Водночас із Формулою миру потрібна Формула перемоги
В інформаційному полі активізувалися розмови про можливе "заморожування" війни. Не будемо йти в царину припущень, змагаючись в аргументах, відбудеться вона чи ні – хоч очевидно, що будь-яке призупинення бойових дій вкрай вигідне Кремлю. На противагу кремлівським "прожектам" необхідно висунути план перемоги – військово-політичну стратегію, фінальною точкою, якої є демонтаж путінського режиму.
Упродовж останніх місяців ми бачимо як трансформується західне ставлення до РФ. Посилюються санкції, зрушився процес використання заморожених російських активів, знімаються обмеження на удари західною зброєю по військових об’єктах на міжнародно визнаній території РФ, розширюється номенклатура озброєння, яке передають Україні, розпочалася дискусія щодо можливого відправлення західних військових інструкторів в Україну. Усе це, безумовно, правильні рішення, але вони, як і раніше, недостатні для забезпечення перемоги України.
Посилення оборони – нова фінансова допомога, відновлення зруйнованого, найсучасніші ППО – це спосіб вистояти, але не перемогти. Перемогти можна тільки усунувши причину війни. Вона – у Кремлі. Про це треба постійно говорити західним партнерам і фокусуватися самим на вирішенні саме цього завдання.
На жаль, єдиного образу перемоги на сьогодні немає. Зокрема, американські посадовці, навіть зазначаючи про перемогу України, нерідко не беруть до уваги пункт про відновлення територіальної цілісності країни, що вочевидь суперечить "Формулі миру" Володимира Зеленського. На наш – представників російського спротиву – погляд, умовою перемоги України є не просто відновлення кордонів 1991 року, а й повалення путінського режиму, демонтаж держави "Російська Федерація", так само як було демонтовано в 1945-му Третій Рейх.
Будь-яка стратегія краща за її відсутність, а дія – краща за бездіяльність. З’їзд народних депутатів на VI сесії, що відбулася нещодавно у Варшаві, розробив "План перемоги над путінізмом", на семи пунктах якого я пропоную зупинитися докладніше.
По-перше, досягнення паритету на полі бою в Україні.
Попри те, що Київ схильний діяти асиметрично й із суттєво більшим коефіцієнтом корисної дії, надто великою є ресурсна різниця між Україною і РФ. П’ятиразова перевага РФ в артилерії, десятиразова в авіації, незрівнянно більші далекобійні можливості та мобілізаційний ресурс…
Тому Україна гостро потребує як посилення протиповітряної, авіаційної, ракетної, артилерійської компонент, так і зняття політично мотивованих заборон на удари всією номенклатурою західного озброєння по військовій інфраструктурі РФ. Сили оборони України мають бути вільні як у замовленні озброєнь, так і в способі їхнього застосування на полі бою.
По-друге, перевершити рівень військового виробництва РФ.
З одного боку, планам Кремля про війну нового покоління збутися не судилося – зі сторони РФ бойові дії на лінії зіткнення звелися переважно до "м’ясних штурмів" руїн сіл за підтримки бронетехніки 50–70-х років минулого століття разом з обтягнутими "мангалами" мотоциклами та гольф-карами.
Однак немає жодного приводу розслаблятися – обсяги й темпи розконсервації радянської техніки та виробництва всієї номенклатури боєприпасів у РФ очевидно вищі, ніж у країн Заходу (навіть не зважаючи на постачання з КНДР, Ірану, Білорусі). Так, за даними розвідувальних органів НАТО, РФ виробляє щорічно орієнтовно 3 млн артилерійських боєприпасів.
Безумовно, у західний і український ВПК надходять істотні інвестиції, однак критичним є часовий фактор. Західним збройовим компаніям, які оперують у ринкових умовах, необхідно ще кілька років, щоб вийти на обсяги випуску продукції, які дадуть змогу зрівнятися з обсягами виробництва "вісі зла". У цьому випадку можемо згадати й про істотний дефіцит пороху на Заході, і про величезну "мілітарну" інфляцію, коли ціна за один 155-мм артилерійський снаряд може досягати $7 тис. Проте до 2026 року ЄС планує вийти на показник виробництва 2 млн снарядів на рік, а США – 1,2 млн. Тобто, у середньостроковій перспективі перевершити рівень військового виробництва РФ, її союзників і сателітів реально, що вкрай важливо у війні на виснаження.
Крім того, ініціатива Чехії з постачання снарядів в Україну продемонструвала, що варто укладати довгострокові контракти з третіми країнами, які мають розвинений ВПК і не входять до орбіти впливу РФ (але цікаво, що одним із великих постачальників снарядів для ЗСУ стала Сербія, що має тісні зв’язки з РФ).
По-третє, відсікти російську владу від джерел засобів і технологій для ведення війни.
Санкційний потенціал і ширше – методи невійськового західного впливу на РФ – ще не вичерпані. Всупереч раніше запровадженим санкціям, надзвичайно великі обсяги російського експорту енергоносіїв і природних ресурсів спрямовуються на зовнішні ринки. Жорсткі обмеження російського експорту, що наповнює грошима кремлівську військову машину, мають бути пріоритетом санкційної коаліції.
Також очевидно, що необхідний єдиний глобальний центр санкційної політики (своєрідний "КоКоМ 2.0"), який синхронізує санкційний режим між країнами, що суттєво ускладнить обхід обмежень. У цій же площині перебувають пропозиції із запровадження / посилення кримінальної відповідальності за недотримання санкційного режиму та посилення вторинних санкцій. На третій рік великої війни в Європі регулярно знаходити західні компоненти в уламках збитих російських ракет і дронів – щонайменше дивно.
Необхідно відпрацювати механізм зняття санкцій з осіб, які бажають перейти "на сторону добра" (що також стане інструментом розколу російської владної верхівки – про це буде викладено нижче). Умовами цього мають стати публічне засудження війни, припинення сплати податків у РФ, інвестиції в протидію Кремлю та відновлення України.
Наші пропозиції щодо вдосконалення санкційної політики, як і пропозиції наших партнерів із санкційної групи Єрмака-Макфола, перебувають на столах у світових лідерів. Питання в політичній волі для їхнього впровадження в життя.
По-четверте, домогтися розколу російських еліт.
Насправді у РФ немає ніяких еліт у класичному розумінні – є тимчасові персоналії, які за збігом обставин опинилися біля керма держави та різних рентних ділянок. Але для зручності все ж будемо використовувати цей термін.
Не сказати, що російська "еліта" монолітна – у путінському "тераріумі однодумців" колотнеча за фінансові потоки та важелі адміністративного впливу жодного дня не припиняється. І ніщо не демонструє це краще, ніж "чистки" в Міноборони РФ, коли усунутих від "годівничок" чиновників у кращому випадку звільняли з переведенням на нижчу посаду, у гіршому – у СІЗО.
Інша річ, що російські "еліти", щонайменше станом на сьогодні, демонструють абсолютний параліч волі і є нездатними на політичну дію. Це не означає, що не потрібно працювати над розколом російських "еліт" – згадуючи історичні приклади, значна частина революцій і переворотів відбувалася внаслідок розколу еліт, коли одна частина еліт ставала на бік рушійних революційних сил (партій, військових, вуличних демонстрантів тощо).
Прекрасно усвідомлюємо, що серед російських "еліт" немає незаплямованих, але, використовуючи, зокрема, санкційні інструменти, домогтися їхнього розколу – одне з найважливіших завдань.
По-п’яте, підтримати росіян, які борються за демократію.
Такими насамперед є російські добровольчі батальйони в складі Сил оборони України та російський партизанський рух у РФ. Останній хоч і має мізерне ресурсне забезпечення, але все ж здійснює внесок у зменшення військово-технічних можливостей Кремля. Прямо пропорційна залежність – чим більше ресурсів буде в наявності (людських, фінансових, інформаційних, технічних і технологічних) у російського спротиву, тим менше їх буде в Кремля.
Удари вглиб російської території по ключових об’єктах військової інфраструктури та виробництва можливі або "Томагавками", або партизанами. Навіть туди, куди Україна може дотягнутися дронами, їхня ефективність не може бути достатньою без людей на землі, які здійснюють наведення на ціль.
Нарешті, ключові особи, які ухвалюють рішення щодо управління, фінансування та пропаганди війни, мусять боятися відплати. Це має бути одним із пріоритетів діяльності партизанських груп.
По-шосте, створити політичну альтернативу путінізму.
Це нині й втілює З’їзд народних депутатів, що працює, зокрема, над нормативно-правовою базою пост-путінської Росії. В основі законодавчої роботи – принципи поділу влади, лібералізації, децентралізації, громадянської участі та соціальної справедливості, право народів на самовизначення.
З’їзд народних депутатів відкритий до прийняття до своїх лав інших представників російської опозиції. Тільки проактивна позиція всієї російської опозиції здатна змінити хід політичних процесів у Росії. Як слушно зауважив Олег Дунда, нардеп України від "Слуги Народу", учасник VI сесії З’їзду народних депутатів, "пасивне очікування деякими російськими опозиціонерами перемоги України на полі бою, як передумови падіння путінського режиму в Росії, не сприяє внутрішнім політичним змінам у країні [в Росії]. Саме тому необхідні спільні зусилля в цій боротьбі".
По-сьоме, демонтувати путінський режим і завершити війну.
Власне, це не стільки самостійний пункт, скільки результуюча складова всіх попередніх пунктів. Вкотре наголошу, що стійкий мир у Європі та завершення низки "заморожених" конфліктів (Молдова, Грузія) можливі лише за ліквідації путінізму. Вихід Сил оборони України на кордони 1991 року означає відновлення територіальної цілісності країни, але не відкриває шлях до реального судового переслідування та засудження російських військових злочинців і виплати репарацій. Ці завдання можна вирішити тільки декомпозицією чинного кремлівського режиму.
Перелік вищевказаних пропозицій З’їзд направив учасникам саміту НАТО у Вашингтоні, що проходив 9–11 липня. Пропагандисти Кремля довго переконували росіян у якихось загрозах, які нібито становить НАТО для РФ. Парадокс у тому, що саме "неескалаційна" позиція НАТО оберігає великі міста РФ, що межують з Україною, від перетворення на Мар’їнку, Бахмут, Вовчанськ. Ми не бажаємо Брянську, Курську, Воронежу подібної долі, але Україна повинна мати право на адекватну комплексну самооборону, на ліквідацію можливостей обстрілів території України із цих регіонів усім спектром доступних озброєнь.
Себто, нам потрібна Формула перемоги – як органічне доповнення до Формули миру. В іншому випадку стратегічну ініціативу зможе перехопити Кремль, а ризики того, що РФ відкриє "другий фронт" поблизу, наприклад, Нарви або Даугавпілса зростуть експоненціально.
Ілля Пономарьов
