Курська операція України кидає виклик незахідному світу
Заклики Пекіна та інших незахідних столиць до припинення вогню й переговорів між Москвою та Києвом набули нового сенсу. Сталося це після української окупації західних земель Росії. Якби сьогодні незахідні країни просували ідею російсько-української угоди, це могло б призвести до повноцінних мирних переговорів.
Раптове тривале та глибоке вторгнення України на територію Російської Федерації з 6 серпня 2024 року змінило дискурс про російсько-українську війну.
Несподівана акція України може суттєво вплинути на офіційно нейтральні незахідні країни, такі як Китай, Індія чи Бразилія.
Захід підтримував і підтримуватиме Україну незалежно від операції "Курськ" та її результатів. Натомість тривала українська окупація законних територій РФ вносить новий вимір у незахідні підходи до війни.
Наступальна тактика ЗСУ на російські землі змінить позицію та важелі впливу Києва на гіпотетичні переговори, що їх офіційно просувають багато третіх сторін від початку війни в 2014-му. Звісно, якщо найближчим часом Москва не нівелює український наступ на територію Росії.
Досі в спілкуванні з іноземними партнерами Києву доводилося спиратися винятково на моральні та правові аргументи, посилаючись на правила світового порядку. Тепер же навпаки, між Росією та Україною теоретично стала можливою менш нормативна, транзакційніша та простіша угода за принципом "земля в обмін на землю".
Українсько-російські переговори до Курська
Передкурська військово-політична констеляція неодноразово призводила до вкрай несприятливих для Києва переговорних форматів та угод про припинення вогню – як у дво-, так і в багатосторонньому форматі.
Підписані Києвом під дулами автоматів угоди Мінськ-І 2014 року та Мінськ-ІІ 2015 року, а також подальші переговори проходили переважно під неофіційним девізом "мир в обмін на суверенітет".
Мінські угоди, щоправда, передбачали, що Київ справді міг би домогтися врегулювання для материкової України і зрештою повернути під свій частковий контроль де-факто окуповані Росією частини Донбасу. Однак це було б можливим лише в тому випадку, якби Київ дозволив місцевим проксі Москви на сході України стати легітимними гравцями в українській державі.
Щоб реалізувати неоколоніальну схему повторного підпорядкування України, інструментом Кремля на 2014–2021 роки, який передбачали Мінські угоди, стали б псевдовибори на Донбасі. Київ мав провести місцеві та регіональні вибори на східноукраїнських територіях. І це незважаючи на те, що на час голосування вони залишалися б під фактичним контролем Москви.
Очевидно, що подібна вистава стала б об'єктом маніпуляцій з боку Кремля, аналогічних тим, що їх провертають під час російських "виборів" у РФ. Суверенітет України був би обмежений російськими довіреними особами, встановленими через псевдовибори як гравці з правом вето в Києві та на Донбасі.
Тим часом анексований Кримський півострів взагалі не був включений до мінських дискусій.
Стамбульські переговори 2022 пройшли під неофіційним девізом "Мир в обмін на безпеку". Це означало, що Москва припинила б свою так звану спеціальну військову операцію, розпочату в Україні 24 лютого 2022 року. Але лише в тому разі, якби Київ обмежив військову обороноздатність та міжнародну вбудованість України.
Очевидно, що Кремль мав намір послабити національну безпеку української держави, ізолювати її від закордонних партнерів та зробити вразливішою.
Проєкт Стамбульської угоди передбачав, що попри надання Україні гарантій безпеки Росія збереже право вето, що дозволяє блокувати міжнародну допомогу українській державі. В результаті Україна стала б або новою післявоєнною Фінляндією, або державою-сателітом, подібною до "народних республік" радянського блоку, або другою Білоруссю. І насамперед легкою здобиччю в разі, якщо Росія наважиться на повторне вторгнення.
Провал стамбульських перемовин призвів до того, що у вересні 2022 року Російська Федерація незаконно анексувала ще чотири південно-східні області України.
На наступному етапі Росія перейшла до ще більш юридично нігілістичної стратегії – "Мир в обмін на землю" – щодо України.
Згідно з поширеною влітку 2024 року кремлівською пропозицією щодо врегулювання, Україна мала не лише обмежити свій суверенітет, а й погодитися з тим, що Росія анексує окуповані українські території.
Ба більше, Кремль вимагав від Києва передати Москві неокуповані частини чотирьох анексованих Росією українських областей: Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської. Кремль офіційно та неофіційно попередив, що в іншому разі РФ продовжить геноцидну війну до повного знищення України – зі зброєю масового ураження чи без неї.
Наближення Мінська-III
Ці російські підходи протягом 10 років постійно просувалися Кремлем у різних засобах масової інформації, на громадських форумах і в міжнародних організаціях. В результаті їх побічно чи навіть явно підхопили багато третіх сторін.
Прихильниками російського правового та нормативного нігілізму щодо України виступають як західні пацифістські групи та самопроголошені "реалісти", так і міжнародні радикальні праві, а також різні представники так званого Глобального Півдня.
Окупація Росією українських земель триває (і розширюється) з 2014-го. І з кожним роком ідея, щоб Україна хоч частково відмовилася від якихось своїх територій та/або суверенітету, стає дедалі популярнішою у світі.
Зрозуміло, поступки, на які раніше пішли Молдова, Грузія та Україна, не призвели до відновлення контролю над державними територіями цих країн, як це було зазначено в їхніх письмових угодах із Росією. Не привели ці угоди й до миру в Європі.
Проте багато хто, якщо не більшість, західних та незахідних політичних та інтелектуальних еліт розглядали українські "компроміси" як шлях до закінчення війни та міцного врегулювання.
Оскільки РФ досягла певного військового успіху на сході України в 2024 році, на горизонті замаячила угода Мінськ-ІІІ з новими обмеженнями територіальної цілісності та політичної незалежності України.
При цьому зберігається міжнародне невігластво щодо російського іредентизму в минулому, а також наївність світової спільноти щодо майбутнього російського імперіалізму.
Багато спостерігачів і сьогодні вважають, що вкидання в пащу російського крокодила – після Придністров'я, Абхазії, "Південної Осетії", Криму та частин Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей – ще одного шматка землі нарешті змусить незрозумілу рептилію насититися.
Переформатування сприйняття війни
З 6 серпня Київ намагається змінити цю розмову, створюючи нові факти на місцях. Своєю Курською операцією Україна хоче уникнути сумнівних угод за схемою "суверенітет / безпека / земля в обмін на мир", перейшовши до більш інтуїтивного обміну територіями.
Відповідно до цієї ідеї Україна готова повернути захоплені нею законні російські землі в обмін на відмову Росії від українських територій, окупованих нею з 2014 року.
Це ставить Путіна в складне становище. З одного боку, те, що Москва й надалі втрачає контроль над законною російською державною територією, є величезною ганьбою для Кремля. З іншого – анексовані східні та південні українські землі, згідно з російською Конституцією, переглянутою в 2014 та 2022 роках, тепер нібито офіційно належать і Росії.
Для більшості російської еліти та населення важливіше, щоб Москва відновила повний контроль над географічною територією РФ, аніж продовжила окупувати незаконно набуті землі, які решта світу вважає українськими.
Крім того, інтеграція анексованих українських територій у російську державу та економіку потребує великих витрат. Незаконна анексія Росією регіонів України й надалі гальмуватиме розвиток РФ, виснажуючи її ресурси та зберігаючи дію західних санкцій.
Незахідний фактор
Нова стратегія, яку Україна почала реалізовувати 6 серпня, може забезпечити додатковий шлях впливу не лише для "голубів" у російському керівництві, а й для деяких партнерів Росії на міжнародній арені – насамперед Китаю.
Окремі представники російського уряду та політики в кабінетах міністрів іноземних держав, зацікавлених у припиненні війни, тепер можуть стверджувати, що нелегальна російська анексія в Україні має бути скасована в обмін на відновлення територіальної цілісності Росії.
Ідея такої угоди – "земля за землю" – ставатиме все популярнішою з кожним новим тижнем, протягом якого Україна зможе утримувати захоплені в складі РФ території. Принаймні на Путіна чинитимуть все більший тиск, щоб він нарешті повернув втрачені російські землі під контроль Москви. Військовим чи дипломатичним шляхом.
Якщо Росія не зможе зупинити українське вторгнення за допомогою звичайних озброєнь, вона, звісно, може спробувати це зробити, застосувавши ядерну або іншу зброю масового ураження. Однак така ескалація викличе відгук у всьому міжнародному співтоваристві й докорінно змінить характер війни
Кінцевий результат "спеціальної військової операції" 2022 став би абсолютно непередбачуваним не тільки для Києва, а й для Москви. Навіть такі партнери Росії, як Китай та Індія, можуть змінити свою позицію щодо непередбачуваної Москви. А це може стати катастрофою для російської економіки.
Для путінського режиму будь-який зі сценаріїв – продовження приниження в Курську чи небезпечна ядерна ескалація – ризикований шлях. Їх також можуть визнати небажаними як у Пекіні, так і в інших незахідних столицях. На цьому тлі угода "земля в обмін на землю", яку Москва нині відкидає, може набути актуальності.
Якщо Україна продовжить захоплювати російські території, дипломатичне вирішення конфлікту може стати кращим не лише для частини російської еліти, а й для іноземних урядів.
В останні два з половиною роки низка офіційно нейтральних країн світу виступає за негайне та беззастережне припинення бойових дій і переговори між Москвою та Києвом.
Наприклад, у 12-пунктному мирному плані Китаю від лютого 2023 року припинення вогню та "початок мирних переговорів" згадані як пункти 4 і 5.
Спільний бразильсько-китайський мирний план із 6 пунктів від травня 2024 року, серед іншого, пропонує "всім сторонам створити умови для відновлення прямого діалогу та добиватися деескалації ситуації аж до досягнення всеосяжного припинення вогню".
Китай і Бразилія підтримують проведення міжнародної мирної конференції. Вона мала б відбутися в належний час, визнаний як Росією, так і Україною, у ній мали б взяти однакову участь усі сторони та провести справедливе обговорення всіх мирних планів.
Наприкінці вересня 2024-го під керівництвом Китаю на останній сесії Генеральної Асамблеї ООН було створено так звану групу "Друзі за мир" з російсько-української війни.
У зв'язку з цим Міністерство закордонних справ Китаю заявило: "Китай сподівається, що зацікавлені сторони розглянуть можливість відновлення мирних переговорів у відповідний час, підуть назустріч одна одній в діалозі, шукатимуть точки дотику, відкинувши розбіжності під час переговорів, справедливо обговорять усі мирні плани та сприятимуть створенню нової архітектури безпеки".
Головне питання полягає в тому, чи підтримають члени групи "Друзі за мир" та інші незахідні країни, які офіційно дотримуються нейтралітету в цій війні, на ділі, а не лише на словах, справедливий російсько-український мир, а не мир перемоги (Siegfrieden) Росії над Україною.
Суперечливі інтереси
Донедавна різні незахідні мирні плани та аналогічні пропозиції припускали, що Україна більш-менш повністю задовольнить російські територіальні та політичні апетити.
Проте з початку серпня 2024 року Україна, захопивши державну територію Росії, створила основу для того, щоб між двома державами було укладено не несправедливий мир, як пропонувалося досі, а домовленість про угоди.
Питання на мільйон доларів полягає в тому, як відреагують на цю нову ситуацію і як діятимуть офіційно проперемовні та промирні незахідні країни, насамперед Китай.
Звісно, Володимир Путін та інші представники російського режиму ясно дали зрозуміти, що вторгнення України до Росії унеможливило переговори. Така відмова Кремля від десятирічного публічного відстоювання російсько-українських мирних переговорів не викликає подиву.
У нинішній ситуації припинення вогню не означає фактичну капітуляцію України під виглядом дипломатичного врегулювання. Тепер переговори між Росією та Україною мали б реальне значення, оскільки обидві країни мають території, які можуть отримати і втратити.
Тим самим мирні переговори втратили в очах Кремля свою функцію. Поки що Москва бачить єдиний спосіб припинення війни у військовій чи дипломатичній перемозі над Києвом, але не у взаємоприйнятному врегулюванні.
Однак Росія економічно та технологічно залежить від іноземної підтримки, насамперед від китайської.
Деякі з найважливіших політичних та економічних союзників Росії, такі як Північна Корея, Іран чи Сирія, безумовно, зацікавлені в повній перемозі Москви та підтримуватимуть російську агресію в міру своїх можливостей.
Інші країни, більш менш дружні до Росії, включаючи Китай, Індію або Бразилію, навпаки, можуть мати суперечливі внутрішні та зовнішні інтереси у своїх урядах, парламентах, економіках та суспільствах.
Деякі внутрішні табори можуть виступати за продовження війни та перемогу Росії. Водночас інші – можуть висловлюватися за досягнення швидшого і справедливішого (а не нерівного) миру.
Як відомо, Пекін отримав значну вигоду з російсько-української війни, як в економічному, так і в геополітичному плані. Війна створила безліч нових можливостей для бізнесу Китаю та інших країн світу, які не беруть участь у західних санкціях проти Росії.
Пекін не тільки набув в особі Москви цінного молодшого партнера у своєму геополітичному протистоянні з Вашингтоном. З лютого 2022 року російсько-українська війна відволікає увагу США та всього Заходу від Індо-Тихоокеанського регіону, а також вимагає залучення все більших західних фінансових, військових та інших ресурсів до Східної Європи.
З іншого боку, продовження війни з кожним місяцем породжує все більше ризиків не лише для Заходу. Деякі з трансконтинентальних наслідків воєнної агресії Росії проти України і посилення некінетичного протистояння Москви із Заходом можуть не відповідати економічним та політичним інтересам Китаю та інших сторонніх спостерігачів.
Ядерні сценарії
Наприклад, наприкінці вересня 2024-го орку лідер Російської Федерації заявив про плани послабити обмеження на застосування ядерної зброї в майбутній редакції воєнної доктрини Росії.
Заява Володимира Путіна – навіть якщо вона насправді буде реалізована в офіційних російських документах, – як і інші подібні сигнали з Москви останнім часом – звісно, найочевидніше, це продовження ядерного блефу Кремля, який розпочався з анексією Криму в березні 2014 року.
Проте все більш агресивна війна Росії в Україні й постійні погрози Путіна та його оточення щодо ядерної ескалації в Україні та на захід від неї вже підривають нормативні та психологічні засади всесвітнього режиму нерозповсюдження ядерної зброї.
У міру продовження війни зростає ймовірність того, що може відбутися ескалація із серйозними наслідками не тільки для Східної Європи, а й для всього світу.
Український історик-ядерник у Гарвардському університеті Маріана Буджерін нещодавно наголосила, що Росія, яка перемагає в Україні, може з більшою ймовірністю застосувати ядерну зброю для завершення своєї перемоги, ніж Російська Федерація, яка програє війну проти української держави.
Така поведінка Росії певною мірою повторювала б приклад першого та єдиного на сьогоднішній день застосування ядерної зброї. Тобто те, що зробили США щодо Японії в серпні 1945 року.
У гіршому випадку те, що Кремль постійно публічно залякує західні країни, які підтримують Україну, Третьою світовою війною, може стати, навіть якщо це не передбачалося, пророцтвом, що самоздійснюється. Чи зацікавлені в такому розвитку подій Китай, Бразилія чи Індія?
Вимальовується й зовсім інший сценарій нестабільності: війна може закінчитися нищівною військовою поразкою Росії в Україні. Це, своєю чергою, може призвести не лише до зміни режиму в Москві, а й до часткового чи навіть повного розпаду Російської Федерації на кілька невеликих держав.
Остання перспектива – можливий результат, запропонований нещодавно, зокрема, одним із найвідоміших сучасних російських істориків – професором Олександром Еткіндом, який раніше працював у Кембриджському університеті, а тепер – у Центрально-Європейському університеті у Відні.
Еткінд порівнює дії пізньої Австро-Угорщини з поведінкою Росії 100 років по тому. В 1914 році монархія Габсбургів парадоксально розв'язала світову війну, яка в 1918 році призвела до розпаду Австро-Угорської імперії. У 2014 році Російська Федерація розпочала російсько-українську війну, яка зрештою може розколоти пострадянську імперію Москви.
Деякі спостерігачі підозрюють, що цей сценарій може бути однією з причин, через які Пекін цинічно розпалює російсько-українську війну, активізуючи економічну співпрацю з Москвою з 2022 року. За логікою Китаю, що довше триває війна, то вірогіднішим стає розпад РФ і поновлення територіальних питань уздовж її нинішнього законного кордону.
Це стосується не в останню чергу тих нинішніх російських і колишніх китайських територій на Далекому Сході, які царська імперія отримала від династії Цін внаслідок так званих "нерівноправних угод" 19-го століття. Зокрема Айгунського договору 1858 року та Першої Пекінської конвенції 1860 року.
Території, які передані цими актами, сьогодні прийнято називати "Зовнішньою Маньчжурією". Також їхня неофіційна назва – "Зелена Україна", адже українські поселенці переселилися туди після приєднання китайської території до пізньої імперії Романових.
У вересні 2024 року президент Китайської Республіки, тобто Тайваню, Вільям Лай запропонував Народній Республіці, що якщо вона зацікавлена в іреденті, то це має стосуватися насамперед тих північно-східних китайських територій, які Росія втратила під час так званого "століття приниження" Китаю.
Якщо Пекін справді таємно сприяє корозії російської держави через продовження російсько-української війни, це була б ризикована стратегія. Розпад Росії не лише створить зону нестабільності на північ від Китаю.
Якщо Росія справді розпадеться внаслідок війни, деякі з її північноазіатських країн-наступниць, які виходять із нинішньої псевдофедерації, можуть стати державами, що володіють ядерною зброєю. Те, чи опиняться російські атомні боєголовки в одній чи кількох державах-наступницях нинішньої Російської Федерації, можливо, і не буде так суттєво.
У більшості постросійських держав і територій проживатимуть переважно етнічні росіяни. Незважаючи на відрив одне від одного, вони можуть відчувати достатню транскордонну солідарність, щоб підтримувати одне одного в боротьбі з неросійським іредентизмом, зокрема китайським.
Заключні зауваження
Незалежно від того, чи переможе Росія у війні проти України, чи зазнає вражаючої поразки, міжнародні наслідки будь-якого з цих сценаріїв будуть значними.
Перемога Росії повністю розладнає систему ООН, а також режим нерозповсюдження ядерної зброї. Вона може навіть включати в себе, як вказала Буджерін у "Bulletin of the Atomic Scientists", вибух однієї чи кількох ядерних боєголовок.
Якщо ж Росія зазнає принизливої поразки в Україні, політична нестабільність у Москві матиме ширші наслідки. Так чи інак, а вона перекинеться на сферу міжнародної безпеки.
Російсько-українська війна створила безліч політичних та економічних можливостей для Китаю та країн Глобального Півдня. Але її негативні наслідки та глобальні ризики також накопичуються не лише для України та Заходу, а й за їхніми межами.
Найближчі тижні та місяці покажуть, наскільки сильними є пацифістські чи войовничі, схильні чи не схильні до ризику сили в різних значущих незахідних країнах.
Чи захочуть і чи зможуть Пекін та/або інші впливові незахідні столиці скористатися можливістю переконати Москву припинити вогонь по всій лінії фронту, тобто всередині Росії?
Чи зацікавлені такі країни, як Китай, Індія та Бразилія, в мирі настільки сильно, щоб використати свій міжнародний вплив, щоб примусити Росію до серйозних переговорів?
Чи визнають великі незахідні країни свою спільну із Заходом зацікавленість у справедливому мирі між Україною та Росією? А також у тому, щоб не допустити капітуляції України, якої прагне Кремль?
Чи будуть Пекін та інші незахідні країни готові та здатні змусити Кремль вийти з війни запасним шляхом, а не алеєю перемоги?
Амбівалентна ситуація, яку створила Україна своїм вторгненням у Курську область з початку серпня 2024 року, може стати останнім шансом запобігти подальшій ескалації та поширенню війни за межі російсько-української лінії фронту.
Д-р Андреас Умланд – аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) при Шведському інституті міжнародних відносин (UI).
