Україна – Індія: дружба і демократія

Восьме липня. Центр Києва. Охматдит. Черговий страшний злочин Росії і чергова порція ненависті до ворога. Цього дня кияни робили все можливе: підтримували рятувальників і постраждалих, збирали їжу, воду та кошти для дітей і навіть розбирали завали самостійно. 

Серед сотень відважних українців – четверо студентів-медиків з Індії, які так само розбирали цеглу, передавали людям воду, намагалися зробити все, що було в їхніх силах. Четверо студентів з країни, яку багато людей вважають чужою, недружньою або навіть ворожою для України. З країни, яку так часто зараховують до переліку "проросійських" та не бачать в перспективі партнерства й дружби. 

Чому ж так? Забігаючи наперед, можна сказати, що притичина лежить і в геополітичному ландшафті Індії, і в двозначній, недалекоглядній позиції України в минулому.

Більше 50 років тому, за часів Радянського союзу, міжнародні відносини з Індією розвивалися дуже стрімко. Індійці приїжджали в Союз на навчання, туди ж прибували якісні індійські ліки, косметика, бавовна та індійський чай, залізні банки з-під якого ще довго зберігалися в оселях завбачливих господарів. З радянського Союзу до Індії прямували метали, нафта, верстати, різноманітні технічні прилади, а найголовніше – військова техніка у великих об’ємах.

Одна біда: все це існувало рівночасно з повним нівелюванням будь-яких питань національностей та кордонів. Слово совєтів за замовчуванням брала "велика Росія" з центром у Москві, а не Київ, Мінськ чи, наприклад, Тбілісі. Мало хто в Індії пам’ятає, що перша космічна місія Делі відбулася зокрема завдяки компонетнам із заводу "Южмаш" у Дніпрі.

Відлунок такої політики СРСР ми могли бачити на численних прикладах найрізноманітніших країн світу – від Європи до Південної Америки – частина з яких лише 2022-го року зрозуміла, що Україна і Росія – це більше не "одна страна", не "СНГ" і не будь-якого роду "партнери". Не виключенням було й сприйняття з боку численних громадян Індії, сформоване і зрощене ще радянською ідеологією. Вона нещадно зараховувала Україну й Росією до "советских республик", а згодом – до "бывших советских республик". Звідси й таке погане розуміння контексту, в якому перебуває наша країна зараз.

Однак в часи після розвалу СРСР Індія все ж мала можливість зрозуміти, що Україна – це не Росія. Хоча й було це вкрай негативно для нас.

Складні й буремні 90-ті роки. Українська важка промисловість з неймовірною складністю пристосовується до реалій ринкової економіки і робить те, чого не робила ще ніколи до цього: шукає ринки збуту. Одна з найбільших гілок промисловості, виробництво військової техніки, починає занепадати і хапається за будь-які способи порятунку. 

І ось, здавалося б, рятувальний круг: контракт від Пакистану на виробництво 320 танків Т-80УД, які з 1996 по 1999 рік успішно виготовив та продав харківський Завод ім. Малишева. Контракт, який Україна виконала для давнього суперника та ворога Індії під час протистояння за Джамму та Кашмір. Контракт, який Індія могла сприймала приблизно так, як Україна зараз сприймає поставки іранських "Шахедів" до Росії.

З одного боку – ми втримали на плаву промисловість. З іншого – кинули холодну тінь на індо-українські відносини. На відносини з тією Індією, яка в свою чергу почала купувати зброю у Росії.

Однак ішов час, взаємодія України з найбільшою демократією світу мала розвиток. Товарообіг між країнами в 2000-х невпинно зростав, але про конкуренцію наших міждержавних відносин з відносинами Індія-Росія, на жаль, не йшлося. З 90-х років Росія була одним з найбільших постачальників до Індії нафти, продуктів хімічної та машинобудівної промисловості та, як вже згадувалося, військової техніки. 

Навіть в цих умовах акценти з боку Делі не були остаточно розставлені. Не секрет, що індійці розглядали Україну як прекрасне місце для навчання та розвитку, а також як надійного постачальника зерна та різноманітних технічних виробів. В Україну інвестували, продавали сировину, техніку: на вулицях Києва і сьогодні часто можна побачити індійські автобуси та вантажівки марки TATA.

Отож, фундаметальність відносин України та Індії – беззаперечна. Вона вибудована багатьма роками економічної співпраці, торгівлі, розвитку культурних зв’язків та соціальної взаємодії. До прикладу, станом на 2021-й рік, в України була майже 30-тисячна громада індійської діаспори. Після початку війни значна її частина вимушено переїхала в країни Євросоюзу, зокрема, до Польщі. 

Не дивлячись на це, станом на 2023-й рік, тільки індійських студентів в Україні було майже 15 000. Для розуміння: це найбільша кількість іноземних слухачів українських вишів з-поміж всіх національностей світу. Другим у переліку йде Китай – лише з 5400 студентами, що ледь не в три рази менше. Це лише один показник тісних відносин України та Індії, але є й значно більш красномовні.

Як ми можемо пам’ятати, під час прийняття в лютому 2023-го року резолюції Генасамблеї ООН ES-11/6, яка передбачала "негайне, повне та беззастереже виведення всіх російських сил з території України", Індія "утрималася". Однак вже в травні того ж 2023-го, під час ухвалення резолюції ООН "про співпрацю ООН та Ради Європи", в якій Росію було чітко чітко названо агресором, Індія проголосувала "за". Це тільки один приклад того вектора, який зараз іде в позитивному для нас напрямку. Найяскравіша подія відбулася нещодавно в Києві.

23-го серпня до України завітав прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді. Bloomberg в переддень цього дійства скупо писав, що "візит прем'єр-міністра Моді до Києва відбудеться після його поїздки до Москви, яка викликала критику з боку США" та що "візит триватиме всього кілька годин через безпекову ситуацію".

Однак сталося все далеко не так сіро й химерно. "Кілька годин" тривала лише розмова Моді з президентом Зеленським у Маріїнському палаці. Після цього була зустріч у широкому форматі, у якій взяли участь представники міністерств України та Індії, а також інші члени делегацій.

За словами очільника Офісу президента Андрія Єрмака, прем'єр-міністр Індії назвав російське вторгнення на територію України "війною", а також підтримав територіальну цілісність української держави. Це дуже серйозний знак підтримки України Індією в тій геополітичній ситуації, яка склалася зараз.

Після офіційної частини візиту була й неформальна – зустріч з учнями Гімназії східних мов та студентів КНУ ім. Т. Г. Шевченка, які вивчають мову гінді. Студенти вказують на вкрай теплий тон спілкування Моді з молоддю. Коли учениця Гімназії східних мов заспівала пісню мовою гінді, прем’єр-міністр Індії почав підспівувати.

Що цікаво, на цій зустрічі Моді знову затримався, і через це більш ніж на годину запізнився на потяг з Києва. Що може бути яскравішим доказом його щирого бажання побувати в Україні?

Окрім поданих суспільно відомих фактів, не можна оминути увагою ту міцність, яку зараз має індоукраїнська громада. В цей складний час вона чітко сфокусована на розвитку й посиленні партнерства між нашими країнами, роботі бізнесу та залученні інвестицій. Інституції, які зараз будуються та розвиваються, стають першими промінцями того сонця, якому судиться зійти над нашими країнами. Сонця, яке цього разу не буде затьмарене Росією, адже у світі, де автократії єднаються з надвисокою швидкістю, демократії не можуть не виступати єдиним фронтом.

Саме демократичні цінності нерозв’язно поєднують індійський та український народи. І саме їх зрощують ті українці та індійці, які разом розбирали завали Охматдиту. Ті українці та індійці, які тепер вже не мають жодних напівнотів у відношенні до Росії. Ті українці та індійці, які знають, що в нашому майбутньому немає жодних альтернатив демократії.