Новий Генпрокурор не врятує стару Генпрокуратуру

Трохи навіть незручно вчергове цитувати анекдот про пересування ліжок у борделі, але що поробиш. Бо ж який сенс обговорювати зміну Генерального прокурора, якщо міняти треба "бордель"? Тобто, вибачте, Генеральну прокуратуру України (далі – ГПУ), якій давно необхідні інституційні зміни. Такі, за яких процес слідчих дій та процесуального нагляду стане зорієнтованим на свою первинну задачу – виконання правоохоронних функцій. Бо сама лише зміна Генпрокурора не вплине на зайнятість відомоства вирішенням політичних питань та збагаченням конкретних посадовців. 

Особисто я не радію звільненню Костіна. Не тому, що він мені подобається. А тому, що звільнити його мали вже давно. Задовго до абсолютно дикого скандалу із прокурорами-інвалідами та їхніми пенсіями. Задовго до того, як його заступника Вербицького було викрито на купівлі дорогого таунхауса на підставну особу. Десь на етапі нескінченної черги пов’язаних із ГПУ скандалів щодо тиску на підприємців під час повномасштабної війни, коли український бізнес і так перебуває на межі виживання. 

Тож нам треба не звільнити одного посадовця, а змінити систему, за якої перебування такого посадовця при владі взагалі можливе. 

Для предметного розуміння, що саме потрібно змінити, готовий озвучити список претензій до сьогоднішньої Генпрокуратури.

Перша – це корупція.

В Україні прокурорами стають конкретно для того, щоб ставати заможними. Схема слідчий-прокурор-суддя цю мету продовжує чудово реалізовувати попри 10 років антикорупційних реформ. Силовики-мультимільйонери, звісно, іноді фігурують у кримінальних справах, іноді когось навіть карають. Але в списку підозріло заможних прокурорів з'являються нові й нові обличчя, і кінця цьому не видно.

Друга претензія – політичний вплив. Ну звикли наші політичні лідери традиційно використовувати Генпрокуратуру в якості інструменту політичного тиску, і щось це не змінюється, як би не змінювалися обличчя самих політичних лідерів.

Третя – жахлива неефективність. Генпрокуратура володіє значним людським ресурсом, який абсолютно не відповідає вкрай низьким результатам її роботи. Зокрема, у сферах розслідувань випадків корупції та економічних злочинів. Прокурори не розуміють, що таке економічна діяльність, і просто сприймають будь-який бізнес-процес, як щось, що вони мають зупинити, або кришувати. Для прокурора не існує терміну "бізнес", для прокурора існує термін "злочинне збагачення групою осіб за попередньою змовою шляхом створення підприємства".

Четверта – кадрові проблеми. 

Це і політичні призначення, і призначення по "блату", через які кваліфікація багатьох працівників відверто низька. Це і заангажованість та залежність від впливу вищих посадовців.

П'ята – критичні провали у впровадженні реформ. Якби на то була воля співробітників відомства, саме слово "реформи" було би в Генпрокуратурі заборонено як шкідливе – бо ж ти роками вибудовуєш корупційні схеми, а потім їх через ті реформи треба міняти, а це зайві рухи. Шкода, міжнародні партнери України усіляко на реформах наполягають. Ще й шантажують, що грошей не дадуть. Тож якісь реформи відбуваються, але настільки непослідовно і з таким відвертим саботуванням, що їхня ефективність прямує до нуля. Достатньо згадати, з яким скрипом роками намагаються впровадити роботу електронних систем чи забезпечити хоч якусь прозорість і незалежність роботи ГПУ. 

Найбільш прикро те, що навіть вже впроваджені реформи до серйозних змін не призвели. 

Згадаймо ідею звузити повноваження Генпрокуратури щодо тиску на бізнес. Після Революції Гідності було скорочено кількість прокурорів і обмежено судове втручання, але до помітних позитивних зрушень це не призвело. Не стало сильно краще і після двох законів 2017 та 2018 років "Маскі-шоу стоп". 

За часи головування у ГПУ Руслана Рябошапки спроба перезавантажити відомство призвела до того, що 55% прокурорів ГПУ просто не пройшли переатестацію, але не засмутилися, тому що більшість з них поновилася на роботі, або перейшла до таких самих відомств-нащадків ОБХСС. І знову до жодних покращень з боку ефективності та відсутності корупції це не призвело. 

Також після Революції Гідності кадрову проблему спробували вирішити шляхом створення Ради прокурорів та Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії. І Рада, і комісія обираються на трирічний термін, тобто сьогодні працює вже четвертий склад цих органів. Покращення не настало. 

Висновки поки що невтішні, але визнання проблеми – перший крок до її вирішення. Отже, варто визнати, що ми як держава провалили реформи Генпрокуратури. І чергові спроби внесення окремих точкових змін чи звільнення окремих людей в надії на те, що "ну цього разу стане краще", навряд спрацюють – якщо не спрацювало все, що робили до того. 

Наше сьогоднішнє завдання полягає в тотальному перезавантаженні прокуратури. І почати її варто із створення широкої дискусії щодо змін, із залученням усіх стейкхолдерів та із ретельним контролем процесу впровадження реформ. 

Підсумовуючи: нам не потрібна новина "ми змінили Генпрокурора". Потрібна "Ми змінили Генпрокуратуру". Це складніше за призначення умовного цапа-відбувайла. Але без цього будь-які одиночні рішення – шлях в нікуди.  

Тарас Котов