Єдність перед викликами війни: чи дійсно українське суспільство поляризоване?

Повномасштабна війна підсилює потребу суспільства в єдності на усіх можливих рівнях, адже саме єдність є запорукою стійкості у боротьбі за виживання держави. Досвід перших місяців повномасштабного вторгнення показав феноменальну згуртованість українського суспільства, що стала запорукою української стійкості. Однак майже три роки потому все частіше лунають занепокоєння, чи змогли українці зберегти цю єдність попри виснаження від тривалої війни, чи в суспільстві виникає дедалі більше невидимих, але відчутних "меж" між різними групами. 

Наприкінці жовтня Громадянська мережа ОПОРА провела вже другий громадський саміт "(Ро)зʼєднані: Переосмислення суспільної стійкості в Україні", де зібрала 120 учасників, щоб обговорити результати спільного дослідження ОПОРИ та Київської школи економіки, присвячене темі поляризації українського суспільства. Серед запрошених —– дипломати, представники державної влади, експерти профільних міжнародних і українських громадських організацій та аналітичних центрів.

Ми згрупували ключові рекомендації учасників дискусії та нашої команди за 5 тематичними блоками: збереження єдності, стратегічні комунікації, інформаційна безпека, звʼязок з українцями за кордоном і в окупації, повоєнні виклики євроінтеграції. Детальніше про висновки експертів читайте далі. 

Збереження єдності

Зараз між різними групами українського суспільства, які отримали різний досвід після початку повномасштабного вторгнення, не спостерігається високого рівня поляризації. Це можна пояснити не лише високою толерантністю суспільства, а й багатьма іншими факторами, серед яких – відсутність чітких ідеологічних позицій, пов’язаних із регіональними чи соціальними відмінностями, а також загальна байдужість суспільства, викликана глибокою травмою повномасштабної війни. Водночас ОПОРА підкреслює, що для коректної та всебічної оцінки реального стану суспільства важливо відстежувати зміни рівня поляризації та застосовувати різні підходи до її вимірювання. Саме це має стати основою для майбутніх досліджень цієї теми.

Початок виборчих процесів в майбутньому може призвести до посилення поляризації між різними суспільними групами. На цей процес можуть вплинути як внутрішні, так і зовнішні гравці, такі як Російська Федерація, які намагатимуться маніпулювати інформаційним простором та здійснювати інший вплив на внутрішні політичні й соціальні процеси в Україні.

Учасники саміту зазначають, що такі втручання базуватимуться на вже існуючих вразливостях або суперечливих темах, які можуть стати джерелом міжгрупових конфліктів. Серед таких тем може бути несправедливий розподіл тягаря війни між різними частинами суспільства, зовнішньополітичний вибір тощо. Проактивна комунікація цих тем з боку держави та громадського сектору може запобігти зростанню поляризації між різними групами.

Хоча дослідження не зафіксувало глибоких розколів, серед громадян існує відчуття, що всередині суспільства існують суперечності. На думку частини учасників саміту, суспільство зараз опинилося у стані "самоздійснюваного пророцтва" – коли думка про неминучість розколу стає частиною суспільної свідомості, вона може з часом матеріалізуватися. Іншими словами, якщо ми будемо думати, що розкол є, то він врешті виникне. 

Учасники саміту підкреслили, що Російська Федерація докладає зусиль для пошуку і посилення наявних відмінностей у суспільстві. Крім того, будь-які вразливості можуть бути використані також і внутрішніми гравцями. Державним органам та громадському сектору потрібно постійно і послідовно комунікувати із суспільством, аби не допустити зростання поляризації.

Одним зі способів запобігти зростанню дистанції між різними групами є створення та підтримка образу метагрупи — тобто постійне нагадування, що всі ми перш за все є громадянами України, і це обʼєднує нас попри різні досвіди, соціальні ролі, погляди тощо. Проте, як зазначають учасники саміту, робота з формування української ідентичності сьогодні не є достатньо послідовною. До того ж сьогодні національна ідентичність тісно повʼязана з релігійністю, а релігія відіграє загальну національно-мобілізуючу роль в період війни. Тож участь церкви як інституції залишається важливою, зокрема у питаннях формування цілісної української ідентичності.

Інший спосіб запобігти зростанню рівня поляризації — це діалог та взаємодія між різними групами суспільства. Учасники саміту вказували, що конфліктів та обговорень суперечливих питань не потрібно боятися. Навпаки, діалог є основою демократичного устрою та найкращим шляхом до взаєморозуміння, що дозволяє людям з різних соціальних груп зрозуміти виклики та погляди одне одного. 

ОПОРА зазначає, що спілкування і спільна діяльність дозволять людям із різними досвідами знайти точки дотику, що сприятиме обміну думками та запобігатиме стереотипному мисленню. Важливо, що такий діалог має відбуватися як на вертикальному (суспільство – державні структури), так і на горизонтальному (різні суспільні групи між собою) рівнях. Діалог має включати не лише громадян, які мешкають на підконтрольних уряду України територіях, а й тих, хто перебуває за кордоном і в окупації. 

Практичний вияв такого діалогу, на нашу думку, передбачає формування повноцінних стратегічних комунікацій держави й громадського сектору з суспільством загалом та різними групами зокрема. Також він має передбачати створення платформ для комунікації та спільних обговорень важливих суспільних питань між групами з різними досвідами та викликами. Водночас ці діалоги мають враховувати безпекові виклики для людей, що перебувають на тимчасово окупованих територіях України. 

Серед інших пропозицій учасників саміту були більш прицільна робота зі сферою культури (зокрема обʼєднавчою роллю національних свят), формування культури поваги до військовослужбовців, ветеранів та вшанування памʼяті загиблих.

Стратегічні комунікації: проактивне лідерство і чесна розмова 

Зростання розбіжностей між різними групами громадян через дезінформаційні й інші гібридні кампанії ворога – це серйозна загроза для суспільної згуртованості. Зараз рівень довіри до владних інституцій в Україні знижується, тому проактивний діалог влади та суспільства разом із комунікацією чутливих тем важливі для збереження національної єдності й інформаційної безпеки України.

Учасники саміту відзначають, що українське суспільство менш спроможне мислити критично через виснаження. Війна загострює відчуття несправедливості, тому зростає запит на відвертість і двосторонній діалог влади з суспільством. Держава має взяти на себе відповідальність за комунікацію на чутливі теми для суспільства загалом та окремих його груп (військовослужбовці, ВПО, українці за кордоном тощо) зокрема. Серед найскладніших питань, які потребують лідерства з боку влади, є ціна перемоги, боротьба з корупцією, мобілізація та демобілізація, повернення українців з-за кордону, реінтеграція ветеранів, підвищення податків, проведення реформ тощо. 

Учасники також звертають увагу на необхідність публічного взяття відповідальності посадовцями чи інституціями за конкретні теми й розвʼязання проблем. Зважаючи на обмежені ресурси в умовах війни, держава повинна чесно комунікувати про обсяги й терміни підтримки, яку вона готова надавати різним групам населення, не формуючи завищених очікувань. У протилежному випадку виникає недовіра до державних інституцій, що посилює ризик внутрішніх конфліктів.

Українці вміють створювати неформальні паралельні інститути, які підсилюють державу. Громадські організації можуть бути залучені у розв'язання певних проблем чи конфліктів у суспільстві, напрацювання законодавчих змін, комунікаційних стратегій чи необхідних обговорень, але третій сектор не здатний замінити державу і також потребує готовності влади до діалогу. Водночас, як вказували учасники попереднього саміту, громадянське суспільство може зосередитися на підтримці держави й за допомогою прямої роботи в органах влади — наразі Україна гостро потребує кваліфікованих кадрів в усіх сферах державного управління.

Українців обʼєднують безпека, запит на соціальні стандарти та реформи, бажання справедливості та антикорупція. Ці теми можуть бути використані для вирішення нинішніх та недопущення майбутніх конфліктів, а також для зміцнення суспільної стійкості.

Інформаційна безпека, або Як зберегти субʼєктність в інформаційному просторі

Серед причин того, чому конфлікти між різними соціальними групами можуть здаватися глибшими, гострішими й масовішими, ніж вони є насправді, учасники обговорення часто називали формування інформаційних бульбашок у соцмережах. Саме ці платформи є основним джерелом новин для більшості українців, тож якщо алгоритми частіше показують вам у стрічці якусь тему чи думку, може складатися хибне враження, що вона більш популярна, ніж у реальності. 

Учасники обговорення не фокусувалися на цій проблемі й не озвучували рекомендацій про те, як запобігти посиленню когнітивних викривлень та інформаційної закритості різних груп суспільства через соціальні мережі. Однак хочемо наголосити, що це питання  є важливим елементом регулювання інформаційного простору в Європейському Союзі. Так, Стаття 27 Акту про цифрові послуги (Digital Service Act, основного регуляторного інструменту ЄС щодо діяльності онлайн-платформ) вимагає забезпечення прозорості алгоритмів показу контенту соціальних мереж. Для цього онлайн-платформи мають зрозуміло й доступно розкривати ключові критерії, за якими їхні алгоритми видають контент у стрічки користувачів, та обґрунтовувати, чому ці критерії саме такі. Виконання цих вимог має збільшити субʼєктність користувача і надати йому/їй реальні інструменти для впливу на те, як виглядає його/її персональна стрічка. Одним із ключових запобіжників поляризації українського суспільства має стати гармонізація українського законодавства з європейським у сфері регулювання соціальних мереж, які досі лишаються в сірій зоні нашого законодавства. 

Читайте також: Level up: як політики й партії (не) зможуть агітувати серед українців за кордоном

Особливо активно учасники обговорювали регулювання соціальних мереж у контексті захисту інформаційного простору від російських впливів. Зокрема, йшлося про Telegram, де найчастіше отримують новини більш ніж 70% українців. Найбільш сприятливими для росіян є ті майданчики, де правил або немає, або вони здатні їх контролювати (питання про те, чи підпадає Telegram лише під одну з цих двох категорій, лишається відкритим).

Саме в Telegram ворог може чинити інформаційні впливи серед більшості населення України та експлуатувати наші вразливості – ескалювати наявні конфлікти, наголошувати на проблемах суспільства, влади чи впроваджуваних політик. У Telegram ворог лишається практично нічим не обмежений, на відміну від, наприклад, YouTube чи Facebook – платформ, що активно борються з ботами, дезінформацією і мовою ворожнечі та намагаються блокувати чи бодай обмежувати діяльність іноземних агентів впливу. Telegram натомість фактично відіграє функцію точки входу росіян в український інформаційний простір, чим збільшує загрозу формування розколів у майбутньому.

Хоча серед учасників спостерігався консенсус щодо небезпеки Telegram як такої, довкола теми протидії їй солідарності виявилося менше. Найбільш дискусійним лишається питання заборони Telegram. Частина учасників наголошували на необхідності якщо не заборонити, то хоча б обмежити діяльність цієї платформи в Україні. Водночас переважала думка, що Telegram – це ретранслятор загроз, а не їхнє джерело.

Варто згадати, що Telegram  набрав популярності в Україні після блокування російських "Вконтактє" та "Одноклассніків". Тож інформаційна політика в сфері соціальних мереж мусить бути спрямована не лише на заборону певної вразливої платформи, а й на запобігання появи нових "телеграмів" у майбутньому. ОПОРА наголошує, що український законодавець мусить передбачити чіткий механізм взаємодії онлайн-платформ із державою.

За умов, коли обмеження чи блокування є необхідними й доцільними, українське законодавство має передбачати чіткий універсальний механізм впровадження таких санкцій: підстави, критерії, уповноважений на прийняття рішення орган, умови зняття обмежень тощо. 

Далекі близькі: як зберегти зв'язок з українцями за кордоном та в окупації

Нині за кордоном і на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) України перебуває орієнтовно від 11 до 13 мільйонів людей. За різними даними, з 2022 року за кордон виїхало 5-7 мільйонів громадян України. Згідно з інформацією українського уряду, станом на червень 2024 року на ТОТ проживало ще 6 мільйонів громадян нашої держави, з яких 1,5 мільйона – це діти. Робота з цими двома групами також є одним із першочергових викликів для держави. 

За два з половиною роки від початку повномасштабної війни значна частина українців адаптувалася до життя в нових країнах. Наприклад, у 2023 році 71% переселенців з України в Польщі утримували себе самостійно. Лише в цій країні українці вже виробили близько 1% ВВП, що вдвічі більше, ніж Польща витратила на їхню підтримку (за даними Kiel Institute, з початку повномасштабного вторгнення до 31 серпня 2024 року Польща витратила на українських біженців мінімум 26,49 млрд євро). 

Держава має системно підходити до роботи із закордонними українцями, не обмежуючись лише новим профільним міністерством. Українців, які облаштували своє життя на новому місці, можна повернути в Україну лише за умови, якщо їм гарантувати безпеку. Йдеться не лише про фізичну безпеку, а й про соціальну захищеність, справедливе правосуддя, прозорі правила гри та антикорупційні реформи тощо. Важливим елементом соціальної політики країни має стати доступне житло для громадян, які втратили своє майно. 

В Україні зменшується кількість внутрішньо переміщених осіб (ВПО). За даними Міністерства соціальної політики, станом на 22 жовтня 2024 року кількість ВПО в Україні становить 4,6 мільйона. Раніше, на початку 2023 року, їхня кількість перевищувала 5 мільйоні. На думку учасників саміту, це може бути пов'язано з тим, що частина ВПО повертаються на ТОТ та прифронтові міста через соціально-економічні труднощі (неможливість знайти роботу, проблеми з житлом тощо) на новому місці.

Водночас люди повертаються на ТОТ і через необхідність залагодити власні справи (продати майно, возз'єднатися з родиною тощо). Тоді вони можуть опинитися в полі зору окупаційної влади як потенційні "українські агенти", що збільшує ймовірність арешту та застосування насильства до них. Україна має зробити все можливе, щоб подбати про безпеку своїх громадян, які повертаються на ТОТ. Для них потрібно розробити чіткі безпекові інструкції та правила поведінки, аби вони могли зберегти своє життя та здоров'я в окупації. 

Також Україна має виробити чіткі та прозорі безпекові політики для українців, які постійно мешкають в окупації: як поводитися під час організованих Росією незаконних виборів і референдумів; що робити, коли окупаційна "влада" відбирає майно та змушує брати російський паспорт тощо. Україна має донести: для неї є пріоритетом, щоб її громадяни вижили та дочекалися звільнення. 

Водночас питання безпеки для українців, переміщених з ТОТ, насамперед полягає у забезпеченні базових потреб, зокрема житлових. Це має підштовхнути державу, з одного боку, шукати додаткові ресурси на підтримку ВПО, а з іншого – відверто говорити про фінансову підтримку цих людей, щоб вони розуміли, скільки у них є часу, аби облаштуватися на новому місці й далі жити без фінансової допомоги. 

Головним напрямком національної політики щодо українців на ТОТ має стати чітка системна комунікація. Мешканці цих регіонів мають розуміти, що держава розуміє ситуацію, в якій вони опинилися, та готова надавати їм усю можливу підтримку. 

Також інформаційна політика щодо ТОТ має обов'язково враховувати, що люди в окупації майже не мають доступу до об'єктивної інформації. У таких умовах важливо, щоб влада країни говорила єдиним голосом і не допускала різнотлумачень, коли один посадовець рекомендує брати російські паспорти, щоб вижити в умовах тотального тиску, а інший каже, що цього робити не потрібно.

Ворожа пропаганда системно посилює страхи місцевого населення й наполягає, що Україна вважає жителів ТОТ зрадниками й у випадку звільнення окупованих територій увʼязнить усіх їхніх мешканців. Натомість Україна повинна активно комунікувати з мешканцями ТОТ про те, що життя в окупації не є злочином і ніяким чином каратися не буде. 

При цьому необхідне законодавче регулювання, яке не дозволятиме двояких трактувань щодо людей, які залишилися на ТОТ, та враховуватиме ситуацію повномасштабного вторгнення. Правозахисники наголошують, що визначення колабораціонізму в Кримінальному кодексі України сформульоване нечітко, а суди не вивчають і не враховують мотиви звинувачених у цьому злочині. У результаті під вартою опиняються люди, які співпрацювали з окупантами не через проросійські погляди, а через необхідність вижити.

Врешті, для поляризації українців російська пропаганда може використовувати й проблеми, що виникають у процесі інтеграції ВПО в нових громадах. Мета РФ проста – щоб у громадян, які виїхали з ТОТ, не залишилося інших варіантів, крім як повернутися в окупацію. Саме тому важливо, щоб приймаючі громади відчували важливість своєї допомоги та не сприймали ВПО як чужинців. Основним механізмом для уникнення розколу між цими групами має стати налагодження діалогу.

Повоєнні виклики проєвропейського курсу

Учасники заходу підкреслюють, що наразі в Україні існує єдність навколо теми європейської інтеграції та членства в НАТО. Згідно з результатами опитування Центру Разумкова, проведеного у вересні 2024 року, понад 80% українців підтримують вступ України до ЄС та НАТО. Наразі Україна перебуває в унікальному становищі, коли під час повномасштабної війни реалізуються євроінтеграційні реформи та в цілому зберігаються демократичні принципи управління державою.

Експерти відзначають, що дотримання проєвропейського курсу та збереження демократичного устрою – це складна й кропітка робота, яка потребуватиме зусиль від держави та суспільства. Настрої суспільства після завершення війни можуть змінитися: травмоване суспільство, ймовірно, буде менш схильне підтримувати проєвропейський курс через страх нової війни з Росією.

Цю тезу підтверджує й те, що зараз Росія переконує окремі суспільства Східної Європи в тому, що західний вибір буде мати для них надто високу ціну – не прибутки бізнесу, а людські життя, втрачені у збройних конфліктах. Приклад Грузії, влада якої відійшла від проєвропейського курсу, демонструє, що суспільство, яке пережило війну, найбільше боїться її повторення. Наразі влада Грузії намагається повернути свою зовнішню політику в бік РФ, запевняючи громадян, що нової війни з Росією не буде, але натомість є надія на повернення окупованих територій.

Іншим прикладом може бути Молдова, де нещодавно відбувся  конституційний референдум щодо закріплення в Конституції незворотності вступу країни в ЄС. Попри очікування, що принаймні 60% виборців проголосують "за", голосування відбулося із мінімальною перевагою та поставило під загрозу європейський шлях країни. Такий непереконливий результат може спровокувати політичні конфлікти всередині суспільства. 

Затяжна війна негативно впливає на рівень достатку більшості громадян, що може призвести до зростання популізму та прагнення до простих і швидких рішень. Експерти припускають, що після завершення війни й відновлення активних політичних процесів в Україні можуть з'явитися популістичні партії, які маніпулюватимуть емоціями й закликатимуть відмовитися від вступу в ЄС і НАТО, щоб не допустити нової війни з Росією. Враховуючи складність процесу європейської інтеграції та високий поріг входу на європейський ринок для українського бізнесу, Україна має готуватися до цієї загрози вже зараз, пояснюючи суспільству довгострокові переваги членства в Європейському Союзі. Це також має стосуватися і вступу України в НАТО, як єдиної абсолютної гарантії безпеки та стабільності в регіоні. 

Над матеріалом працювали: Анатолій Бондарчук, Катерина Міхалевська, Анастасія Романюк, Андрій Савчук, Ольга Снопок