метою краще підготувати свої сили для вирішального удару.
Цей та подальші тексти мають на меті вказати на фактори, які, на мою думку, можуть виграти нам більше часу для маневру і зробити так, щоб санкційний та міжнародний тиск на росію дав більше плодів. А також щоб сталися позитивні для нас події, які ми наразі не можемо передбачити.
Я виходжу з того, що ми перебуваємо в ситуації, коли основним нашим шансом на виживання є виснаження ресурсів росії до рівня, на якому вона більше не зможе претендувати на досягнення своїх цілей силою хоча б в середньостроковій перспективі.
Також я виходжу з того, що сценарій нашої воєнної поразки є цілком реалістичним і його треба розглядати в пріоритетному порядку. Бо навіть якщо у вас є хоча б 1% шанс померти найближчим часом, ви сконцентруєтесь на нівелюванні чи зниженні цього ризику. Адже ставка надто велика і, якщо вона зіграє, все решта вже буде неважливо.
Але чомусь як країна ми практично не говоримо про стратегію непоразки в ресурсній позиційній війні з переважаючим супротивником, який явно не збирається зупинятись найближчими роками.
Якщо ви продовжуєте вірити в мантру про те, що "Захід не дасть нам програти", то просто нагадаю вам, що той же Захід і США зокрема не хотіли розпаду радянського союзу на кілька дрібніших ядерних держав. В цьому напрямку робились зусилля аж до особистих дзвінків та візитів президента США. Але ми всі знаємо результат.
Якщо ми програємо, то просто ще одна частина карти світу змінить свій колір, як це свого часу зробила окупована радянським союзом Чехословаччина. Не тіште себе цією ілюзією, будь ласка.
Захід у лютому 2022-го був готовий нас поховати. Він цілком може це зробити в 2026-му, якщо ми самі не дамо собі раду, як уже робив це з В'єтнамом чи Афганістаном.
Не тіште себе ілюзіями, будь ласка, вони надто боляче розбиваються.
Водночас ми, як на рівні суспільства, так і на рівні уряду, стараємось уникати розмов про те, як ми будемо воювати, якщо ця війна триватиме 10 і більше років. Я розумію, що така постановка питання дуже лякає і викликає депресію та швидку відповідь, що це неможливо.
Але, враховуючи, що альтернативою є поразка, окупація і масові репресії та примусове переміщення – повірте, ми будемо воювати стільки, скільки потрібно. Навіть в умовах, значно гірших, ніж зараз. Просто будемо до цього менше готові і втратимо більше людей та територій, бо думали, що це скоро закінчиться.
Але війна насправді вже триває понад 10 років і цілком може закінчитися раптово, як це було з Майданом, або тривати ще стільки ж. І нам потрібно бути готовими до обох сценаріїв. Якщо, звичайно, ми хочемо жити.
Також важливо розуміти, що шансів на технологічний чи військовий прорив, який сильно змінить ситуацію на полі бою, стає менше з кожним днем. Так, попереду в нас багато інновацій: масове застосування наземних безпілотних платформ чи поява роїв і зенітних дронів. Але їхній вплив буде поступовим та навряд чи змінить ситуацію кардинально.
Єдиним сценарієм, за якого ситуація буде змінюватись швидко, може стати обвал частини фронту через виснаження моральних, людських і технічних резервів однієї зі сторін на частині лінії зіткнення. І поки що до цього ближчі ми, ніж росія. Хоча ситуація ще далека від незворотної. Принаймні поки що.
Зрештою у війні на виснаження зазвичай немає переможців. Але в ній можна не програти, якщо використовувати свої ресурси краще за супротивника. В нашому випадку – на порядок краще.
Причому це цілком реалістично, якщо виправити ситуацію в п'яти ключових питаннях, про які я хочу поговорити детальніше:
- фортифікаціях,
- мобілізації,
- дронах,
- військовій дипломатії,
- розбудові інституцій.
Всі ці пункти не про швидку перемогу, але не те щоб я вірив, що швидка перемога можлива. Ці пункти про те, як посадити росію за стіл перемовин на наших умовах – позбавити її будь-яких шансів на військовий успіх. Бо поки ці шанси будуть, вона може зупинитися винятково для консолідації ресурсів перед наступним ударом. Вона так з часів Івана Грозного терпіла невдачі, але продовжувала спроби загарбання польських, балтійських та причорноморських земель, аж до початку ХІХ століття, коли їй це таки вдалося.
Нам дуже важливо вірити в Перемогу і прагнути до неї. Але не варто робити головну помилку росіян в 2022-му – вірити в цю перемогу сліпо, недооцінювати ворога та уникати навіть думок про несприятливі сценарії. Якщо ми хочемо жити, звичайно.
Нам пора перейти від війни на 2–3 місяці до війни, в якій ми зможемо пробути, якщо буде потрібно, і п'ять, і десять років. Ми повинні відійти від тактики, де втрата посадки для нас страшніша за втрати особового складу.
Ми повинні консолідувати людський капітал в армії в тих місцях, де з нього буде найбільше користі, де людина зможе найкраще проявити свої таланти та знання і цим дати більше користі, ніж могла би в піхоті.
Ми повинні створити чесні, рівні та некорупційні правила гри на ринку дронів, а не дати Мінцифрі та Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації будувати щось, більше схоже на майданчик для заробітку.
Ми повинні мобілізуватись і чесно визнати, що в тій чи іншій формі ми всі будемо брати участь у війні, навіть якщо дуже страшно і дуже не хочеться. Повірте, в останньому я вас розумію як ніхто.
А ще ми повинні копати. Дуже багато копати і готувати до оборони свої села і міста. Особливо в Дніпропетровській, Харківській, Донецькій та Запорізькій областях.
Ми виснажили свої ресурси для наступів. Прийшов час дати таку ж можливість нашому ворогу.
Далі буде…
P. S. Приклади воєн, програних через недооцінку супротивника та переконання у швидкому закінченні війни: Росія в Російсько-Японській війні; Німеччина в Першій та Другій світових; Японія в Другій світовій; Росія в Кримській війні; Італія в Першій Італо-ефіопській війні 1894–1896; Британія в Англо-афганських війнах; Італія в Італо-Грецькій війні 1940–1941.
Дуже важливо, щоб тут не з'явилося пункту: "Україна у війні за незалежність 2014–2025". І це значною мірою залежить від нас з вами, хай як зватимуть на той момент президента США.
Віталій Дейнега
