Українець, який не розмовляє українською – потенційний росіянин

2017 рік.  Я переїхала жити до Києва. Мама жартувала, що я забуду рідну мову, бо без української в Києві прожити можна, а без російської ні.

В оголошеннях пошуку роботи була вимога – бути білінгвом. Не українсько–англійським. Російська була обов'язкова при працевлаштуванні в суверенній Україні навіть після вторгнення 2014 року.

На моїй першій роботі по четвергах був день української мови, коли всі мали перейти на українську. В цей день майже всі мовчали. Говорила лише я – завжди українською.

Від спілкування зі мною десятки людей, в тому числі найближчих мені сьогодні –  перейшли на українську. З роками вони за це лише дякують і кажуть прямо: "колись для мене колорадська стрічка була чимось крутим, але Слава Богу, зараз я в ЗСУ". І це люди зі Львова. 

Лояльність до російської мови розмила нашу оптику і зробила невидимим нашого природного ворога.

Адже якщо для українців російська це спосіб комунікації чи підлабузництва, то для росіян – метод окупації. Якщо для вас їхня дисконтована нафта про бізнес – для них метод економічного підкорення та побудова вашої рентабельності на їхніх ресурсах і Європа разом з нами досі оплачує цю "знижку". Якщо для вас виступи їхніх фігуристів, гімнастів та балетмейстерів, літераторів – вияв мистецтва та вершина спорту, то для них це легітимізація та метод здобуття лояльності на міжнародній арені для наступного проштовхування інтересів.   

Росія абсолютно все мілітаризує і якщо ви досі цього не розумієте – то ви здобич та жертва. Яка не вірила в повномасштабне вторгнення, а вірила в шашлики.  

Натомість рідна мова – це не про комунікацію, це про державотворення. Це про владу на власній землі. Адже владу має той, хто володіє мовою – тому росіяни одразу змінюють "І" та "И" в слові Маріуполь. А коли українці відновлюють історичну справедливість – то це нацики і ХАМАС, як каже арестович. Типова пасивна агресія до жертви з боку маньяка.

Якщо ми думаємо, що росія веде війну на території у 125 600 км² з метою захопити всю Україну, то насправді  – це вже наслідок. Бо все починається з обсягу близько 1500 см³. Це площа мозкового черепа. 

Мова це кордон, значно могутніший за той, що проходить по суші, воді, повітрі. Адже по мовному кордону облаштовують кордон фізичний. Це чудово розуміла і аргументувала Ірина Фаріон, вбивство якої стало продовженням політичного знищення українців росією у вигляді кулі на ряду з Степаном Бандерою, Романом Шухевичем, Євгенієм Коновальцем, та ін. Всіх, хто вмер на нарах та засланнях – не перечислиш. 

Чи були в мене колись конфлікти щодо мови? Нуль разів.

Я мають кількох друзів, які досі часто в приватно спілкуються російською і не збираюся сваритися з кимось на цю тему. Але моя позиція незмінна – в Україні російській не місце, окрім приватного спілкування. І досвід балтійських країн нам це найкраще демонструє. 

Якби така політика була і в нас 30 років тому – тоді навряд хтось зміг би набрехати КГБшнику путіну про те, що їх тут чекають з військовим парадом по Києву. А ми були б мілітаризовані, готові, зберегли б цілі міста. 

Якби така політика була – то кожне нехтування в нашу сторону через їхню пропаганду (яку Україна і весь світ вперто недооцінювали) та зазіхання на державність у вигляді шантажу цінами на газ, торговельними війнами, експанцією Криму – ми би сприймали, як пряму загрозу. 

На практиці все відбулося навпаки. 

Інша проблема, яку вже не виправиш – це відсутність перепису населення з 2001 року, коли ООН рекомендує проводити його раз на 10 років. Це єдиний і найбільш достовірний спосіб отримати безцінні дані щодо етнічних характеристик, релігії, освіти, умов проживання населення, відповідно до яких можна провадити якісну державну політику у всіх сферах і жодна діджиталізація цього не замінить. 

По суті через самодурство окремих людей у владі станом на 2020 рік ми втратили безцінний пласт інформації про найбільшу країну Європи перед третьою Світовою війною. Ми надто мало знаємо про нас самих і це теж зброя, яку ми даємо ворогу в руки, що розуміє наші слабкості значно краще за нас. 

Одного разу я натрапила на висновки Олександра Романюка, кандидата історичних наук з Харкова, які він зробив під час системного аналізу посткомуністичних трансформацій.

Він стверджує, що найкращі умови для переходу до демократії для посткомуністичних країн це коли:

1. посттоталітарна трансформація відбувається в рамках стабільної державності – в нас цього немає через росію і розмиття національної ідентичності.
2. попередній тоталітарний режим був не надто жорстким – це теж не про нас.
3. у дототалітарний період в країні існували парламентаризм і багатопартійність;
4. в країні не повністю знищено дрібне виробництво – тут плюс.
5. церква зберігала свою автономію та авторитет – це теж не про нас.

Також важливим є:

• 6. нижчий рівень поліетнічності та поліконфесійності населення;
• 7. наявність історичного минулого власної державності та відсутність серйозних конфліктів міжетнічних відносин;
• 8. відсутність територіальних претензій і спроб втручання у внутрішні справи з боку сусідів.

Якщо грубо підсумувати, мононаціональні держави (ознакою яких є і мова) – швидше переходять до демократій. В Україні саме українці завжди були і є найбільшим автохтонним населенням, але через росязик вони самі дали в руки ворога конструкт "рускава міра" в межах окремої суверенної держави. 

До прикладу, в ЄС основа – це економічне співробітництво і торгівля. Ніхто не окуповує за мовними чи культурними ознаками, знання рідної мови є обов'язковим, по-іншому – ти не громадянин. Для них така химера, як російськомовний поляк чи німець – нереальна. А в нас – це "нормально".  

В середині ЄС такі країни, як Франція, потужно відстоюють свій мовний та культурний простір. Коли я в Брюселі зайшла в книгарню і побачила книгу французького автора про Україну і попросила англомовну версію мені роздратовано відповіли: "Англійською друкується дуже багато книг, якщо ви хочете читати французькомовних авторів – вивчіть французьку і читайте в оригіналі". 

Я дуже підтримую їх у їхньому роздратуванні.   

І ми бачимо на практиці, що спершу ідуть поступки щодо мови, а поступки щодо розброєння, надання в оренду Криму, "мирних домовленостей щодо лінії розмежування" тощо завжди будуть наступними.

Насправді росія значно модернізувала нацизм (хоча і в ньому звинувачує саме нас).

Суть рашизму полягає в тому, що якщо для нацистів демаркаційна лінія проходила по етнічних ознаках, то для рашизму – це мова та культура. Байдуже хто ти за національністю: говориш російською в іншій суверенній державі – це картбланш для агресії та насильства під виглядом "захисту".

Нацисти вирішили, що можуть вбивати та підкорювати всіх, окрім арійців. Просто, бо можуть. А рашисти вирішили, що наявність російськомовного населення теж привід для поневолення. Як на мене, правильно засвоєні уроки нацизму окупантом, який провалився в 20 столітті. Чи провалиться рашизм в 21 залежить від нас і чи будемо ми і далі грати в гібридизацію та нейтральність, якої під час війни не існує і яка підігрує ворогу. Які за мову та за язик.

Але якщо змінити етнос нереально, то перейти на рідну мову живучи в Україні – це, як мінімум адекватно і законослухняно. Для українця сьогодні значно важливіше знати кримськотатарську, а не російську. Щоб розуміти більше про Україну і корінні народи, які стирає кремль.

Немає виправдань не знати української в Україні. Немає ідеальних стерильних умов для того, щоб стати українцем. Я це кажу, як людина, яка прочитала свою першу книгу російською в родині російськомовного вітчима єврея у Львові і ходила в синагогу.

Українці в Ужгороді стикаються з експанцією мадярів і в окремих селах ви не почуєте ні української, ні російської в межах адміністративних кордонів України.

Українці з Харкова та Криму стикаються з експансією з росії. І мова не лише про ракети, які зруйнували колись "другу столицю комуністичної України", а і про те, що місцева влада досі опирається перейменуванню вулиць, які мають стати не лише локаційним, а і  ідеологічним орієнтиром на місцевості. В той час, коли російські топоніми, чи нейтральні, як ось: вулиця "Садова" чи "Виноградна" – швидше орієнтири для жуків чи "насілєнія", а не громадян своєї держави. 

У кожного з нас свій шлях і свої виклики на шляху додому, до української. Але або ми його пройдемо і зрозуміємо, що це реальна демаркаційна лінія від ворога. Або ж будемо вічно у прицілі та радарі російськомовного ППО. 

А з окупантами, якщо колись і говорити – то лише через перекладача. Це буде один з найпотужніших методів радіоелектронної боротьби з поневолювачем.