Само не пройде

Якщо ви з тих, хто чекає, що "хлопці повернуться з війни і наведуть лад", то у мене для вас погані новини. Не будемо навіть про те, як це характеризує саме вас.

Проблема в тому, що ваші сподівання марні. Ці хлопці не наведуть лад. Бо більшість із "хлопців на війні" не спроможні захистити від несправедливості навіть себе.

Це парадокс – люди, які готові віддати життя за свою країну, не готові захищати власну гідність від свавілля керівників і покірно виконують накази, які, м'яко кажучи, виходять далеко за межі повноважень тих, хто їх віддає. 

Вони іноді йдуть у бій, доки їх ще навіть не зарахували до штату підрозділу, без належно оформленого бойового наказу. Буває, терплять побої та знущання. Трапляється, віддають на вимогу командира особисте майно чи гроші або допомагають красти державне майно чи виконують інші незаконні вказівки керівників.

Роблять все це і купу іншого смиренно, часто навіть не розуміючи, що стали жертвами чи співучасниками злочину. 

Війна, як у дзеркалі, показує нам, ким ми є насправді. Щось із побаченого дає підстави пишатися собою. А щось, напевно, хотілося б розбачити. Для мене, наприклад, це про наш рівень інфантильності та відсутність вкоріненої культури обстоювати власні права.

Безумовно, армія має зберігати керованість. Для цього потрібна жорстка дисципліна, яка передбачає певні обмеження нас у правах. Але дисципліну забезпечують не свавіллям, а правилами та процедурами.

Права військовослужбовців обмежують, але не скасовують, а командирам не надають повноважень робити з підлеглими все, що їм заманеться. І вже точно вони не мають повноважень привласнювати державне чи волонтерське майно, бути зверхніми, підлими, знущатися й гнобити підлеглих. 

Дивно через десять років після Революції гідності нагадувати нам, що військовий керівник (як і будь-який посадовець) наділений державою обмеженими повноваженнями, вичерпний перелік яких міститься в профільних нормативних документах. І діяти він може лише в цих визначених рамках. Все, що виходить за їхні межі, є порушенням закону і відповідно до заподіяних наслідків тягне за собою або адміністративну, або кримінальну відповідальність.

Модель відносин досить проста. Але нас знову, як і 25 років тому, заплутують, намагаючись переконати, що виняткові обставини нібито ставлять відповідальних осіб над законом.

Хочеться процитувати класика: "Це ж було вже!". Наприкінці дев'яностих нас переконували в тому, що міліцейське свавілля це не просто нормально, а чи не єдиний спосіб запобігти "анархії" та руйнуванню державних інституцій.

Багато хто вірив в це, і ми пожинали щедрий урожай – викрадення та страта Гонгадзе, катування та вбивства у відділках підозрюваних чи навіть просто випадкових перехожих, зґвалтування о***вшими від безкарності ментами жінки у Врадіївці чи молодого шахтаря у Донецьку – перелік надто довгий, щоби наводитит його тут повністю.

Бо толерування свавілля заради забезпечення порядку завжди замість очікуваної безпеки приносить ще більше свавілля.

Щоб повернути собі свої права, нам знадобилися десятиліття боротьби та жертв. На людей, які першими наважувалися голосно говорити про те, що міліціянти, які перевищують свої повноваження, є не хранителями звичаїв, а звичайними злочинцями, дивилися з подивом і навіть жалем.

Система виглядала непохитною – міліція надійно захищала еліти від невдоволеного народу, а корумпована влада за це покривала злочини міліціянтів. І сміливці, які виступали проти цієї змови, опинялися в соціальному вакуумі, бо оточення боялося, що помста системи вдарить і по них.

Тільки згодом до цих людей стали потроху приставати однодумці. І лише тоді, коли цей рух став масовим, ситуація почала змінюватися. Система пручалася – знадобилася ще одна революція, щоби більш-менш розібратися з питанням, кому мають служити правоохоронці.

Проте жодні суспільні зміни не є незворотними. Те, в якій політичній реальності нам жити завтра, залежить від нашого щоденного вибору. А також від наших дій на підтвердження цього вибору.

Історія, схоже, зробила коло, і нам знову треба пояснювати собі базові речі й або миритися з пригнобленням (яке дехто хоче продати нам як нову нормальність), або налаштовуватися на тривалу боротьбу.

Боротьбу, на жаль, на два фронти. Бо на наші права зазіхає і зовнішній ворог (тригером для російського вторгнення став саме Євромайдан, який проголосив відмову від наслідування російської феодальної культури), і негідники всередині країни. Але, якщо не втримаємо оборону на будь-якому з цих фронтів, наслідки будуть руйнівними.

Годі вже заплутувати самих себе. Зрадником є не той, хто відмовляється виконувати злочинні накази, а той, хто їх віддає.

На ворога працює не солдат, який не згоден брати участь у розкраданні майна, а офіцер, який запроваджує таку схему.

Удару по репутації армії завдає саме командир, який у не передбачений законом спосіб карає підлеглих, а не солдат, який не готовий замовчувати такі факти. 

І солдат, і генерал (і всі, хто стоїть на щаблях між ними) є особами, уповноваженими нами виконувати надважливу функцію – захищати державу від руйнівних зовнішніх впливів. Ступінь їхньої відповідальності є різною, але за суттю їхня функція нічим не відрізняється.

Солдат не є слугою будь-кого з офіцерів, що стоять вище. І солдат, і генерал служать винятково суспільству. Ніхто з офіцерів не має права ставитися до будь-кого з підлеглих як до свого слуги. А якщо це відбувається, він порушує закон. 

Широкомасштабне російське вторгнення привело в армію сотні тисяч цивільних із дуже різним досвідом та цінностями. Так склалося, що на багатьох людей, які не мали для цього ані моральних якостей, ані когнітивних здібностей, сьогодні впало дуже багато влади. Не дивно, що дехто з них не витримав такого навантаження та швидко деградував. І тепер використовує цю владу не в інтересах суспільства, а на користь собі.

Хтось з них має матеріальну вигоду, а комусь цілком достатньо просто почуватися значимим, пригноблюючи підлеглих. Туман війни та суспільна змова замовчування розв'язує руки покидькам, робить покидьками морально слабких та нищить сміливих і принципових. 

Мені здається, багато хто з нас не готовий сприймати цей виклик серйозно. Мовляв, ми це швидко переростемо. Боюся, це не так. Само не пройде. І міфічні "інші" (іноземні партнери, нові обличчя у владі, провидіння тощо) цієї проблеми не розв'яжуть. Все доведеться робити самим. Кожному та кожній з нас.

Знову згадаймо: ДАЇшники "роздягали" нас на дорогах доти, доки ми дозволяли їм це робити. Що змінилося на початку десятих років? Декілька відчайдухів стали відмовляти в хабарях злочинцям у погонах, взяли за правило фіксувати їхні незаконні дії на камери та публікувати все це в інтернеті. З часом до декількох доєдналися сотні. Потім тисячі. Створилося середовище, в якому всі незаконні дії ДАЇшників були підсвічені.

Розтанула атмосфера безкарності, яка панувала двадцять років. Порушувати закон ставало все більш ризиковано. Потім сталася ще низка драматичних подій, за підсумками яких дорожня міліція взагалі припинила існування. Гадаю, цей досвід варто використати і зараз. 

Ніхто більше за самих пригноблених не зацікавлений у подоланні пригноблення. Не чекайте, що з'явиться хтось, кому відновлення ваших порушених прав буде важливішим, ніж вам. Захищати себе нам, найімовірніше, доведеться самотужки. Для цього ми маємо хай не ідеальне, але цілком придатне як інструмент, законодавтво. Та детально описані правозахисниками тактики дій на захист суспільних інтересів. І військовослужбовцям, гадаю, доступний майже весь спектр таких дій.

Щоб обстоювати свої права, треба знати, на що ми маємо право. А також, що можуть, а що не мають права робити наші керівники. Дайте собі раду, розберіться в нормативці – це не так складно, як здається. Коли ми вже знаємо, що нам гарантувала держава, нам простіше аргументувати свою позицію в діалозі з керівництвом.

Часом самої лише демонстрації цієї обізнаності достатньо для того, щоби порушники відмовилися від ескалації. Але не завжди, і тоді ми можемо використати доступні правові механізми – від рапортів керівникам кривдників до судових позовів чи заяв про злочин. Їх можна комбінувати з розголосом: тут нам можуть допомогти журналісти, політики та лідери думок.

Єдиною формою дій військовослужбовців на захист своїх прав, яка мені видається неприйнятною в контексті воєнного стану, є громадянська непокора, страйки, блокування і решта подібних колективних дій. Але і без них наш арсенал засобів є достатньо широким.

Що би ви не планували, головні складові успіху – ваше щире небажання миритися з несправедливістю й готовність ризикувати, обстоюючи свої права. Власне те, що колись привело нас на Майдани і пункти комплектування військових підрозділів.

Що більшою буде кількість військовослужбовців, готових оскаржувати несправедливість, то менше буде охочих цю несправедливість чинити. Тим ризикованіше буде для військових керівників віддавати незаконні розпорядження. 

Отже, я закликаю нас захищати свою людську гідність від неправомірних зазіхань. Що не є закликом дестабілізовувати ситуацію в країні. Радше навпаки – цим ми запобігаємо дестабілізації.

Човен не треба розхитувати – якщо він перекинеться, ми всі програємо. Але тримати його в чистоті однозначно варто. Бо в умовах нашого тривалого запливу гігієна – не примха, а таке ж питання виживання, як і стійкість плавзасобу. 

Підтримати підрозділ, де служить автор, можна за реквізитами: 5375 4112 2235 2291 або ж за посиланням. 

Ознайомитися детальніше зі збором можна тут.

Костянтин Рєуцький