Україна стала причиною нового геополітичного зсуву – 2
Моя колонка під назвою "Україна стала причиною нового геополітичного зсуву" з'явилась на "Українській правді" 4 березня 2014 року, коли почалась перша (гібридна) фаза сучасної російсько-української війни.
Тоді масштаби започаткованих геополітичних процесів були не такими очевидними, як зараз, але з кожним роком проявлялись все більше і більше.
Те, що Путін не зупиниться на досягнутому в 2014–2015 роках, багатьом експертам та політологам було зрозуміло і тоді. Нова геополітична стратегія Кремля чітко й однозначно була оголошена ще в 2007 році Путіним на Мюнхенській безпековій конференції.
Проте чомусь це не було очевидним для більшості високопоставлених політиків як в Україні, так і в країнах демократичного світу. Вони перебували під впливом ілюзій 90-х років минулого століття про те, що Холодна війна закінчилась, а перемога демократії в посттоталітарних країнах є неминучою.
Власне, в 2014-му росія ще не планувала силового захоплення України. Адже тоді вони мали маріонеткового президента України Віктора Януковича, якого планували просунути на другий строк і в 2015 році. Все йшло до того. Очевидно, що за такого сценарію руками колаборантів та агентів ФСБ при владі в Україні наша держава до 2020 року стала би тим, чим наразі є Білорусь Лукашенка.
Та Майдан сплутав всі карти Кремля. А втім, зумівши захопити Крим і частину Донбасу, росія почала готуватись до великомасштабного вторгнення.
Станом на кінець 2021 року співвідношення нарощеного воєнного потенціалу приблизно 10:1 на користь росії створювало для Кремля ілюзію легкої перемоги та можливості швидко захопити політичну владу в Україні. Росіяни планували взяти "Київ за 3 дні, а всю Україну – за 2 тижні".
Жалюгідний стан українського ВПК, який 30 років розвалювали агенти ФСБ разом із українськими корупціонерами при владі, став очевидним українському суспільству, тільки коли генеральним директором Державного концерну "Укроборонпром" у серпні 2019 року став Айварас Абромавичус. Він не став приховувати інформацію про жахливу ситуацію на багатьох ключових підприємствах "Укроборонпрому".
Звичайно, про все це знала і російська розвідка. А також про те, що українське військо може протриматись перед запланованою російською навалою не більше як 3 місяці. І не тому, що українська армія не зможе чи не захоче воювати, а тому що воєнних ресурсів (техніки та боєприпасів) на більше не вистачить. Демократичний захід тоді ще був не готовий допомагати нам.
Проте незламний дух українських воїнів і вдалі рішення військово-політичного керівництва України в 2022 році дозволили не тільки встояти перед російською навалою, але й відбити ворога від Києва та звільнити захоплені території Київської, Чернігівської та Сумської областей. Водночас військова допомога США та ЄС ще в 2022 році допомогла звільнити захоплену частину Харківщини та правобережну Херсонщину.
На жаль, наприкінці 2022 року в гру на боці росії вступили (явно чи приховано) Китай, КНДР та Іран, що й надало російсько-українській війні глобального характеру.
А 7 жовтня 2023 року гаряча фаза війни між глобальним Заходом та авторитарним Сходом (так звана "вісь" – росія, Китай, КНДР та Іран), яка до того часу вже років зо 20 перебувала в холодному режимі, відкрила новий фронт – на Близькому Сході.
Зрештою з жовтня 2023 року можна вже говорити про початок гарячої фази ІІІ світової війни.
Адже дипломатичні заходи стримування вже не діють. Власне, вони давно не діють на Іран, КНДР та росію, а тепер і на Китай, який готується в 2027–2028 роках відкрити новий фронт глобального протистояння в південно-західній частині Тихого Океану. Мета – анексія Тайваню. І, якщо до того часу не станеться дива (а таким дивом може стати беззастережна перемога України у війні з росією та розвал останньої), світова війна перекинеться і на Тихий Океан.
"Великий геополітичний переділ", який зазвичай відбувається після світових воєн, вже почався.
Китай наразі вже контролює або нарощує контроль над ресурсами країн Середньої Азії, частини Африки та, звичайно, прагне отримати контроль над ресурсами принаймні зауральської росії. Питання головно тільки в тому, де зрештою буде проходити кордон між колективним Заходом і китайсько-російським Сходом: по уральському хребту чи по західному кордону України та Білорусі? Угорщина після "економічних" угод травня 2024 року з Китаєм вже де-факто стала китайсько-російським анклавом у Європі.
Поки США перебувають у стані виборчої лихоманки, яка невідомо, чим закінчиться, Європа поступово усвідомлює (якась країна швидше, якась – повільніше), що не існує швидкого, легкого й гарантованого рішення щодо майбутнього миру між Україною та її союзниками з росією та її прибічниками. Мир на умовах росії та Китаю означатиме в їхніх очах слабкість колективного Заходу, а для США – втрати статусу гаранта демократії у світі.
Втрата підтримки та впливу на Афганістан, потім на Україну запустить механізми переорієнтації багатьох країн на співробітництво з Китаєм, а не зі США та ЄС. А це стане катастрофою для перспектив розвитку демократії та свободи, які після Другої світової біль-менш успішно крокували світом і зрештою, станом на кінець минулого століття, зробили Захід економічною, політичною та воєнною домінуючою силою у світі.
Серед країн, які можуть швидко змінити орієнтацію: Бразилія, ПАР, Пакистан, Ірак, в Європі – напевне, Угорщина та Словаччина, в тихоокеанському регіоні – Індонезія, Малайзія, в південно-східні Азії – В'єтнам.
Вже зараз економіка країнБРІКС, куди наразі входять Бразилія, росія, Індія, Китай та ПАР, становить приблизно 26% світового ВВП. Наразі ще майже 40 країн світу заявили про готовність доєднатись до цього союзу.
Таким чином, якщо Україна зазнає поразки в російсько-українській війні, це стане показником стратегічної слабкості Заходу, а за 10–15 років розширений БРІКС стане не менш впливовим політичним, економічним та, очевидно, військовим союзом, ніж США, ЄС та їхні союзники по світу. Однак геополітична ініціатива в такому випадку перейде до цього авторитарного союзу, а агресивність його поведінки суттєво зросте.
Натомість очевидна поразка росії у війні з Україною значно сповільнить ці процеси. Якщо США поверне статус гаранта захисту демократії та економічного зростання у світі загалом і в країнах, що розвиваються (а останні 20 років драйвером економічного зростання в світі був все ж Китай), це дасть другий шанс демократичному світові на світову експансію.
На жаль, наразі передбачити, як розвиватимуться ці процеси, досить складно: ситуація 50/50. Принаймні доти, доки країни авторитарної осі не зрозуміють, що їхня агресія проти країн НАТО та інших союзників колективного Заходу буде неминуче покарана.
От такий геополітичний зсув створила Україна ще в далекому 2014 році.
Сергій Сорока, експерт з питань реформи державної служби та державного управління
