Як Росія (не) повертає полонених журналістів
Журналісти в полоні стали одним із головних пріоритетів для парламентського Комітету з питань свободи слова. Викликів, як і всюди, багато. Протидія дезінформації та тиску на ЗМІ, формування в суспільства більш критичного підходу до отримання інформації, (не) ефективність телемарафону… Усі ці теми важливі, але ув’язнені медійники – історія, що стоїть окремим стовпом. Бо тут ідеться про питання життя та смерті.
Нам вдалося звільнити Максима Буткевича, але загибель Вікторії Рощиної – показова
За літо-осінь 2024-го ми мали три різні випадки щодо звільнення журналістів з російського ув’язнення. Забігаючи наперед скажу, що повернення медійників (навіть некомбатантів) – надзвичайно складна та хитка процедура. Росіяни максимально відтягують такі обміни.
Хоча з Наріманом Джелялом усе вдалося. Він був цивільним, представником кримськотатарського народу та заступником голови Меджлісу, коли в 2021-му році в тимчасово окупованому Криму його затримало ФСБ. Примітно, що перед тим Наріман їздив на Кримську платформу до Києва.
Російські суди та силовики могли би сфабрикувати його справу на будь-який лад, що вони й зробили. Підконтрольний РФ "Верховний суд Криму" оголосив вирок – медійника засудили до 17 років позбавлення волі за нібито сплановані диверсії. Пробувши більше двох років у ув’язненні, Джелял повернувся на підконтрольну територію в рамках обміну 28 червня 2024 року. Це успішний приклад роботи Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими та всіх залучених сторін.
Куди гіршим був інцидент із Вікторією Рощиною. ФСБшники затримували її двічі: на початку вторгнення, коли вона опинилася в російській окупації на Запоріжжі та влітку 2023-го, коли вона добровільно вирушила на непідконтрольні території, аби показати світу, які жахи переживають українці на захоплених землях. Живою додому Вікторія так і не повернулася.
Її мали би повернути восени 2024-го, але вона померла під час етапування. Акцентую: Вікторія – цивільна, а не комбатантка. Вона не становила жодної військової загрози, але утримували її в жахливих умовах, не дбаючи про здоров’я жінки. І замість обміну – смерть. При чому зараз, за моєю інформацією, росіяни затягують навіть із поверненням її тіла сім’ї.
Максима Буткевича тримали більше двох років у російському полоні. Він потрапив до рук ворога як військовий, а в цивільному житті був активістом та журналістом – у різний час працював на 1+1, СТБ та ВВС. І росіяни теж якнайдовше не хотіли повертати медійника. Допоміг розголос.
Макс – один із тих, про кого найбільше говорили, визволення, якого найбільше вимагали. І в Україні, і по світу. І це дало результат – 18 жовтня ми дізналися про звільнення комбатанта із журналістським бекграундом. Це справжнє щастя і великий успіх, адже військовий+медійник – це поєднання, яке спонукає росіян до останнього не віддавати наших людей.
РФ використовує журналістів у полоні
Роман Борщ розпочав військову кар’єру в часи АТО. Як волонтер та журналіст він часто їздив на фронт та допомагав закордонним медіа висвітлювати війну. У 2018-му Роман відчув, що лише волонтерства та журналістської діяльності буде замало і мобілізувався, долучившись до морської піхоти. Тоді на свої 22 роки Роман Борщ мав чудове резюме медійника, був пластуном і активним громадянином. У 2021-му він демобілізувався.
Але на велику війну не міг не піти. Тому, будучи морпіхом, зустрічав ворога в Маріуполі. Потрапив до полону в березні 2022-го, йому дали можливість повідомити про це сім’ї.
Через свою медіадіяльність Роман став не тільки полоненим, але й заручником російської пропаганди. Російське телебачення використало військового, аби показати нібито хороші умови утримання військовополонених. У сюжеті Борщ говорить про "чудові" умови утримання, гарне харчування тощо. І повертати його росіяни не поспішають.
Для РФ такі як Роман є дуже цінними для обміну. Тому що саме військовополонені з медійним досвідом можуть найкраще потім передати все те, що переживають люди в російських тюрмах. Ми побачили це на прикладі Максима Буткевича, який був на зустрічі з Президентом України та крізь біль розповідав про свій досвід на публічних заходах. Слухати слова Буткевича важко, але потрібно всім. Аби бодай на крихту відчути, як там поводяться з нашими людьми.
Росіяни цього й остерігаються. Вони не хочуть, аби повернені з полону захисники та журналісти об’ємно та професійно розповідали про пережитий досвід. А хто, як не люди з досвідом роботи в ЗМІ, вміють говорити професійно, розставляючи акценти та доносити свої меседжі? Це змушує більше говорити про російський (часто незаконний) полон на Заході, що посилює тиск на РФ.
***
Зазначені вище приклади переконують: Росія до останнього не віддаватиме українських медійників. Зараз нам відомо про щонайменше 30 цивільних журналістів, які незаконно утримуються в російських тюрмах. Приклад Вікторії Рощиної показав, що навіть згода на обмін від РФ іще нічого не гарантує. Деякі наші люди для них занадто цінні.
Приклади Нарімана Джеляла та Максима Буткевича надихають. Показують, що росіяни можуть роками утримувати наших вихідців із медіа, але обмін можливий. І єдиний спосіб сприяти цьому – надати розголосу. Тільки розголос створює значний тиск, на який РФ змушена реагувати і повертати нам наших журналістів. Тих, кого вони так не хочуть віддавати.
Сьогодні ми маємо використовувати всі можливі майданчики, аби кричати про журналістів у полоні. Українські та закордонні медіа, правозахисні та безпекові платформи, площі та вулиці міст по всьому світу – усе це може бути інструментом, аби нагадати світу: РФ незаконно утримує десятки представників ЗМІ в жахливих умовах. Вони мають повернутися додому чимшвидше. Роман Борщ – один із тих, на кого ми чекаємо на підконтрольній території.
Затягування призводять до погіршення стану здоров’я. Найгірший зі сценаріїв ми вже побачили у випадку з Вікторією Рощиною. Тільки міжнародний розголос може сприяти тому, щоб ця смерть стала першою і останньою. А обмін – якнайшвидшим.
Ярослав Юрчишин
