Ми тут (не) потрібні
Окрім вкрай низької ефективності української армії, її проблемою залишається низька мотивація бійців. Ну як низька. Останнім часом вона з від'ємним знаком.
Ті, хто не побоявся в лютому 2022 року, для кого питання стояло не "Йти чи не йти?", а "Куди йти?", випаровуються. Ірпінь, Чернігів, Херсон, Харків... Вибирати було з чого. І всюди було гаряче. Всюди потрібно було вже і бажано на вчора.
Це вони створили довжелезні черги перед дверима військкоматів. Вони готові були платити хабарі, але не за те, щоб уникнути мобілізації. Навпаки. Вони готові були здолати будь-які перешкоди, щоби потрапити в армію.
Військкомати відповіли зачиненими дверима. Тільки наполегливі змогли пробити спротив системи і домогтися мобілізації. Інші розійшлися по домах, пізніше опинившись по той бік кордону.
Ці перші закінчилися. Почали закінчуватися ще рік тому. Гинути, стиратися, зневірюватися. Тиждень на війні це багато. На справжній війні. В багнюці, засраних посадках і вигорілих селах. Вони протрималися більше. Значно більше.
Держава сподівалася, що "молоде" поповнення буде таким самим ефективним, як і перші добровольці. Але виявилося, що це не так.
Наразі держава не має стратегії щодо створення позитивного іміджу військового. Бути ЗСУшником радше соромно, ніж поважно.
Ті, хто потрапляють до війська зараз, настільки демотивовані поведінкою РТЦ-кашок та безглуздям командирів у навчальних центрах, де окрім шикування тричі на добу, марширування та чергування в нарядах нічому не вчать, що в них складається апріорі негативне ставлення до армії.
Їх "бусифікували" на просторах рідного села, потім місяць "учебки", і ось вони – в підрозділі. Ще день, і вони вже в пеклі. Одноразки, які нікому не потрібні.
Це ставлення підсилюється вже всередині армії. Ніхто не працює над їхньою мотивацією. Командира вони можуть не побачити взагалі. В кращому разі – почути по рації.
Мав би бути ментор-наставник, який підкаже, підтримає, не дасть зневіритися. Але таких людей практично немає. Новоприбулі потрапляють одразу в пекло, в якому неможливо навіть підняти голову від обстрілів та fpv. Вони втрачають глузд від усього, що відбувається навколо.
Ці люди не є ухилянтами або зрадниками. Вони інші, ніж ті, хто прийшов у перші дні повномасштабного вторгнення, але могли би бути ефективним поповненням. Перші самі шукали точки прикладання зусиль, самі йшли в окопи, ще й кликали друзів, шукали ресурси на все, від чого самоусунулася держава – одяг, обладнання, дрони, медицину, корчі та гроші на їхній ремонт. А цих доводиться мотивувати. Самі вони на штурм не підуть. А дивлячись на ставлення командування, підуть, але в зворотному напрямку. В бік власних домівок.
Вони відірвані від свого звичного життя, від вечірніх походів до супермаркету чи пивного кіоску, від ненависних, але таких рідних побутових проблем. Від невизначеного, але майбутнього, нездатності знайти і реалізувати себе в тому, попередньому цивільному житті.
Зараз вони потребують точки опори. Чогось, на що можна спертися, що дасть їм впевненість якщо не в завтрашньому дні, то хоча би в спроможності дожити до вечора сьогоднішнього.
Ця відірваність, невпевненість, безвихідь і розуміння власної непотрібності нікому тут, посеред спопелілого світу, зміщує фокус уваги з проблем зовнішніх на свої особисті, внутрішні. Їхня оптика потребує налаштування, наявності когось, хто дасть їм впевненість у своїй здатності подолати перешкоди.
Роль таких менторів-наставників мали би виконувати заступники командирів з морально-психологічного забезпечення. Але ця система дискредитувала себе. Як правило, ці посади використовують як проміжні на шляху далі, вгору службовою драбиною.
Причина цьому – система присвоєння звань у Збройних силах. Звання прив'язані до посад. Варто зайняти відповідну посаду і з нею отримати чергове звання, вже готуючись до наступного маневру.
Натомість посада повинна мати профіль кандидата, заснований на цінностях і компетенціях.
Існуюча система дуже вигідна. Можна нічого не знати і не вміти, але рости, крокуючи кар'єрними сходами. Система працює однаково і для лейтенантів, і для генералів. Тисячі людей вже отримали завдяки їй свої звання і ще тисячі отримають у майбутньому.
Змінити її – це виклик. Бо кожен, хто за посадою досяг такого рівня, щоб віддавати подібні накази і ухвалювати подібні рішення, вдячний системі за самого себе.
Посади заступників командирів займають не для того, щоб проводити морально-психологічну підтримку бійців, а для того, щоби піти далі нагору.
Новоприбулі опиняються наодинці з власними страхами, стократно мультиплікованими ворожими fpv та артилерійськими снарядами. Їхнім єдиним бажанням стає втекти подалі. Не продовжувати службу. Ті, кому вдалося вижити, йдуть у СЗЧ. Ця втеча є підсвідомою відповіддю на опортуністичне середовище, яке їх оточує.
Їх пригнічує не так необхідність перебувати по вуха в багнюці, по кілька діб чекаючи на евакуацію, ховаючись від нескінченних прильотів, як карально-репресивне ставлення держави. Система просто не лишає простору при взаємодії з собою.
Українська армія для них схожа на полон. Без термінів і перспектив. Різниця лише в тому, що тут не катують і інколи дають їсти. Освіта та навички значення не мають. Зазвичай вихід один – через смерть або каліцтво.
Військові перебувають у лавах армії безстроково, без шансів на вихід. Існуючого терміну відпустки, розмазаної, наче тонкий шар масла по скоринці хліба, протягом року, недостатньо для того, щоб відновитися, перебуваючи в звичайному середовищі.
Що встигаєш за два тижні? Зрозуміти, що твоя дитина виросла без тебе. Що твої друзі реалізують себе в нових проєктах, тоді як ти розгубив між численними переїздами свої навички. Що, виявляється, суспільство вигадало нові правила гри, в яку тебе навіть не запросили. Що конституційний обов'язок, закріплений 65-ою статтею, не такий вже і загальний.
Лише цей умовний мільйон зобов'язаний бути в окопах і посадках назавжди, а решта можуть продовжувати своє звичне життя і ходити на роботу, офіційно відкупаючись від обов'язків.
Простіше не помічати реальність, залишивши в довічному ув'язненні тих, хто виявився відповідальнішим, ніж інші.
Зміна парадигми свідомості призвела до того, що люди, які першими пішли захищати Батьківщину, були змушені знайти спосіб, як піти з лав ЗСУ. Вони виїхали з країни, перетворившись на втікачів. Вони не захотіли бути учасниками односторонньої гри без правил, де ти програв, щойно увійшов у гру.
Держава дала зрозуміти, що не варто щось очікувати від неї. У військовослужбовців є обов'язки, але не може бути прав. Спільний обов'язок розподілився непропорційно.
На порядку денному інтереси одних та ігнорування інтересів інших. Хоча ці "інші" також ефективно працювали на своїх роботах і зараз могли би взяти участь у лотереї з розіграшем смачних сніданків на затишній кухні замість безкінечного тушняка в зруйнованій заброшкє на околиці країни.
Ми воюємо методами минулого століття, використовуючи людську силу як безкінечний ресурс, не беручи до уваги ефективність її використання.
Останні півтора року лінія зіткнення мало просувається, попри те що обидві сторони використовують величезні ресурси. Причому наш противник використовує їх в рази більше. Проте така асиметричність у витратах не дає йому асиметричної переваги.
Ми діємо за тією ж стратегією, але зі значно меншою кількістю ресурсів. Тому не можемо не лише відвоювати захоплені території, але й утримати сталу лінію фронту. Ми витрачаємо людський потенціал без максимізації ефекту від цього.
Ще приблизно рік тому з багатьма своїми знайомими я говорив на тему невизначеності. Намагався пояснити, що найбільша відмінність між тими, хто в армії, і тими, хто ні, полягає у відсутності будь-яких перспектив і можливості планувати своє життя у перших і її наявність у других.
Тоді мої знайомі відповідали щось на кшталт: "У тебе також буде майбутнє", "ось закінчиться війна, ти повернешся і продовжиш своє звичне життя". Тепер ця тема не піднімається. Відповісти немає чого. Ті, хто не злякався в лютому 22-го, ті, чиї цінності не лишали іншого вибору, опинились тут безстроково.
В якійсь момент цим людям доведеться повернутися в звичайне життя. Життя, в якому вже немає сім'ї, улюбленої роботи. Немає всього, що так любив. І доведеться почати все спочатку. Якщо вистачить сил і ментального здоров'я відбудувати.
Після армійського знецінення особистості адаптуватися до життя з його цінностями й темпом буде важко, якщо взагалі можливо. І що більше часу люди перебувають в ізоляції, то важче це буде зробити.
Проте держава вважає, що ресурс тих, хто пішов боронити незалежність Батьківщини в 22-му році, безмежний.
Гліб Бітюков
