Надія як нова національна ідея для України
За майже два з половиною роки війни українське суспільство незворотно змінилося. З одного боку, ми як нація усвідомили власну силу, захищаючи свої як територіальні, так і психологічні кордони від країни-агресора. Ми утвердили те, що в середовищі українських інтелектуалів нині часто називають імунітетом українськості.
З іншого боку, з початку повномасштабного вторгнення цивільна частина українського суспільства зіткнулася з низкою соціально-психологічних травм. Переживання постійного терору й загрози насильства з боку рф, втрата близьких людей. Поділ життя на "до" та "після". Вимушений переїзд чи еміграція. Розлука із сім'єю, коли частина українських жінок були змушені виїхати за кордон, рятуючи дітей; обмеження свободи пересування та неможливість вільного виїзду за межі країни для чоловіків. Травми тих, хто перебуває на фронті.
У 2023–2024 роках ще один травматичний досвід українське суспільство отримало через форми примусової мобілізації, і як результат – страх перед ТЦК. У суспільстві з’явилася негласна заборона на обговорення непопулярних рішень влади, висловлення думок, які не збігаються з офіційним поглядом щодо війни та процесів, що відбуваються в суспільстві.
Вочевидь, під час війни соціологічні дані не цілком відображають реальну картину. Але за відсутності інших даних маємо спиратися на українську соціологію, наприклад, на результати опитування компанії Gradus, за якими 45% населення вважають, що в Україні трапляються порушення індивідуальних прав і свобод людей. Так, ми живемо в умовах війни, що об'єктивно передбачають звуження певних прав і свобод з метою обороноздатності країни та унеможливлюють суто демократичний діалог у суспільстві, як це було в мирні часи. Але це не скасовує того факту, що українське суспільство зазнає тиску не лише через військові дії та постійні обстріли, а й унаслідок певних змін у власне суспільстві. І це те, чому ми маємо давати раду разом, а не намагатися замовчувати, вдаючи, ніби "слона немає в кімнаті".
Нещодавно одна приватна розмова почалася із фрази мого візаві приблизно такого змісту: "На початку війни я відчував себе частиною країни героїв. Тепер я почуваюся частиною країни, де всі бояться (дій ТЦК – авт.) та ховаються". Ця приватна думка транслює гостру соціальну тривогу. Але це не є поодиноким випадком: тема тривожності багато місяців перебуває в топі новин, дискусій і досліджень.
Якщо я повернуся до України, то чи не звинуватять мене ті, хто тут залишився, у тому, що я зрадник? Що я і далі розмовляю російською мовою в побуті?
Згідно з останнім опитуванням Центру Разумкова, кількість українців, які послуговуються лише українською мовою, становить сьогодні 70,5%. Але є ще 29,5% тих, хто продовжує розмовляти російською в побуті як мовою їхньої матері, використовуючи, ймовірно, це як перехідний мовний період, ідентифікуючи себе як українці, вбачаючи в росії того самого ворога, що й решта україномовних жителів країни.
Українці, які мешкають на окупованих або деокупованих територіях, своєю чергою, можуть відчувати тривогу бути знехтуваними через полярність поглядів українського суспільства, яке ділить усе на чорне й біле, або побоюватися через ймовірні фільтрації при поверненні до складу України.
Водночас ми бачимо, що в публічному інформаційному просторі табуюється дедалі більше тем, а ідеологія країни все частіше зводиться до готових відповідей: добре – це тільки так і ніяк інакше, а все, що не вписується в цю концепцію, – це погано.
Яким саме українцем бути правильно і яким – неправильно? Чи можна говорити про заперечення можливості бути складним суспільством із різними поглядами, але із цілісню ідентичністю?
Згідно з дослідженнями в галузі політичної психології, рушійною силою цензури часто стає загроза заподіяння ймовірної шкоди. Такі процеси в суспільстві також можуть бути пов'язані із захистом та зміцненням певних соціальних норм. І це справді важливо й потрібно. Але є частина здобутого досвіду, який повинен обговорюватися в суспільстві, бути озвученим як переживання, бути залученим у дискурс, де стане вираженим і проговореним, а отже, звільненим від тиску на психіку. Ідеться про обговорення того, що з нами відбувається, куди ми йдемо, які наші страхи й тривоги як суспільства.
У психоаналітичній концепції замовчування травми, неможливість говорити про свою травму – це також травма. Накопичується напруга від безпорадності й відчуття безсилля. Агресія в середовищі різних соціальних груп у межах України (як середніх, так і малих – як, наприклад, сімейна група) є спробою впоратися із цією безпорадністю, оскільки вона відчувається як нестерпна. Напруженість, яка виникає внаслідок замовчування того, що турбує, може спричинити погіршення здоров'я, підвищення тривоги, внутрішньогрупову агресію, апатію, деструктивні вияви розрядки. А також параноїдальні настрої, недовіру до оточуючих, соціальних інститутів, ЗМІ, національного телемарафону тощо.
За даними опитування Центру Разумкова (проведеного в червні 2024 року), за останній рік психологічний стан 55,8 % опитаних погіршився. У 33,6 % він не змінився. І у 2,9 % – покращився. Цікаво, що третій пункт у списку причин погіршення психологічного стану українців – "відсутність ефективної боротьби з корупцією" – підтвердили 30,8 % опитаних. В усіх регіонах України приблизно в рівних частках вважають, що це погіршує моральний дух населення.
Традиційно питання корупції пов’язане з рівнем довіри чи недовіри до влади. Додатково дані соціології свідчать про те, що в населення як великої групи знижується рівень довіри до значних суспільних постатей, тобто влади, на яку покладалися певні месіанські надії. Це, з одного боку, свідчить про розчарування та підвищує тривогу як на індивідуальному рівні, так і на груповому. З іншого боку, це знижує мотивацію людей виборювати своє майбутнє спільно, у межах цілісної спільноти. Стратегія "кожен виживає як може" починає домінувати над загальногруповою.
За час війни українське суспільство загалом стало складнішим за своїм соціально-психологічним конструктом, і водночас – роздробленішим на групи. Це пов'язано, зокрема, і з різницею того особистого та внутрішньогрупового досвіду, який кожен здобув під час війни.
Дроблення суспільства на підгрупи, які замість солідарних дій і компромісів все більше атакують одна одну, відбувається за цілковито різними критеріями: від того, хто якою мовою говорить у побуті і в кого вимикають світло і на скільки, а в кого взагалі не вимикають, і до того, чи можемо ми вільно висловлюватися про сценарії завершення війни, відкрито оплакувати збільшення кількості синьо-жовтих прапорців, присвячених загиблим воїнам на Майдані Незалежності, або оцінювати дії влади. Або ж накладаємо на все це табу та цензуру.
Ліній поділу суспільства й відповідно внутрішньої агресії однієї групи проти іншої стає все більше.
Але якщо ми нікому більше не довіряємо, то це означає, що більше нема кому просувати наше спільне почуття соціальної ідентичності. І ми почуваємося втраченими. Ми відчуваємо розчарування, гнів та безпорадність. Із цього погляду питання "чи виживемо ми як група", де під групою мається на увазі українське суспільство, розглядається радше не в контексті перемоги, на яку ми всі сподіваємося, а через ризик зростання внутрішнього роз’єднання "ми проти них" у межах різних частин українського суспільства.
Фокусуватися на тому, що нас розділяє, а не на тому, що нас об'єднує, завжди небезпечно. Замість того, щоб вкладати сили в розвиток і майбутнє країни, ми як суспільство ризикуємо стати на шлях зливання своїх негативних почуттів та агресії один на одного та процвітання ідеології ресентименту. Водночас це створює умови для авторитарної утопії, де основою стане поділ на правильних та неправильних. Наприклад, на "білий" правильний бізнес і решту. У своїй нетолерантності одне до одного ми уникатимемо вирішення проблем шляхом співпраці з тими, хто має інакші погляди, і намагатимемося переробити оточуючих під себе так, щоб зробити як своє коло, так і нашу країну загалом "ідеальнішою".
Але це саме те, проти чого нині бореться Україна у війні з росією. Адже стратегія уніфікації, що її можна сформулювати як "усі мають думати однаково", і необхідність замовчувати певні теми – це та сама спадщина тоталітарно-авторитарних практик радянського союзу та росії. Уніфікація – це незмінний шлях спочатку до авторитаризму, а потім – і тоталітаризму, що, як ми знаємо, геть не властиво Україні.
Один з найзнаніших психоаналітиків сучасності Отто Кернберг в одній зі своїх робіт писав, що "робоча група" (як громадська група) стає неефективною через відсутність реалістичного завдання чи надмірних вимог до продуктивності, чи загроз її безпеці. У цьому разі виникає сильна тривожність, і група незабаром регресує до загального відчуття небезпеки й хаосу, в якому вона вже не здатна щось створювати й об'єднуватися навколо чогось.
Нині національною ідеєю для нас стало фактичне виживання. Але мають бути й інші великі завдання, навколо яких ми зможемо об'єднуватися, і які повинні артикулювати й підтримувати еліти, наділені довірою населення. Ці нові завдання мають стосуватися не виживання, а надії, тобто майбутнього, яке ми зможемо разом створити. Саме тому 32-й президент США Франклін Рузвельт під час війни працював з малими фокус-групами, щоб зрозуміти, яке саме суспільство бачить і хоче побудувати його народ, як нація уявляє своє майбутнє.
Україні потрібна національна ідея, яка не лише фокусуватиметься на покаранні агресора й деокупації територій, а й утілюватиме для нас велику надію та бажане майбутнє розвитку країни, сприятиме продуктивній взаємодії одне з одним, попри всі відмінності.
Читайте також: Має лишитися тільки один. Який із трьох національних наративів – ваш?
У будь-якої соціальної групи, починаючи від малої (як сім'я) або середньої (робочий колектив), майбутнє з'являється за щонайменше двох умов. Перша – наявність мети й об’єднавчої ідеї, пов'язаної з майбутнім, коли кожен представник групи розуміє, що має робити й задля чого. І друга – коли група починає шукати єдність не в однаковості й унітарності ідей та позицій, а у своєму розмаїтті й конфліктності різних поглядів.
Але заохочувати це мають значущі для групи фігури, тобто владна й бізнесова еліта, провідні експерти, а також ЗМІ, які виконують роль інструмента соціального впливу й можуть також допомагати суспільству долати тривожність та виробляти свої реакції на події. У такий спосіб частина групи могла б допомагати сформувати погляди й судження, які допомагатимуть українському суспільству не лише виживати, а й розбудовувати майбутнє, братися за реалізацію нової національної ідеї, що об'єднає всіх.
Звичайно, можна заперечити, що все це не на часі. Що нині в нас багато інших проблем, і воно якось саме розсмокчеться. Що спроба суспільного дискурсу на такі складні теми передбачає ризики для статус-кво й поглибить тріщини в українському суспільстві.
Але річ у тім, що рівень напруженості, взаємного неприйняття та відсутності довіри, яка є в суспільстві, зрештою може реалізуватися у спростуванні легітимності власне моделі виживання, якою рухається Україна. До того ж для цього не такими важливими є політична складова, модель реалізації владних повноважень або навіть відсутність системної чи позасистемної опозиції в країні чи лідерів, які готові очолити такий рух.
У цьому контексті я хочу навести приклад соціального вибуху, який відбувся в жовтні 2019 року в Чилі. Його особливість полягала в тому, що це було повстання без лідерів. Рушійними стали обставини й поява ідеї, яка посіла у свідомості населення місце лідера, – збереження гідності. Чилійські події стали відправною точкою, де населення відмовилося від опори на лідера, щоб укласти новий соціальний договір.
Можливо, саме зараз та мить, яку ми маємо не прогаяти, щоб перейти від однобокої політики ідеології та пропаганди до політики діалогу та єднання суспільства. Зрештою, Україну, роздроблену внутрішніми протиріччями та агресією, перемогти значно простіше, ніж цілісну й сильну згуртовану групу.
P.S. У цьому матеріалі я згадую лише частину громадянського суспільства й не торкаюся аналізу особливостей динаміки українських військових як громадської групи.
Анжела Скрилєва – Попова, соціальна технологиня, психологиня, дослідниця політичної психології, членкиня Асоціації політичної психології та Асоціації професійних політичних консультантів
